Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Огурецького В.П.,

суддів Короля В.В., Лагнюка М.М.,

при секретарі Батку Є.І.,

за участю прокурора Парусова А.М.,

розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за №1216270010006528, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Чернігова, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК),

за касаційною скаргою прокурора Шпак М.В., яка брала участь в апеляційному розгляді кримінального провадження, на вирок Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року,

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати вирок Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року щодо ОСОБА_1 і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Не оспорюючи кваліфікацію дій і доведеність винуватості засудженого, вказує на істотне порушення судом вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного ОСОБА_1 покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі засудженого через м'якість. Наголошує, що винуватому пред'явлено неконкретне обвинувачення, оскільки обвинувальний акт не містить жодного обґрунтування наявності причинно-наслідкового зв'язку між порушенням ОСОБА_1 п. 31.4.5 (а, г) Правил дорожнього руху (далі - ПДР (1306-2001-п) ) під час керування транспортним засобом і спричиненими потерпілим середньої тяжкості та тяжкими тілесними ушкодженнями, а суд, провівши судовий розгляд за правилами ч. 3 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК (4651-17) ), не звернув увагу на цю помилку, чим допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону. Отже, на думку прокурора, вирок не відповідає вимогам ст. 337 КПК, оскільки не містить належного обґрунтування, які ж саме дії засудженого, що знаходяться у причинному зв'язку з дорожньо-транспортною пригодою (далі - ДТП), підлягають кваліфікації за ч. 2 ст. 286 КК. Також твердить, що суд першої інстанції не врахував належним чином даних про особу засудженого і ступеня тяжкості вчиненого злочину та безпідставно застосував до нього правила ст. 75 КК, а апеляційний суд усупереч вимогам ст. 419 КПК не дав належної відповіді на доводи апеляційної скарги прокурора щодо відсутності будь-яких передбачених законом обставин для застосування до засудженого вказаної норми матеріального права та непризначення йому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.

Вироком Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 квітня 2017 року

ОСОБА_1, такого, що не має судимості,

визнано винуватим у пред'явленому обвинуваченні про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки, а на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням на два роки іспитового строку та покладено обов'язки, передбачені п. п. 1, 2 ч. 1 та п. 2 ч. 2 ст. 76 КК.

Вироком установлено, що ОСОБА_1 9 липня 2016 року в м. Чернігові, керуючи усупереч вимогам п. 31.4.5 (а, г) ПДР (1306-2001-п) технічно несправним автомобілем НОМЕР_1, обладнаним шинами із залишковою висотою малюнка протектора менше 1,6 мм, шинами різних моделей з різними малюнками протектора, допустив порушення вимог пунктів 1.3, 1.5, 2.3 (б), 18.1 ПДР (1306-2001-п) : проявив неуважність, не стежив за дорожньою обстановкою та її змінами, не обрав безпечної швидкості руху, вчасно не зупинив автомобіль, не справився з керуванням і допустив наїзд на пішоходів ОСОБА_2 і ОСОБА_3, які перетинали проїзну частину дороги по нерегульованому пішохідному переході, що спричинило потерпілим тілесні ушкодження, відповідно, середньої тяжкості та тяжкі.

Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року вирок щодо ОСОБА_1 залишено без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, прокурора, який не підтримав доводи касаційної скарги і просив не задовольняти її, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи касаційної скарги, Суд дійшов висновку, що касаційна скарга прокурора не підлягає задоволенню з нижченаведених підстав.

Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Прокурор у касаційній скарзі не заперечує доведеності винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, водночас вказує, що суд усупереч вимогам ст. 337 КПК вийшов за межі обвинувачення і зробив висновок, що порушення ОСОБА_1 п. 31.4.5 (а, г) ПДР (1306-2001-п) стало причиною ДТП і її наслідків, оскільки, на його думку, таке обвинувачення засудженому не пред'являлося (обвинувальний акт не містить обґрунтування наявності причинного зв'язку між саме цим порушенням ПДР (1306-2001-п) і виникненням ДТП та настанням її наслідків). Крім того, суд провів дослідження доказів у порядку ч. 3 ст. 349 КПК і не досліджував причинний зв'язок між зазначеним порушенням і подією кримінального правопорушення. Вважає це істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

При цьому згідно зі ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Статтею 412 КПК передбачено, що істотними є такі порушення вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Зі змісту ст. 370 КПК, якою визначено вимоги щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, убачається, що законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом; обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу; вмотивованим є рішення, в якому наведено належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Вирок відповідає вимогам ст. 374 КПК. Суд навів у вироку формулювання обвинувачення, визнане доведеним, із зазначенням місця, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК суд обґрунтував вирок на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні.

Як видно з матеріалів справи, обвинувальний акт щодо ОСОБА_1, який було складено слідчим та затверджено прокурором 15 березня 2017 року, містить відомості, передбачені пунктами 1-9 ч. 2 ст. 291 КПК, зокрема: виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення ч. 2 ст. 286 КК та формулювання обвинувачення, що саме грубе порушення ОСОБА_1 сукупних вимог пунктів 1.3, 1.5, 2.3 (б), 18.1, 31.4.5 (а, г) ПДР (1306-2001-п) є причиною та умовою виникнення події даної ДТП, що спричинило двом потерпілим тілесні ушкодження, відповідно, середньої тяжкості та тяжкі.

