Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі: головуючого Романець Л.А., суддів: при секретарі Зубара В.В., Матієк Т.В., Асановій Є.С., з участю прокурора виправданого захисника Матюшевої О.В., ОСОБА_6, Шестакової Ю.В.

розглянула в судовому засіданні кримінальне провадження за касаційною скаргою прокурора на вирок Солом'янського районного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2016 року щодо ОСОБА_6.

Вироком Солом'янського районного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, раніше не судимого, виправдано за ч.2 ст. 289 КК України за не встановленням достатніх доказів для доведення його винуватості.

Органом досудового розслідування ОСОБА_6 обвинувачувався в тому, що 10 серпня 2006 року він та особа, матеріали відносно якої виділені в окреме кримінальне провадження, знаходячись на території ТОВ "Інформаційно-виробничий центр в галузі освіти", що розташоване по вул. Смілянській, 4 в м. Києві, та маючи умисел на незаконне заволодіння транспортним засобом, вступили між собою в злочинну змову.

Реалізуючи свій злочинний умисел, направлений на незаконне заволодіння транспортним засобом, ОСОБА_6 та особа, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, діючи спільно та узгоджено, переконавшись що за їх діями ніхто не спостерігає, використовуючи заздалегідь заготовлений ключ від запалювання автомобіля "Тойота" д.н.з. НОМЕР_1, що був припаркований на території ТОВ "Інформаційно-виробничий центр в галузі освіти", що розташоване по вул. Смілянській,4 в м. Києві, які знаходились у вільному володінні особи, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, незаконно заволоділи автомобілем "Тойота Камрі" д.н.з. НОМЕР_1, що належав ТОВ "АТОН-ХХІ" та знаходився за договором оперативного лізингу в користуванні ТОВ "Інформаційно-виробничий центр в галузі освіти", яким розпорядились в подальшому на власний розсуд, тим самим незаконно заволодівши даним транспортним засобом за попередньою змовою групою осіб.

Мотивуючи своє рішення, судом першої інстанції зазначено, що стороною обвинувачення не надано достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_6 у незаконному заволодінні транспортним засобом за попередньою змовою групою осіб, а обвинувачення ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення за ч. 2 ст. 289 КК України, прокурором побудоване лише на припущеннях, що є не допустимим, оскільки порушує право обвинуваченого на захист, а тому ОСОБА_6 підлягає виправданню за ч. 2 ст. 289 КК України за не встановленням достатніх доказів для доведення його винуватості у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України, в суді і вичерпані можливості їх отримати.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2016 року вирок Солом'янського районного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року щодо ОСОБА_6 залишено без зміни.

У касаційній скарзі прокурор просить судові рішення скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції, у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, а саме: незастосування закону, який підлягав застосуванню, а також до безпідставного та необґрунтованого виправдання ОСОБА_6

В обґрунтування наведеного зазначає, що судом порушено вимоги статей 370, 94 КПК. Приймаючи рішення про відсутність умислу на вчинення кримінального правопорушення та виправдування ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 289 КК України місцевим судом не надано належної оцінки його показанням, а також, свідченням ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 та ОСОБА_11

При цьому, суд допустив суперечності, вказав, що відсутні докази для доведення винуватості, але одночасно в мотивувальній частині, також фактично зробив висновки і про відсутність умислу на незаконне заволодіння транспортним засобом, що свідчить про те, що в діяннях обвинуваченого відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 289 КК України, тобто суд першої інстанції вказав на наявність двох різних підстав для виправдання ОСОБА_6, що є неприпустимим.

Також, залишаючи апеляційну скаргу прокурора без задоволення, всупереч ст. 419 КПК України не надав вичерпної відповіді про те, на яких підставах, передбачених процесуальним чи матеріальними законами, він визнав наведені у ній доводи необґрунтованими, зокрема, не надано належної оцінки істотному порушенню вимог КПК України (4651-17) судом першої інстанції. Окрім цього, на думку прокурора, апеляційний суд був зобов'язаний провести повторне дослідження доказів, на які посилається у скарзі прокурор.

У запереченні на касаційну скаргу прокурора, захисник Шестакова Ю.В. вважає судові рішення щодо ОСОБА_6 законними та обґрунтованими, а скаргу такою, що задоволенню не підлягає.

Заслухавши доповідь судді, прокурора, який підтримав доводи скарги та вважав, що вона підлягає задоволенню, захисника та виправданого, котрі заперечили зміст скарги прокурора, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У касаційній скарзі прокурор поміж іншого оскаржує встановлені місцевим судом фактичні обставини кримінального провадження, що було предметом перевірки апеляційного суду.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Доводи прокурора про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, отримали оцінку судом апеляційної інстанції.

У касаційному порядку ці доводи не перевіряються.

Твердження прокурора про необґрунтоване виправдання ОСОБА_6 у вчиненому злочині є аналогічними тим, що були наведені в його апеляційній скарзі, вони були визнані апеляційним судом безпідставними, оскільки суперечать матеріалам справи.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

Вимогами ст. 94 КПК України передбачено, що, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Як убачається з обвинувального акту, ОСОБА_6 пред'являлося обвинувачення у тому, що він за попередньою змовою із особою, матеріали відносно якої виділено в окреме кримінальне провадження, використовуючи заздалегідь заготовлений ключ від запалювання автомобіля "Тойота Камрі", який було припарковано на території ТОВ "Інформаційно-виробничій центр в галузі освіти" в м. Києві, й був у володінні останнього, незаконно заволоділи транспортним засобом, яким розпорядилися на власний розсуд.

