Вищий адміністративний суд України у складі суддів:

головуючого - Веденяпіна О.А. (судді-доповідача), Зайцева М.П., Маринчак Н.Є.,

секретар судового засідання Корецький І.О.,

за участю: представника позивача: Середи А.В.,

розглянувши у судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Соната-Юкрейн"

на постанову Київського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2014 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2014 року

у справі № 810/5022/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Соната-Юкрейн"

до Рокитнянського відділення Білоцерківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

Товариство з обмеженою відповідальністю "Соната-Юкрейн" (далі - Товариство) звернулось до суду з позовом до Рокитнянського відділення Білоцерківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Київській області (далі - Інспекція) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 17 січня 2014 року № 000032/2204/65.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2014 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2014 року, в задоволенні позову Товариству відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій просив їх скасувати та прийняти рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Заперечення на касаційну скаргу не надходили, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, заслухавши представника позивача, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Інспекцією проведено камеральну перевірку даних, задекларованих у податковій звітності з податку на додану вартість Товариством за листопад 2013 року, результати якої оформлені актом від 30 грудня 2013 року № 214/10022204/37799996/6/236, згідно з яким позивачем порушено вимоги пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України.

Висновки відповідача, про порушення наведених норм, ґрунтуються на тому, що позивачем безпідставно віднесено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість на підставі податкових накладних, які не зареєстровані контрагентами в Єдиному державному реєстрі податкових накладних.

На підставі наведеного акту прийнятно податкове повідомлення-рішення від 17 січня 2014 року № 000032/2204/65, яким Товариству збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 74 003, 00 грн., в тому числі: 59 202,00 грн. - за основним платежем, та 14 801,00 грн. - штрафні (фінансові) санкції.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій погодилися з висновками відповідача про порушення позивачем правил податкової дисципліни з огляду на ненадання позивачем доказів на підтвердження додання до декларації заяви зі скаргою на постачальників, які не здійснили реєстрації податкових накладних в Єдиному державному реєстрі податкових накладних. При цьому, суд першої інстанції, вказуючи на правомірність оскарженого податкового повідомлення-рішення з посиланням на положення пункту 50.2 Податкового кодексу України (2755-17) , зазначив, що твердження позивача про виправлення помилок шляхом подання уточнюючого розрахунку не спростовують факту порушення.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає висновки судів першої та апеляційної інстанцій помилковими, зробленими з порушенням норм процесуального права, без повного з'ясування обставин, що мають значення для вирішення спору, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам законності та обґрунтованості, що встановлені статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частин 2 та 3 статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а обґрунтованим - ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з частиною 4 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України на суд покладається обов'язок вживати передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі.

За змістом пункту 3 частини 1 статті 163 Кодексу адміністративного судочинства України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються обставини, встановлені судом із посиланням на докази, мотиви неврахування окремих доказів, а також мотиви, з яких суд виходив при ухваленні рішення, і положення закону, якими він керувався. В мотивувальній частині рішення наводяться дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінка всіх доказів, з яких виходив суд при вирішенні спору; визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд повинен це обґрунтувати.

В світлі висновку, викладеному у пункті 25 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Проніна проти України", суд зобов'язаний надавати відповідь на кожен із специфічних, доречних та важливих доводів заявника, а виходячи з позиції цього суду, що висловлена в пункті 42 рішення "Бендерський проти України", відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються.

Вказані вимоги зобов'язують суди при вирішенні справи у кожному конкретному випадку вживати передбачені законом заходи з метою з'ясування всіх обставин у справі, що мають значення для вирішення спору, встановити та надати вичерпну оцінку фактичним обставинам у межах спірних правовідносин з метою з'ясування об'єктивних причин та факторів, що зумовили настання для платника податків негативних наслідків у вигляді порушеного права, що підлягає захисту, та в достатній мірі висвітлити мотиви прийняття конкретних рішень.

Разом з тим, наведених вимог суди попередніх інстанцій не дотримались.

Відповідно до пункту 50.1 статті 50 Податкового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі якщо у майбутніх податкових періодах (з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу) платник податків самостійно виявляє помилки, що містяться у раніше поданій ним податковій декларації (крім обмежень, визначених цією статтею), він зобов'язаний надіслати уточнюючий розрахунок до такої податкової декларації за формою чинного на час подання уточнюючого розрахунку.

Пунктом 50.2 цієї ж статті Кодексу передбачено, що платник податків під час проведення документальних планових та позапланових перевірок не має права подавати уточнюючі розрахунки до поданих ним раніше податкових декларацій за будь-який звітний (податковий) період з відповідного податку і збору, який перевіряється контролюючим органом.

Норми Податкового кодексу України (2755-17) , що регламентують права та обов'язки платників при уточненні даних податкової звітності, не визначають порядок дій посадових осіб податкового органу в залежності від того, у якій час платник подав уточнену декларацію.

У той же час, подією, з настанням якої пункт 50.2 статті 50 Податкового кодексу України пов'язує припинення права платника на уточнення показників раніше поданої звітності, є саме проведення документальної планової або позапланової виїзної перевірок.

Таким чином, проведення камеральної перевірки не може розцінюватися як юридичний факт, з настанням якого припиняється право платника подавати уточнюючі розрахунки до декларації.

Праву платника подати уточнюючу податкову декларацію кореспондує обов'язок контролюючого органу прийняти таку декларацію, провести в установлений строк камеральну перевірку та за її результатами здійснити відповідні дії.

Відтак, після проведення камеральної перевірки і до прийняття податковим органом податкового повідомлення-рішення за наслідками такої перевірки платник має право подавати уточнюючі декларації; при цьому, контролюючий орган, приймаючи відповідне податкове повідомлення-рішення за наслідками такої камеральної перевірки, повинен встановити дійсний обов'язок платника зі сплати податку з урахуванням даних уточнюючої податкової декларації.

Разом з тим, суди попередніх інстанцій наведеному оцінки не надали, як і не встановили обставин щодо дати подання позивачем уточнюючого розрахунку та чи уточнення позивачем даних податкової декларації усунуло встановлене Інспекцією порушення.

Колегія суддів акцентує увагу на тому, що надання оцінки всім важливим аргументам сторін, що беруть участь у справі, становить гарантію дотримання принципу справедливого судового розгляду, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною від 17 липня 1997 року, разом суд апеляційної інстанції наведеного принципу не дотримався, оскільки взагалі не мотивував причин відхилення тверджень платника податків, якими останній обґрунтовував протиправність оскарженого податкового повідомлення-рішення.

Названі вище обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, що, з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні), виключає можливість перевірити Вищим адміністративним судом України правильність висновків судів попередніх інстанцій в цілому по суті спору.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій ухвалі, встановити наведені у ній обставини, що входять до предмета доказування у даній справі, для чого в разі необхідності зобов'язати сторони надати докази, яких не буде вистачати для з'ясування цих обставин, або ж витребувати такі докази у інших осіб, в яких вони можуть знаходитися; дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та(або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

З огляду на викладене, а також враховуючи той факт, що судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів не було з'ясовано належним чином обставини справи, в той час як їх встановлення впливає на правильність вирішення спору, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 220, 221, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України,

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Соната-Юкрейн" задовольнити частково.

Постанову Київського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2014 року скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.