Вищий спеціалізований суд України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі колегії:

головуючого Єленіної Ж.М., суддів: Фурика Ю.П., Британчука В.В., за участю секретаря судового засідання прокурора Асанової Є.С., Кравченко Є.С., розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження № 12015220530001333 за касаційною скаргою захисника засудженого ОСОБА_6 - адвоката Ярмиша Н.О. на вирок Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 29 квітня 2016 року та на ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 липня 2016 року,

За вказаним вироком, залишеним без зміни апеляційним судом,

ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя м. Харкова (АДРЕСА_1), такого, що не має судимості у силу ст. 89 КК України,

засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Стягнуто з ОСОБА_6 у рахунок відшкодування шкоди: моральної на користь ОСОБА_8 та ОСОБА_9 по 100 000 грн кожній, на користь ОСОБА_10 - 25 000 грн; матеріальної - на користь ОСОБА_8 2346,75 грн та на користь ОСОБА_10 - 30 325,77 грн.

Вирішено питання про процесуальні витрати й речові докази.

За вироком ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення за таких обставин.

06 травня 2015 року близько 01.00 год. засуджений керував технічно справним автомобілем марки Chevrolet-Cruze, державний номерний знак НОМЕР_1, у стані алкогольного сп'яніння, чим грубо порушував вимоги п. 2.9 "а" Правил дорожнього руху (далі - ПДР (1306-2001-п) ). При цьому ОСОБА_6 рухався по вул. Плитковій з боку вулиці Роганської у напрямку вулиці Луї Пастера у м. Харкові.

У районі розташування будинку № 108 на вул. Плитковій ОСОБА_6 зупинив керований ним автомобіль і в подальшому всупереч приписам пунктів 1.5, 10.1 ПДР (1306-2001-п) , не переконавшись у безпеці свого маневру, почав рух уперед у напрямку вул. Луї Пастера, внаслідок чого скоїв наїзд на ОСОБА_12, котрий стояв на проїзній частині. У результаті дорожньо-транспортної пригоди потерпілому було заподіяно тяжких тілесних ушкоджень, від яких він помер.

У касаційній скарзі захисник Ярмиш Н.О., посилаючись на суворість призначеного покарання, просить змінити судові рішення, знизити призначене засудженому покарання у виді позбавлення волі до 3 років і на підставі ст. 75 КК України звільнити його від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік. Обґрунтовуючи свої вимоги, захисник посилається як на обставину, що пом'якшує покарання, на вчинення засудженим злочину внаслідок перевищення меж крайньої необхідності. При цьому звертає увагу, що ДТП передувало побиття ОСОБА_6 та ОСОБА_12 групою осіб, і втеча від нападників на автомобілі була єдиним можливим способом відвернути загрозу для їх життя і здоров'я. Крім цього, скаржник вважає недоведеним факт вчинення засудженим злочину у стані алкогольного сп'яніння, стверджуючи, що ОСОБА_6 вживав спиртні напої вже після ДТП. На думку захисника, при обранні заходу примусу суд не дав належної оцінки тим обставинам, що засуджений раніше не судимий, має постійне місце проживання, перебуває на обліку в Державному центрі зайнятості, у період 2014-2015 був мобілізований до лав Збройних Сил України та при проходженні військової служби мав заохочення.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, яка просила залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без зміни, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи, викладені у скарзі, колегія суддів дійшла такого висновку.