Про офіційне доведення до відома ОСОБА_1 фактичних та юридичних підстав пред'явленого відповідно до обвинувального акта обвинувачення свідчить його розписка про отримання ним копії обвинувального акта і реєстру матеріалів досудового розслідування (а. с. 7).

Також із матеріалів справи вбачається, що після оголошення в судовому засіданні прокурором обвинувального акта ОСОБА_1 підтвердив зрозумілість пред'явленого обвинувачення. І саме від такого обвинувачення він захищався в суді.

Так, у судовому засіданні ОСОБА_1 повністю визнав свою вину в пред'явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 286 КК та підтвердив обставини вчиненого ним правопорушення, яке викладене в обвинувальному акті, вказавши, що вони були встановлені правильно й усі обставини він визнає повністю. Це стосується і тих фактичних обставин, що, порушуючи пункти 2.3 (б), 31.4.5 (а, г) ПДР (1306-2001-п) , засуджений ОСОБА_1 керував транспортним засобом, експлуатація якого заборонена внаслідок неналежного стану і комплектації шин. Таким чином, повністю визнаючи свою вину, він погодився, що ця обставина поряд із порушенням ним пунктів 1.3, 1.5, 18.1 ПДР (1306-2001-п) призвела до наїзду на потерпілих.

Суд першої інстанції, з'ясувавши думку учасників судового провадження стосовно недоцільності дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорювалися, з'ясувавши правильність розуміння змісту цих обставин, переконавшись у добровільності такої позиції учасників судового провадження та роз'яснивши їм про позбавлення права на оскарження цих обставин в апеляційному порядку, розглянув справу за правилами ст. 349 КПК.

Згідно з вимогами ст. 337 КПК судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею. Під час судового розгляду прокурор може змінити обвинувачення, висунути додаткове обвинувачення, відмовитися від підтримання державного обвинувачення, розпочати провадження щодо юридичної особи. З метою ухвалення справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод суд має право вийти за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, лише в частині зміни правової кваліфікації кримінального правопорушення, якщо це покращує становище особи, стосовно якої здійснюється кримінальне провадження.

Відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що сторона обвинувачення (прокурор) ні під час розгляду справи судом першої інстанції, ні в апеляційній скарзі не ставила під сумнів правильність установлення фактичних обставин справи, у тому числі наявність причинного зв'язку між порушенням ОСОБА_1 п. п. 1.3, 1.5, 2.3 (б), 18.1, 31.4.5 (а, г) ПДР (1306-2001-п) і суспільно небезпечними наслідками, що виникли. Не ставилась прокурором і не ставиться під сумнів у касаційній скарзі правильність правової кваліфікації дій винуватого.

Статтею 22 КПК встановлено, що кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Частиною 3 вказаної статті визначено, що під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу. Згідно з ч. 6 ст. 22 КПК суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.

Суди першої та апеляційної інстанцій дотрималися вказаних вимог кримінального процесуального законодавства.

Що стосується доводів прокурора про те, що застосування до ОСОБА_1 ст. 75 КК, а також непризначення йому додаткового покарання є незаконним, немотивованим, у зв'язку з чим засудженому було призначене таке покарання, яке внаслідок м'якості не відповідає тяжкості вчиненого і даним про його особу, то вони є безпідставними.

Згідно з положенням ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або суворість.

Відповідно до вимог ст. 65 КК суди при призначенні покарання мають враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути належним і достатнім для виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів. При цьому, якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він на підставі ст. 75 КК може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як убачається з вироку, місцевий суд при призначенні ОСОБА_1 покарання врахував характер і ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке має необережну форму вини, ставлення винуватого до вчиненого, дані про особу засудженого, який має молодий вік, вперше притягується до кримінальної відповідальності, працює та за місцем роботи характеризується виключно позитивно, має на утриманні малолітню дитину. Суд визнав обставинами, які пом'якшують покарання ОСОБА_1, його щире каяття, повне відшкодування шкоди потерпілим, відсутність обставин, які обтяжують покарання, позицію потерпілих про призначення ОСОБА_1 несуворої міри покарання. Тому дійшов обґрунтованого висновку про можливість призначення ОСОБА_1 покарання із застосуванням ст. 75 КК, що є необхідним та достатнім для його виправлення і попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.

Апеляційний суд ретельно перевірив твердження сторони обвинувачення про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, а також м'якість призначеного засудженому покарання і дав мотивовану відповідь на всі доводи апеляційної скарги, зазначивши, з яких підстав її визнано необґрунтованою. Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Суд не має підстав вважати рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що суперечать нормам процесуального права щодо законності, обґрунтованості та вмотивованості судового рішення, а також ставити під сумнів їхні висновки щодо встановлених фактичних обставин, за яких дії ОСОБА_1 кваліфіковано за ч. 2 ст. 286 КК, чи вважати, що призначене йому покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість.

Інших доводів щодо незаконності судових рішень, які могли би бути безумовними підставами для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень, касаційна скарга прокурора не містить. Тому Суд вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.

Ураховуючи викладене, керуючись п. 4 параграфу 3 "Перехідні положення" розділу 4 Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , статтями 441, 442 КПК, Суд

Вирок Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Чернігівської області від 22 червня 2017 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора Шпак М.В., яка брала участь в апеляційному розгляді кримінального провадження - без задоволення.

Постанова Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.