Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді-доповідача Голубєвої Г.К.

Суддів Сіроша М.В.

Юрченко В.П.

при секретарі судового засідання: Ігнатенко О.В.,

розглянувши касаційну скаргу Державної податкової інспекції в Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя Головного управління ДФС у Запорізькій області

на ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2015 року

та постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 02 червня 2014 року

по справі № 808/2913/14

за позовом Державного підприємства "Запорізький експортно-технічний центр Держгірпромнагляду України"

до Державної податкової інспекції в Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя Головного управління ДФС у Запорізькій області

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

Державне підприємство "Запорізький експортно-технічний центр Держгірпромнагляду України" звернулось до суду з позовною заявою Державної податкової інспекції в Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя Головного управління ДФС у Запорізькій області про скасування податкових повідомлень-рішень №0001572201 від 23.12.2013 року, яким донараховано до сплати суму у розмірі 550292,00 грн. з податку на додану вартість та штрафні санкції у сумі 136665,75 грн. та №0000482201 від 12.03.2014 року, яким донараховано податок на прибуток у розмірі 79910,00 грн. а штрафні санкції у розмірі 19977,50 грн.

Постановою Запорізького окружного адміністративного суду від 02 червня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2015 року у даній справі позов задоволено з огляду на правомірність заявлених вимог.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем була проведена документальна планова виїзна перевірка Державного підприємства "Запорізький експортно-технічний центр Держгірпромнагляду України" з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2010 року по 31.12.2012 року.

За результатами перевірки складено акт №135/08-29-22-0108/2408201 від 05 грудня 2013 року, яким зафіксовано, серед іншого, порушення позивачем п. 146.2, п.146.3, п. 146.12, п.146.13 статті 146, пп. 135.5.15 п.135.5 ст. 135 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток на загальну суму 33222,00 грн., пп. 14.1.181 п.14.1 ст.14, п.198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого неправомірно занижено податок на додану вартість у розмірі 550292,00 грн.

За наслідками встановлених порушень відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення №000482201 від 12.03.2014 року, яким позивачу донараховано до сплати 79910,00 грн. податку на прибуток та штрафну фінансову санкцію у сумі 19977,50 грн., № 0001572201 від 23.12.2013 року, яким позивачу донараховано до сплати 550292,00 грн. податку на додану вартість та штрафну фінансову санкцію у сумі 136665,75 грн.

Задовольняючи позов, суди виходили з наступних мотивів, з чим погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно з пунктом 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6-138.9, підпунктами 138.10.2-138.10.4 пункту 138.10, пункту 138.11 цієї статі, інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5; підпунктів 138.10.5; 138.10.6 пункту 138.10, пункт 138.11, 138.12 цієї статті, пункт 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визначаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього Кодексу.

Не включаються до складу витрат, згідно з положеннями підпунктів 139.1.1 та 139.1 9 пункту 139 статті 139 Податкового кодексу України, витрати, не пов'язані з провадженням господарської діяльності та не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковий кредит визначено як суму, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно зі статтею 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності) тощо.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

З наведених законодавчих положень випливає, що умовою виникнення у платника права на включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених в ціні товару (послуги) та зменшення суми оподаткованого доходу на суму понесених витрат є реальне здійснення операцій з придбання товарів (робіт, послуг), а також оформлення зазначених операцій необхідними документами первинного обліку, що містять достовірні відомості про обсяг та зміст господарської операції.

Судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, тобто, з презумпції економічної виправданості дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди, та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, дотримались правових позицій, що висловлені Верховним Судом України в постановах від 21 січня 2011 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 14367304) та від 27 березня 2012 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 24068062) та надали вірну оцінку обставинам реального здійснення господарських операцій.

Так, на підставі доказів, що містяться у справі: договори, платіжні доручення, податкові накладні, довідки про вартість виконаних робіт, акти приймання виконаних робіт та ін., оцінка яким надана з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, суди попередніх інстанцій зробили юридично правильний висновок про підтвердження факту реального здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

На час укладання договорів із позивачем, його контрагенти були платниками ПДВ згідно чинного законодавства та належним чином зареєстрованими у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, тобто мали достатній об'єм правоздатності для укладення спірних угод.

Крім того, чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів. Позивач не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже поняття "добросовісний платник", яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань. А відтак, за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій позивача та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Щодо порушення п. 198.5 ст. 198 Податкового кодексу України в частині не включення до складу податкових зобов'язань суми ПДВ від безоплатної передачі автомобіля - 2469,00 грн., колегія суддів погоджується з висновком судів, що ґрунтуються на приписах пп. 197.1 ст. 197 Податкового кодексу України, за якими звільняються від оподаткування операції з безоплатної передачі об'єктів з балансу юридичної особи будь-якої форми власності на баланс іншої юридичної особи, яка перебуває в державній або комунальній власності, що проводиться за рішенням органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Крім того, не вважаються продажем товарів операції з надання товарів у межах договорів, які не передбачають передачі прав власності на речі (пп.14.1.202 п.14.1 ст. 14 Податкового кодексу України).

Судами встановлено, що передача автомобіля здійснювалась на безоплатній основі з балансу позивача, який є державним підприємством, на баланс ГТУ МНС України у Запорізькій області на підставі наказу № 150/1 від 14.11.2012 року. Крім того, позивач знаходився у системі Міністерства надзвичайних ситуацій України, йому підпорядковувався, право власності на автомобіль не змінилось, тому доводи податкового органу про те, що вказана операція має визначатись як купівля-продаж правомірно не прийняті до уваги судами попередніх інстанцій.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Такий підхід узгоджується з практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" визначив, що "…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління.".

В той же час, податковим органом під час розгляду адміністративної справи не наведено об'єктивних доводів щодо наявності в діях позивача ознак неправомірності, не надано доказів узгодженості дій позивача з недобросовісними платниками податків (постачальниками) з метою незаконного отримання податкової вигоди, як і не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують і не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Таким чином, ухвалені по справі рішення суду першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, а зазначена в касаційні скарзі позиція відповідача не знаходить свого підтвердження за матеріалами справи та не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.

За таких обставин, суди дійшли вірного висновку щодо наявності підстав для задоволення позову.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому, відповідно до ст. 224 КАС України, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції в Орджонікідзевському районі міста Запоріжжя Головного управління ДФС у Запорізькій області залишити без задоволення.

Ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 червня 2015 року та постанову Запорізького окружного адміністративного суду від 02 червня 2014 року по справі № 808/2913/14 залишити без змін.

Справу повернути до суду першої інстанції.

ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236- 239 Кодексу адміністративного судочинства України.

ухвала складена у повному обсязі 08.04.2016 р.