Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів:

Чалого С.Я.

Гончар Л.Я.

Конюшка К.В.

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Личаківського районного суду м. Львова від 10 грудня 2012 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_4 до Винниківської міської ради Львівської області, третя особа ОСОБА_5 про визнання незаконними та скасування рішень,-

У травні 2009 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом в якому просив визнати незаконним та скасувати рішення Винниківської міської ради № 446 від 24.05.2007 р. "Про затвердження проекту відведення земельної ділянки для ведення садівництва та передачу земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_5 земельної ділянки по АДРЕСА_1", рішення Винниківської міської ради № 255 від 14.12.2006 р. "Про дозвіл на збір документів попереднього погодження гр. ОСОБА_5 місця розташування земельної ділянки у власність для ведення садівництва на АДРЕСА_1" та Державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_1 (з урахуванням заяви про доповнення позовних вимог від 19 квітня 2012 року).

Постановою Личаківського районного суду м. Львова від 10 грудня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2013 року, в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями суду першої та апеляційної інстанції, ОСОБА_4 звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами та підтверджується наявними у справі матеріалами, відповідно до реєстраційного посвідчення від 08.07.2002 року ОСОБА_5 набула у власність у порядку спадкування будинок по АДРЕСА_1.

Рішеннями Винниківської міської ради № 255 від 14.12.2006 р. "Про дозвіл на збір документів попереднього погодження гр. ОСОБА_5 місця розташування земельної ділянки у власність для ведення садівництва по АДРЕСА_1", № 446 від 24.05.2007 р. "Про затвердження проекту відведення земельної ділянки для ведення садівництва та передачу земельної ділянки у власність гр. ОСОБА_5 земельної ділянки по АДРЕСА_1", третій особі наданий відповідний дозвіл та затверджено проект відведення земельної ділянки площею 0,03 га по АДРЕСА_1. На підставі вказаних рішень третій особі видано Державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_1.

З листа Львівського міжміського БТІ від 21.05.1992 р. № 172 вбачається, що за будинковолодінням по АДРЕСА_2 закріплено земельну ділянку площею 4527 кв.м., однак, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій відсутні докази прийняття відповідного рішення органом місцевого самоврядування чи підстав для закріплення земельної ділянки вказаної вище площі.

Рішенням виконавчого комітету Винниківської міської ради № 205 від 18.08.1992 р. "Про визнання права власності на будинковолодіння АДРЕСА_2 за ОСОБА_6 та закріплення земельної ділянки", за вказаним будинковолодінням закріплено земельну ділянку площею 1000 кв.м. Відповідно свідоцтва про право на спадщину за законом позивач успадкував майно після смерті ОСОБА_6 із зазначенням у складі майна земельної ділянки площею 1000 кв.м..

Лише 26.04.2007 р. позивачем подано заяву міському голові м. Винники про надання йому земельної ділянки площею 4690,5 кв.м.

Позивач зазначає, що порушення його права полягає у прийнятті спірного рішення, оскільки земельна ділянка надана ОСОБА_5 площею 0,03 га належить йому.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем не доведено та не підтверджено доказами право власності на спірну земельну ділянку, яка перебувала в його користуванні, а отже відповідач приймаючи рішення діяв правомірно та в межах наданих повноважень.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та вказує на таке.

Відповідно ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до ч. 6 ст. 118 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються її орієнтовні розміри та мета використання.

В матеріалах справи наявні заява ОСОБА_5 від 03.10.2006 року, витяг протоколу засідання постійної депутатської комісії з питань регулювання земельних відносин від 08.12.2006 року, проект землеустрою, розроблений ТОВ "Землевпорядний центр "Наділ" та погоджений Державним управлінням охорони навколишнього природного середовища у Львівській області від 02.04.2007 року, управлінням охорони культурного середовища у Львівській області 14.04.2007 року, відділом приміських земель м. Львова львівського обласного управління земельних ресурсів 18.04.2007 року, санітарно-епідеміологічною станцією Личаківського району 15.02.2007 року, що підтверджує правомірність прийняття оскаржуваного рішення Винниківською міською радою Львівської області.

Згідно із ст. ст. 125, 126 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що позивачем не доведено порушення його права прийняттям оскаржуваних рішень, оскільки станом на дату їх прийняття останній володів доказами належності йому лише земельної ділянки площею 1000 кв.м.

Одночасно з викладеним, погоджуючись із позицією судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для розгляду зазначеного спору у порядку адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, відповідно до частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

За змістом пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Виходячи з предмету спірних правовідносин, зважаючи на наявність у відповідача у спірних правовідносинах визначальних ознак суб'єкта владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про наявність у переданому на вирішення суду спорі визначальних ознак справи адміністративної юрисдикції.

Зазначена правова позиція колегії суддів Вищого адміністративного суду України відповідає висновкам, викладеним у рішенні Конституційного Суду України від 01.04.2010 № 10-рп/2010 (v010p710-10) , яке згідно з вимогами частини другої статті 150 Конституції України є обов'язковим до виконання на території України.

Відповідно до статті 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій вірно встановлені обставини справи, судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається. Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Відповідно до частини 1 статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст. ст. 220, 222, 223, 224, 230, 231 КАС України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Личаківського районного суду м. Львова від 10 грудня 2012 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 10 квітня 2013 року - без змін.

ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і може бути переглянута з підстав, у строк та у порядку, визначених ст.ст. 235- 244-2 КАС України.