Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Суддів: Черпіцької Л.Т. Розваляєвої Т.С. Маслія В.І.

провівши попередній розгляд адміністративної справи за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Баришівського районного суду Київської області від 09 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2015 року у справі № 355/894/15-а за позовом ОСОБА_4 до Селичівської сільської ради Баришівського району Київської області про визнання нечинними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії, -

У червні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до Селичівської сільської ради Баришівського району Київської області, в якому просила визнати нечинними і скасувати рішення відповідача від 23 лютого 2015 року № 352-31-06 та від 29 квітня 2015 року № 361-32-06, та зобов'язати Селичівську сільську раду укласти з нею договір купівлі-продажу земельної ділянки з розстроченням платежу згідно чинного законодавства.

В обґрунтування позову ОСОБА_4 зазначила, що вона як власник нерухомого майна має право на викуп земельної ділянки, на якій воно знаходиться. З метою купівлі земельної ділянки вона звернулась до відповідача із заявою в порядку ст. 128 ЗК України та ст. 377 ЦК України. Проте, оскаржуваними рішеннями сільської ради їй було відмовлено з підстав не передбачених законом.

Постановою Баришівського районного суду Київської області від 09 липня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_4 звернулась з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 (Покупець) є власницею нежитлової будівлі (кафе "ІНФОРМАЦІЯ_1" з будівлями і спорудами), розташованої за адресою: АДРЕСА_1, яку вона придбала на підставі договору купівлі-продажу від 18.10.2013 року у ОСОБА_5 (Продавець).

Пунктом 5 даного договору визначено, що відчужувана нежитлова будівля розташована на земельній ділянці площею 0,0859 га для комерційного використання, кадастровий номер - НОМЕР_1, що знаходиться у користуванні Продавця.

Спірна земельна ділянка знаходилась в оренді ОСОБА_5 на підставі договору оренди, укладеного останнім з Селичівською сільською радою, 27.11.2012 року за реєстровим № 1649, зареєстрованого в Управлінні Держкомзему у Баришівському районі Київської області 29.12.2012 року за № 322028714010226, який 04.03.2014 року був розірваний сторонами на підставі договору про розірвання договору оренди земельної ділянки.

28.01.2015 року та 19.03.2015 року позивач звернулась до Селичівської сільської ради із заявами про викуп земельної ділянки, на якій розташоване належне їй нерухоме майно, з розстроченням платежу, а також надання дозволу на перебудову приміщення кафе та будівництво дитячого майданчика на спірній земельній ділянці.

Рішеннями відповідача від 23 лютого 2015 року № 352-31-06 та від 29 квітня 2015 року № 361-32-06 ОСОБА_4 було відмовлено у викупі земельної ділянки площею 0,10 га по АДРЕСА_1 та запропоновано оформити договір оренди вказаної земельної ділянки. По питанню будівництва дитячого майданчику закритого типу, добудови та перебудови кафе "РААЙ", то це можливо лише при наявності виготовлення технічної документації на земельну ділянку, дозвіл будівельно-архітектурної інспекції, санстанції та сільської ради.

Не погоджуючись з такими рішеннями відповідача, позивачка звернулась до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій вірно виходили з наступного.

Відповідно до п. 34 ч.1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" питання регулювання земельних відносин вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Згідно з ч.1 ст. 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ), громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 128 ЗК України продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної (крім земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації) та комунальної власності для потреб, визначених цим Кодексом, провадиться місцевими державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Громадяни та юридичні особи, зацікавлені у придбанні земельних ділянок у власність, подають заяву (клопотання) до відповідного органу виконавчої влади або сільської, селищної, міської ради чи державного органу приватизації. У заяві (клопотанні) зазначаються місце розташування земельної ділянки, її цільове призначення, розміри та площа, а також згода на укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки.

До заяви (клопотання) додаються: а) документ, що посвідчує право користування земельною ділянкою (у разі його наявності), та документи, що посвідчують право власності на нерухоме майно (будівлі та споруди), розташоване на цій земельній ділянці (у разі наявності на земельній ділянці будівель, споруд); б) копія установчих документів для юридичної особи, а для громадянина - копія документа, що посвідчує особу.

