Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Марчук Н.О.,

суддів: Широян Т.А., Матієк Т.В.,

при секретарі Бражнику М.В.,

розглянувши кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014100020005910, щодо

ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_2,

уродженця с. Ленджер Местіївського району,

Грузія, який мешкає за адресою: АДРЕСА_1,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України,

за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді справи судом апеляційної інстанції, на ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 березня 2016 року,

за участю прокурора Гошовської Ю.М.,

У касаційній скарзі прокурор, не погоджуючись із ухваленим щодо ОСОБА_1 рішенням суду апеляційної інстанції через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить його скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Свої вимоги прокурор мотивує тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно звільнив засудженого від покарання на підставі ст. 84 КК України, оскільки вирок відносно ОСОБА_1 не набрав законної сили та не був звернутий до виконання. При цьому апеляційний суд не з'ясував, чи перешкоджає хвороба засудженого подальшому відбуттю покарання та належним чином не мотивував свого рішення.

Вироком Дарницького районного суду м. Києва від 15 грудня 2015 року ОСОБА_1 визнано винуватим за ч. 3 ст. 185 КК України та призначено йому за цим законом покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

На підставі ст. 71 КК України ОСОБА_1 частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Печерського районного суду м. Києва від 24 червня 2014 року та визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 21 березня 2016 року вирок місцевого суду змінено, на підставі ст. 84 КК України ОСОБА_1 звільнено за хворобою, до одужання, від призначеного судом першої інстанції покарання, за ч. 3 ст. 185 КК України та за сукупністю вироків у виді 6 років позбавлення волі.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за те, що він 20 липня 2014 року приблизно о 06.00, діючи за попередньо змовою з ОСОБА_2 та особою, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, шляхом підбору ключа до замків вхідних дверей, проник до квартири АДРЕСА_2, звідки повторно таємно викрали належне потерпілому ОСОБА_3 майно на загальну суму 26 650 грн, після чого з місця вчинення злочину зникли, розпорядившись викраденим на власний розсуд.

Крім того, ОСОБА_1, того ж дня, діючи аналогічним способом, за попередньою змовою з ОСОБА_2 та особою, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, проник до квартири АДРЕСА_3, звідки повторно, таємно викрали належне ОСОБА_4 майно на загальну суму 8 150 грн, після чого з місця вчинення злочину зникли, розпорядившись викраденим на власний розсуд.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора на підтримання поданої скарги, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину за обставин, викладених у вироку, та правильність кваліфікації його дій за ч. 3 ст. 185 КК України в касаційному порядку не оспорюються.

Щодо доводів прокурора про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, то вони є безпідставними.

Положеннями ч. 2 ст. 84 КК України передбачено, що особа, яка після вчинення злочину або постановлення вироку захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування. При вирішенні цього питання суд враховує тяжкість вчиненого злочину, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини справи.

Як убачається з мотивувальної частини ухвали, при вирішенні питання про можливість звільнення ОСОБА_1 від покарання за хворобою суд апеляційної інстанції взяв до уваги висновок медичного спеціаліста № 303/ж від 10 лютого 2016 року про те, що ОСОБА_1 хворіє на хронічний лімфолейкоз, це захворювання без надання кваліфікованої медичної допомоги здатне призвести до настання смерті, засуджений за станом здоров'я потребує високоспеціалізованої медичної допомоги, яку не можна отримати ні в умовах пенітенціарних закладів, ні в умовах районних лікарень.

Також суд апеляційної інстанції у відповідності до вимог зазначеної статті врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину та дані про особу засудженого.

Посилання прокурора в касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції положень Постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 від 28 вересня 1973 року (v0008700-73) "Про практику застосування судами законодавства про звільнення від відбування покарання засуджених, які захворіли на тяжку хворобу" та Інструкції Міністерства внутрішніх справ є недоречними в даному кримінальному провадженні, оскільки стосуються стадії виконання вироку, крім того, вони не узгоджуються з чинним кримінальним законом.

Приймаючи до уваги сукупність цих обставин, рішення суду про можливість звільнення ОСОБА_1 на підставі ч. 2 ст. 84 КК України є мотивованим та обґрунтованим.

Перегляд кримінального провадження в апеляційному порядку здійснювався відповідно до вимог кримінального процесуального закону.

Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які передбачені ст. 412 КПК України та які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, в тому числі й тих, на які посилався прокурор у касаційній скарзі, не встановлено.

Керуючись статтями 433, 434, 436 КПК України, колегія суддів

Касаційну скаргупрокурора залишити без задоволення, а ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 березня 2016 року щодо ОСОБА_1 - без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.