Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого Рецебуринського Ю.Й.,

Суддів Ємельянової В.І.,

Стародуба О.П.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - Фонд) до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2.) про зобов'язання вчинити певні дії,

за касаційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2015 року,

У липні 2014 року Фонд звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з ФОП ОСОБА_2 адміністративно-господарські санкції в розмірі 4543 грн 33 коп та пеню в розмірі 123 грн 76 коп.

Постановою Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2014 року відмовлено у задоволенні позову.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції в розмірі 4543 грн 76 коп та пеню в розмірі 123 грн 76 коп.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати ухвалене ним судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

З'ясувавши обставини справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права згідно статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем виконано вимоги щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування центру зайнятості, передбачені Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) .

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідач не виконав заходів щодо інформування центру зайнятості про наявну можливість на підприємстві для працевлаштування інвалідів за період з жовтня по грудень 2013 року.

Судами встановлено, що ФОП ОСОБА_2 подала до Фонду звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2013 рік форми №10-ПН, в якому зазначила, що середньооблікова кількість штатних працівників на підприємстві становила 30 осіб, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" - 1 особа.

З матеріалів справи вбачається, що ФОП ОСОБА_2 подавала звіти форми № 3-ПН з січня по вересень 2013 року,

З жовтня по грудень 2013 року відповідачем звіти форми № 3-ПН до центру зайнятості не подавались з посиланням на припинення нею підприємницької діяльності.

Проте, судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та осіб-підприємців відсутні відомості про дату припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_2

Відповідно до статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (далі - Закон № 875-ХІІ (875-12) ) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Статтею 20 Закону № 875-ХІІ передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону № 875-ХІІ забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Відповідно до частини третьої даної статті підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини третьої статті 18-1 Закону № 875-ХІ передбачено, що державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Частиною другою статті 218 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Суд апеляційної інстанції помилково посилається в оскаржуваній постанові на положення частини четвертої статті 20 Закону України "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 року № 803-ХІІ, відповідно до якої підприємства, установи і організації незалежно від форми власності реєструються у місцевих центрах зайнятості за їх місцезнаходженням як платники збору до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, щомісяця подають цим центрам адміністративні дані у повному обсязі про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів. Проте, вказаний закон не може бути застосований до правовідносин, які виникли після 1 січня 2013 року, оскільки набрав чинності Закон України "Про зайнятість населення" (5067-17) від 1 липня 2012 року № 5067-VІ (далі - № 5067-VІ).

Судами не досліджено чи відповідали дії відповідача щодо створення робочих місць та працевлаштування інвалідів нормам Закону № 5067-VІ (5067-17) , яким встановлено інший порядок звітності та відповідальності у вказаних правовідносинах, що має істотне значення для вирішення спору.

Крім того, судами не встановлено, чи відповідають подані відповідачем звіти форми № З-ПН вимогам наказу Міністерства праці та соціальної політики України "Про затвердження форм звітності та інструкцій щодо їх заповнення" від 19 грудня 2005 року № 420 (z1534-05) (чинного до 12 липня 2013 року) та наказу Міністерства соціальної політики України "Про затвердження форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії) та Порядку її подання" від 31 травня 2013 року № 316 (z0988-13) (чинної з 12 липня 2013 року).

Частиною першою статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно зі статтею 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Тернопільського окружного адміністративного суду від 18 серпня 2014 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 20 липня 2015 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута у порядку і з підстав, передбачених статтями 235- 237 Кодексу адміністративного судочинства України.