Підставою для відмови в продажу земельної ділянки є: а) неподання документів, необхідних для прийняття рішення щодо продажу такої земельної ділянки; б) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах; в) якщо щодо суб'єкта підприємницької діяльності порушена справа про банкрутство або припинення його діяльності; г) встановлена цим Кодексом заборона на передачу земельної ділянки у приватну власність; ґ) відмова від укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки.

Рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, сільської, селищної, міської ради про продаж земельної ділянки є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки.

Як встановлено судами та підтверджено матеріалами справи, ОСОБА_4 звернулась до сільської ради із заявами в порядку ст. 128 ЗК України. Проте, в заявах не зазначені розмір земельної ділянки, її цільове призначення, не зафіксована згода на внесення авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки тощо.

Підставою звернення ОСОБА_4 до сільської ради із заявою про викуп земельної ділянки є набуття нею права власності на нежитлову будівлю, на якій розташований вказаний об'єкт нерухомості.

Відповідно до ч.2 ст. 120 ЗК України, якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Аналогічна норма міститься в частині 1 статті 377 ЦК України, якою передбачено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Тобто, враховуючи зазначені вище правові положення, до позивачки переходить право користування земельною ділянкою, на якій розміщена нежитлова будівля, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача - ОСОБА_5

Як вже було зазначено вище, спірна земельна ділянка площею 0, 0859 га знаходилась в оренді ОСОБА_5 на підставі договору оренди від 27.11.2012 року, який 04.03.2014 року був розірваний сторонами на підставі договору про розірвання договору оренди земельної ділянки.

Проте, судами встановлено, що договір про розірвання договору оренди земельної ділянки від 04.03.2014 року не був зареєстрований в Управлінні Держкомзему з внесенням відомостей до Державного реєстру земель.

Статтею 125 Земельного кодексу встановлено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно з ст.ст. 181- 184, 202- 204 Земельного кодексу України, Законів України "Про Державний земельний кадастр" (3613-17) та "Про землеустрій" (858-15) дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Інформацію щодо цільового призначення земельної ділянки й користувача можливо встановити, витребувавши відповідні відомості з Державного земельного кадастру.

Отже, суди дійшли вірного висновку, що речове право ОСОБА_5 фактично припинено, проте у Державному земельному кадастрі залишається зареєстрованим договір оренди на спірну земельну ділянку від 27.11.2012, який свідчить про право оренди попереднього орендаря.

Зважаючи на це, Селичівська сільська рада позбавлена можливості передати цю ділянку для викупу позивачу.

При цьому, право ОСОБА_4 на оренду або викуп спірної земельної ділянки відповідачем не заперечується, а навпаки, як вбачається з оскаржуваних рішень сільської ради, позивачці було запропоновано передачу земельної ділянки в оренди, що створить можливість в подальшому її викупити.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком судів, що оскаржувані рішення сільської ради прийняті у відповідності до норм чинного законодавства.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для визнання нечинними та скасування рішень Селичівської сільської ради Баришівського району Київської області від 23 лютого 2015 року № 352-31-06 та від 29 квітня 2015 року № 361-32-06.

Поряд з цим, погоджуючись із позицією судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для розгляду зазначеного спору у порядку адміністративного судочинства України, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, відповідно до частини другої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

За змістом пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Виходячи з предмету спірних правовідносин, зважаючи на наявність у відповідача у спірних правовідносинах визначальних ознак суб'єкта владних повноважень у розумінні пункту 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про наявність у переданому на вирішення суду спорі визначальних ознак справи адміністративної юрисдикції.

Зазначена правова позиція колегії суддів Вищого адміністративного суду України відповідає висновкам, викладеним у рішенні Конституційного Суду України від 01.04.2010 № 10-рп/2010 (v010p710-10) , яке згідно з вимогами частини другої статті 150 Конституції України є обов'язковим до виконання на території України.

Відповідно до статті 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.

Згідно із ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити.

Постанову Баришівського районного суду Київської області від 09 липня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 17 серпня 2015 року - залишити без змін.

ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута в порядку ст.ст. 235- 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.