Про день та час розгляду кримінального провадження у порядку касаційної процедури учасників цього провадження, зокрема з боку сторони захисту, було поінформовано, при цьому вони не повідомили Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про своє бажання взяти участь у касаційному розгляді. Від потерпілої ОСОБА_8 на адресу суду надійшла заява про перегляд судових рішень у порядку касаційної процедури за її відсутності. Участь засудженого в розгляді провадження судом касаційної інстанції відповідно до вимог ч. 4 ст. 430, ч. 4 ст. 434 КПК України не є обов'язковою за винятком випадків, коли клопотання про забезпечення такої участі заявляє засуджений, котрий тримається під вартою. Наведене положення відповідає практиці Європейського суду з прав людини, аналіз якої свідчить про те, що відсутність засудженого та його захисника під час розгляду провадження судом касаційної інстанції не може автоматично вважатися порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно зі ст. 434 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень у тій частині, в якій їх було оскаржено.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 у порушенні вимог пунктів 1.5, 10.1 ПДР (1306-2001-п) , що призвело до ДТП та смерті ОСОБА_12, а також правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 286 КК України у касаційній скарзі не оспорюються.

Перевіривши матеріали кримінального провадження у межах касаційних вимог, колегія суддів дійшла висновку про непереконливість доводів захисника щодо суворості призначеного судом покарання та безпідставності незастосування інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням, передбаченого ст. 75 КК України.

Визначені у статтях 50, 65 цього Кодексу загальні засади призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму й індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами й свободами особи і захистом інтересів держави та суспільства.

Відповідно до вказаних засадособі, яка вчинила злочин, повинно бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з принципу співмірності цей захід примусу за своїм видом і розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення і повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.

Норми ст. 65 КК наділяють суд правом вибору у визначених законом межах однієї з альтернативних форм реалізації кримінальної відповідальності у виді заходу примусу певного виду і розміру. Названа функція суду за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує прийняття до уваги й оцінки відповідно до визначених законом орієнтирів усіх конкретних обставин справи, без урахування яких обрана міра покарання не може вважатися справедливою.

Виконання такої функції є виявом правозастосовної інтелектуально-вольової діяльності суду, в рамках якої також можуть бути застосовані положення ст. 75 КК. За змістом вказаної правової норми рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути прийнято у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду й розміру суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. В будь-якому разі застосування цього кримінально-правового інституту є не обов'язком, а правом суду, яке реалізується у кожному конкретному випадку з урахуванням тяжкості злочину, особи винного та інших обставин справи.

У цьому провадженні не встановлено обставин, які би давали підстави для висновку про порушення при обранні ОСОБА_6 заходу примусу та порядку його відбування визначених у законі загальних засад призначення покарання.

Мотивуючи свої висновки з цього питання, суд узяв до уваги і належно оцінив ступінь тяжкості, конкретні обставини вчиненого злочину, дані про особу ОСОБА_6, який у силу ст. 89 КК України не має судимості, не працює, на диспансерних наркологічному та психіатричному обліках не перебуває, протягом 2014 -2015 років проходив службу у лавах Збройних Сил України за мобілізацією та був нагороджений подякою.

Як обставину, що пом'якшує покарання, суд урахував щире каяття, а як обставину, що його обтяжує, - вчинення злочину у стані алкогольного сп'яніння.

При цьому не можуть вважатись обґрунтованими посилання захисника на недоведеність факту керування засудженим транспортним засобом у такому стані.

Всупереч викладеним у касаційній скарзі доводам вказану обставину підтверджено: даними довідки Комунального закладу охорони здоров'я "Харківська міська клінічна лікарня швидкої та невідкладної допомоги ім. проф.. О.І. Мещанінова" від 16 липня 2015 року № 06/611 про виявлення у крові ОСОБА_6 алкоголю у кількості 0,99 проміле; свідченнями у судовому засіданні потерпілих ОСОБА_8 та ОСОБА_10 щодо розпивання засудженим спиртних напоїв та наявності у нього зовнішніх ознак сп'яніння безпосередньо перед ДТП; показаннями свідка ОСОБА_14, який був присутній на місці пригоди одразу після її виникнення та чув виражений запах алкоголю, а також іншими доказами, зміст яких докладно наведено у вироку (т. 1, а. к. п. 212).