На підтвердження винуватості ОСОБА_6 стороною обвинувачення долучено до кримінального провадження докази, яким була дана оцінка судом першої інстанції, з якою погодився апеляційний суд.

Зокрема, за результатом розгляду кримінального провадження, місцевий суд дійшов висновку про відсутність достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_6 у незаконному заволодінні транспортним засобом за попередньою змовою групою осіб та виправдав його у пред'явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 289 КК України.

Перевіряючи висновки суду у вироку, колегія суду апеляційної інстанції обґрунтовано послалася на те, що вони відповідають встановленим фактичним обставинам на підставі доказів, які було надано стороною обвинувачення.

Так, обвинувачений ОСОБА_6 показав, що він неофіційно працював у ТОВ "Інформаційно-виробничій центр в галузі освіти" разом із ОСОБА_12, котрий був водієм ОСОБА_13 та на підставі довіреності керував автомобілем "Тойота Камрі".

10 серпня 2006 року він сів на пасажирське сидіння салону вказаного автомобіля, за кермом якого був водій, та разом із останнім поїхав виконувати доручення ОСОБА_13

Наведені показання обвинуваченого про користування автомобілем підтверджуються свідченням ОСОБА_13, котрий в судовому засіданні вказав, що водій на законних правах керував транспортним засобом, твердженнями свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_15, котрі бачили, що, коли автомобіль рушив, за кермом був саме ОСОБА_12, а ОСОБА_6 сидів на пасажирському кріслі.

Свідок ОСОБА_16 показала, що особа, матеріали щодо котрої виділено в окреме провадження був прийнятий на роботу водієм та мав документи на керування автомобілем "Тойота Камрі", які вона оформляла особисто.

Давши оцінку всім доказам у їх сукупності, місцевий суд дійшов висновку, що вони підтверджують лише факт від'їзду автомобіля з території ТОВ "Інформаційно-виробничій центр в галузі освіти" та його відсутності 10 серпня 2006 року, водночас стороною обвинувачення не надано суду доказів на підтвердження того, що між ОСОБА_6 та особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження існувала попередня змова на незаконне заволодіння транспортним засобом.

З таким висновком погоджується і суд касаційної інстанції.

Посилання касаційної скарги прокурора на істотне порушення кримінального процесуального закону судами в частині наведення мотиву та формулювання підстави виправдання ОСОБА_6 у вироку, обов'язок апеляційного суду повторно дослідити докази під час апеляційного розгляду справи є необґрунтованими.

Зокрема, у разі незгоди апеляційного суду з висновком суду першої інстанції щодо обставин справи та встановленням нових фактичних обставин, суду апеляційної інстанції у рішенні належить зазначати, які саме нові обставини ним встановлено.

На наведене звертає увагу постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику постановлення судами вироків (постанов) при розгляді кримінальних справ в апеляційному порядку" від 15 травня 2006 року № 1 (v0001700-06) . Пленум у названій постанові зазначив, що виходячи з принципу безпосередності дослідження доказів, апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо їх не було досліджено під час апеляційного розгляду справи.

Виходячи зі змісту ч. 3 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції за відповідним клопотанням зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального правопорушення, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Зазначеною правовою нормою регламентовано порядок дій суду апеляційної інстанції за наявності клопотань учасників судового провадження.

Поряд із цим, згідно з п. 16 ч. 1 ст. 7 КПК України безпосередність дослідження доказів належить до загальних засад кримінального провадження.

Такі засади є нормами вищого ступеня нормативності і згідно з ч. 6 ст. 9 КПК України підлягають застосуванню, зокрема, у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження.

Враховуючи викладене, відсутність клопотань сторін про повторне дослідження доказів не позбавляє суд апеляційної інстанції права вчиняти такі дії з власної ініціативи за наявності достатніх підстав вважати, що обставини, які можуть підтверджуватися чи спростовуватися відповідними доказами, встановлені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.

Оскільки в даному кримінальному провадженні під час апеляційного розгляду справи клопотання прокурором про повторне дослідження доказів не заявлялося, а суд апеляційної інстанції не давав іншої, самостійної оцінки доказам, тому проводити повторне їх дослідження підстав не було.

Допущена суперечливість мотивувальної та резолютивної частин виправдувального вироку щодо ОСОБА_6, на яку посилається прокурор у касаційній скарзі не може бути підставою для скасування судових рішень, тому, що відповідно до вимог ч. 3 ст. 438 КПК України суд касаційної інстанції не вправі скасувати виправдувальний вирок лише з мотивів істотного порушення прав обвинуваченого.

Частиною 2 ст. 17 КПК України передбачено, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

За таких обставин, висновок суду про виправдання ОСОБА_6 є обґрунтованим та відповідає положенням ст. 62 Конституції України, якою передбачено, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Зміст вироку суду відповідає вимогам ст. 374 КПК України.

Розглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_6 суд апеляційної інстанції дотримався вимог ст. 419 КПК України, проаналізував доводи апеляційної скарги прокурора щодо незаконності вироку суду першої інстанції, дав на них відповіді, мотивувавши своє рішення належним чином.

Крім того, колегією суддів касаційного суду враховано те, що кримінальна справа перебувала у провадженні органів досудового розслідування та суду більше 10 років, що не відповідає вимогам ст. 6 Конвенції, якою передбачено право людини на справедливий та публічний судовий розгляд справи у продовж розумних строків.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 433, 434, 436 - 438 КПК України, колегія суддів ухвалила: Касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення. Вирок Солом 'янського районного суду м. Києва від 22 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 23 березня 2016 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни. Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.