Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Орлянської В. І.,

суддів Франтовської Т.І., Суржка А.В.,

при секретарі судового

засідання Гапоні В.О.,

за участю прокурора Чабанюк Т.В.

за касаційною скаргою прокурора на вирок Апеляційного суду Миколаївської області від 28 грудня 2016 року у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 12012160080000235 щодо ОСОБА_2,

Вироком Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 жовтня 2015 року

ОСОБА_2,

ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянку України, уродженку та жительку АДРЕСА_1,

визнано невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК України та виправдано.

Апеляційним судом Миколаївської області вирок суду першої інстанції скасовано і постановлено свій вирок від 28 грудня 2016 року, яким ОСОБА_2, визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК України та призначено покарання за цим законом 1 рік позбавлення волі.

Вирішені питання про судові витрати у провадженні.

ОСОБА_2 визнана винуватою у тому, що свідомопоставила потерпілого ОСОБА_3 в небезпеку зараження ВІЛ, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК України. Злочин вчинено за наступних обставин.

9.07.2010 року ОСОБА_2 після проходження медичних обстежень, пов'язаних з її вагітністю, була направлена до центру з профілактики та боротьби зі СНІДом Миколаївської області. 19.07.2010 року ОСОБА_2, перебуваючи в кабінеті центру боротьби та профілактики ВІЛ/СНІД Миколаївської області, відповідно до Закону України "Про запобігання захворювання на синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) та соціальний захист населення" (155/98-ВР) від 03.03.1998 року, була поставлена до відома про те, що вона інфікована вірусом імунодефіциту людини.

19.07.2010 року ОСОБА_2 була поставлена на диспансерний облік як особа, інфікована вірусом імунодефіциту людини, що викликає особливо-небезпечне захворювання синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД), яке через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування, призводить до смерті. Після проведення дообстеження ОСОБА_2 був встановлений діагноз: ВІЛ-інфекція, безсимптомне носійство.

Також, ОСОБА_2, як інфікована вірусом імунодефіциту людини, 10 серпня 2010 року в приміщенні жіночої консультації № 1 м. Миколаєва, була під особистий підпис попереджена, що вона може бути джерелом зараження ВІЛ для інших осіб, тобто лікування не буде запобігати можливості зараження нею інших осіб і вона свідомо поставить іншу особу в небезпеку зараження ВІЛ.

Незважаючи на це, ОСОБА_2, діючи умисно, усвідомлюючи небезпечний характер своїх діянь, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки, ігноруючи попередження особи, інфікованої вірусом імунодефіциту людини, в період часу з січня по серпень 2013 року регулярно здійснювала статеві контакти зі своїм співмешканцем ОСОБА_3 без застосування запобіжних заходів, не поставивши його до відома про наявність у неї ВІЛ та поставивши його в небезпеку зараження ВІЛ.

У касаційній скарзі прокурор ставить питання про скасування вироку апеляційного суду та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції через неправильне застосування кримінального закону, а саме незастосування ч. 4 ст. 70 КК України. Вказує, що ОСОБА_2 вироком Центрального районного суду м. Миколаєва від 31 травня 2016 року засуджена за ч. 2 ст. 127 КК України на 10 років позбавлення волі. Зазначає, що до постановлення зазначеного вироку ОСОБА_2, з січня до серпня 2013 року вчинила злочин, передбачений ч. 1 ст. 130 КК України, а тому за таких обставин суд мав би призначити ОСОБА_2 остаточне покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК України.

Заслухавши доповідь судді; пояснення прокурора, який не підтримав касаційну скаргу; перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як убачається зі змісту касаційної скарги доведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК України, кваліфікація її дій та призначення покарання за цим законом у касаційному порядку не оспорюються.

Що стосується тверджень прокурора про безпідставне не взяття до уваги апеляційним судом доводів про необхідність застосування ч. 4 ст. 70 КК України, то вони не ґрунтуються на вимогах закону та спростовуються матеріалами провадження.

З матеріалів провадження убачається, що доводи прокурора про необхідність призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів, відповідно до ч. 4 ст. 70 КК України, були предметом перевірки апеляційного суду, який обґрунтовано визнав їх передчасними.

Під час перегляду провадження в апеляційному порядку, суду стали відомі дані про те, що ОСОБА_2 вироком Центрального районного суду м. Миколаєва від 31.05.2016 засуджено за ч.2 ст. 127 КК України.

Апеляційний суд зазначив, що питання про застосування ч. 4 ст. 70 КК України прокурором в апеляційній скарзі не порушувалось. Судове рішення переглядається в межах апеляційної скарги відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України. Зміни до апеляційної скарги в цій частині могли бути внесені лише в межах строку на апеляційне оскарження відповідно до положень ч. 4 ст. 403 КПК України.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції позбавлений можливості застосувати положення ч. 4 ст. 70 КК України при призначенні ОСОБА_2 покарання, оскільки це пов'язано з погіршенням її становища.

Також апеляційна інстанції вказала, що питання про застосування покарання за наявності кількох вироків може бути вирішено в порядку виконання вироку на підставі п. 11 ч. 1 ст. 537 КПК України. З таким висновком апеляційного суду погоджується і колегія суддів касаційної інстанції.

Вирок апеляційного суду відповідає вимогам статей 420, 374 КПК України і підстав вважати його невмотивованим, колегія суддів не вбачає.

Матеріали провадження не містять даних про порушення вимог кримінального процесуального чи неправильне застосування кримінального законів, які були б підставами для зміни або скасування вироку апеляційного суду, а тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Керуючись ст. ст. 434, 436 КПК України, колегія суддів

Вирок Апеляційного суду Миколаївської області від 28 грудня 2016 року щодо ОСОБА_2 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.