Проаналізувавши такі докази в їх сукупності і взаємозв'язку з дотриманням вимог ст. 94 КПК України, суд обґрунтовано поклав їх в основу своїх висновків і не взяв до уваги свідчень ОСОБА_6 про вживання ним алкогольних напоїв лише після ДТП, давши їм належну критичну оцінку як спрямованим на пом'якшення відповідальності за фактично вчинене.

Твердження захисника про вчинення ОСОБА_6 злочину внаслідок перевищення меж крайньої необхідності не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах закону про кримінальну відповідальність.

Виходячи з положень ст. 39 КК України крайня необхідність є обставиною, за наявності якої особа може заподіяти шкоди правоохоронюваним інтересам третіх осіб із метою відвернення небезпеки, яка загрожує особі, її правам чи правам інших громадян, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, і не підлягає кримінальній відповідальності.

При цьому дії особи мають умисний характер, однак безпосередньо спрямовані на негайне запобігання вказаній вище загрозі.

За результатами судового розгляду в діях ОСОБА_6, які становили об'єктивну сторону злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України, названих вище ознак не встановлено.

Як убачалося з показань самого засудженого, свідків ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, виникненню ДТП дійсно передувала бійка між ОСОБА_6 та ОСОБА_12 з одного боку і кількома чоловіками, котрі прибули на місце події на автомобілі ВАЗ 2107, з іншого. Безпосередньо перед наїздом на ОСОБА_12 засуджений привів у рух свій транспортний засіб, намагаючись залишити місце події.

Однак, як випливає зі свідчень потерпілих ОСОБА_8 та ОСОБА_10, за кермо автомобіля ОСОБА_6, вже будучи нетверезим, сів ще до зустрічі з цими особами та до початку сутички, коли його та ОСОБА_12 життю й здоров'ю нічого не загрожувало і нагальної необхідності у використанні транспортного засобу не існувало.

Таким чином, на момент початку порушення вимог п. 2.9 "а" ПДР (1306-2001-п) ОСОБА_6 у стані крайньої необхідності не перебував.

Що стосується подальшого недотримання засудженим приписів пунктів 1.5, 10.1 ПДР (1306-2001-п) , що стало безпосередньою причиною виникнення ДТП та загибелі потерпілого, то такі дії мали необережний характер і не могли бути спрямовані на відвернення загрози для життя і здоров'я ОСОБА_6 та інших осіб.

Виходячи з наведеного колегія суддів погоджується з висновками суду про відсутність фактичних та правових підстав для оцінки дій ОСОБА_6 як вчинених унаслідок перевищення меж крайньої необхідності.

Вказані захисником дані про особу засудженого знайшли належну оцінку суду при призначенні йому покарання, за строком наближеного до мінімальних меж санкції ч. 2 ст. 286 КК України.

Однак з урахуванням допущеного ОСОБА_6 грубого порушення правил безпеки дорожнього руху, що призвело до непоправних наслідків у виді смерті людини, зазначені дані не дають підстав для пом'якшення обраного засудженому заходу примусу чи звільнення від його відбування з випробуванням.

Призначене ОСОБА_6 покарання колегія суддів вважає необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення нових злочинів. Застосований судом захід примусу не сприймається як явно несправедливий унаслідок суворості.

Суд апеляційної інстанції, переглянувши кримінальне провадження за апеляційною скаргою обвинуваченого на вирок, належним чином перевірив викладені у ній доводи, у тому числі аналогічні наведеним у касаційній скарзі, визнав їх необґрунтованими і зазначив в ухвалі відповідні мотиви прийнятого рішення, з якими погоджується й колегія суддів. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК.

У контексті наведених обставин не можна визнати переконливими та достатніми викладені у касаційній скарзі захисника доводи про необхідність зміни судових рішень на зазначених у ній підставах.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність у справі не встановлено.

Керуючись статтями 433, 436 КПК України, п. 6 розділу ХІІ "Прикінцеві та Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) суд

Касаційну скаргу захисника залишити без задоволення, а вирок Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 29 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 14 липня 2016 року щодо ОСОБА_6 - без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.