Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів: Лосєва А.М., Рибченка А.О., Шипуліної Т.М., розглянувши в порядку письмового провадження

касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький елеватор"

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2014 року

у справі № 816/2158/14

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький елеватор"

до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Полтавській області

про скасування податкового повідомлення-рішення,

Товариство з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький елеватор" (надалі - позивач) звернулось до суду з адміністративним позовом до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Полтавській області (надалі - відповідач) про скасування податкового повідомлення-рішення № 0000012202/15 від 11 січня 2014 року.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року адміністративний позов задоволено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2014 року апеляційну скаргу відповідача задоволено. Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Вважаючи, що рішення суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2014 і залишити в силі постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року.

Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 222 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі відсутності клопотань усіх осіб, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю.

У зв'язку із неподанням клопотань особами, які беруть участь у справі, про розгляд справи за їх участю, колегія суддів розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведена документальна позапланова виїзна перевірка позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства по взаємовідносинам із ТОВ "Мінагроцентр" за період з 01 серпня 2013 року по 31 серпня 2013 року. За результатами перевірки складено акт № 5375/16-03-22-02-12/33081783 від 11 грудня 2013 року.

Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог: п. 198.1, п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.1, п. 201.6 ст. 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість на 156235,00 грн.

Підставою для вказаних висновків відповідача, з якими погодився суд апеляційної інстанції, стала відсутність реального виконання господарських операцій позивача з контрагентом.

У зв'язку із виявленими порушеннями, на підставі акта перевірки позивачем винесено податкове повідомлення-рішення від 11 січня 2014 року, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на 156235,00 грн. - за основним платежем, на 78117,50 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

Переглянувши рішення суду апеляційної інстанції у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.

Згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України податковим кредитом визнається сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту "а" пункту 198.1 статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пункт 198.2 названої статті встановлює, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1. статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 статті 198 ПК України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11. статті 201 цього Кодексу.

Статтею 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", який діяв у весь період діяльності позивача, що підлягав перевірці, встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції: посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Системний аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Такий висновок відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 27 жовтня 2015 року у справі № 21-1539а15.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачем з ТОВ "Мінагроцентр" укладено договір поставки сої від 19 березня 2013 року № 1903. На підтвердження виконання умов вказаного договору позивачем надано: податкові накладні, видаткові накладні, товарно-транспортні накладні, докази оплати.

Придбану сою позивачем в подальшому передано на переробку на підставі відповідного договору від 19 червня 2012 року № 19/06, укладеного з ТОВ "КреМікс". Зазначене підтверджується і наданими позивачем первинним документами, а саме: актами передачі сировини на переробку, актами розрахунку виходу продукції з давальницької сировини, реєстром виданих та отриманих податкових накладних, актом здачі-приймання робіт (надання послуг), податковою накладною, видатковою накладною, товарно-транспортною накладною.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд апеляційної інстанції мотивував своє рішення відсутністю довіреностей на отримання товарно-матеріальних цінностей, а також вказав на окремі неточності у наданих позивачем товарно-транспортних накладних.

Колегія суддів не погоджується із такими висновками суду апеляційної інстанції, оскільки формальні помилки та неточності в первинних документах не можуть свідчити про безтоварність укладених правочинів. Натомість оцінка здійсненим господарським операціям повинна даватись на підставі комплексного всебічного аналізу матеріалів справи та фактичних обставин, що і було належним чином здійснено судом першої інстанції.

Крім того, суд апеляційної інстанції вказав на відсутність доказів транспортування придбаної сої до ТОВ "КреМікс", яке здійснювало її подальшу переробку.

Колегія суддів вважає такі висновки апеляційного суду необґрунтованими, оскільки вони спростовуються наявними матеріалами справи, які належним чином досліджено судом першої інстанції.

При цьому, фактичне виконання господарських зобов'язань підтверджується належним чином оформленими первинними документами, укладений договір відповідає економічному змісту та діловій меті, а здійснені господарські операції спричинили зміни в структурі його активів.

Згідно з частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Враховуючи недоведеність відповідачем правомірності винесення оскарженого податкового повідомлення-рішення, а також помилковість висновків суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що при прийнятті оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції було порушено норми матеріального права.

Відповідно до частини першої статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

Керуючись ст.ст. 210, 214, 215, 220, 222, 223, 226, 230, 231, ч. 5 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кременчуцький елеватор" задовольнити.

2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 28 жовтня 2014 року у справі № 816/2158/14 скасувати.

3. Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 08 липня 2014 року у справі № 816/2158/14 залишити в силі.

ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236 - 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.