Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Марчук Н.О.,

суддів: Міщенка С.М., Солодкова А.А.,

при секретарі Бражнику М.В.,

розглянувши кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015150210000298, щодо

ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_4,

уродженця с. Коштове Доманівського району

Миколаївської області, який мешкає за адресою: АДРЕСА_1,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України,

ОСОБА_2,

ІНФОРМАЦІЯ_5,

уродженця с. Забари Доманівського району

Миколаївської області, який мешкає за адресою: АДРЕСА_2,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України,

ОСОБА_3,

ІНФОРМАЦІЯ_6,

уродженця смт. Доманівка Миколаївської області, який мешкає за адресою:

АДРЕСА_3,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України,

за касаційною скаргою заступника прокурора Миколаївської області на ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 05 квітня 2016 року,

за участю прокурора Ковальчука О.С.,

У касаційній скарзі прокурор, не погоджуючись із ухваленим щодо ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 рішенням суду апеляційної інстанції через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить його скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Свої вимоги прокурор мотивує тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно перекваліфікував дій засуджених з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК України, посилаючись на відсутність кваліфікуючої ознаки - проникнення у сховище. При цьому апеляційний суд безпосередньо докази не досліджував та дійшов висновку про необхідність перекваліфікації дій засуджених, лише врахувавши їх показання, у зв'язку з чим постановлена ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Вироком Доманівського районного суду Миколаївської області від 28 грудня 2015 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 визнано винуватими за ч. 3 ст. 185 КК України та призначено їм за цим законом покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки кожному.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік 6 місяців з покладенням на них обов'язків, передбачених пунктами 2, 3, 4 ч. 1 ст. 76 КК України.

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 05 квітня 2016 року вирок місцевого суду змінено, дії ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 перекваліфіковано з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК України та призначено їм за цим законом покарання у виді обмеження волі на строк 3 роки кожному.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 рік з покладенням на них обов'язків, передбачених пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 76 КК України.

На підставі п. "в" ст. 1 Закону України "Про амністію у 2014 році" від 08 квітня 2014 року ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 звільнено від відбування покарання.

За вироком суду ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 визнано винуватими та засуджено за вчинення злочинів за таких обставин.

Так, на початку вересня 2013 року в денний час ОСОБА_1, знаходячись поблизу охоронюваної території колишнього хлібозаводу, розташованого на АДРЕСА_4, який належить ОСОБА_4, побачивши на землі купу бувшої у користуванні металевої плитки, розмірами 36х36 см, вирішив її викрасти. Він запропонував ОСОБА_3 та ОСОБА_2 викрасти плитку та здати на металобрухт, з чим вони погодилися.

Цього ж дня приблизно о 23.00 год. ОСОБА_5, діючи за попередньою змовою з ОСОБА_3, проник через отвір в огорожі на територію колишнього хлібозаводу, звідки таємно викрав 60 штук металевої плитки, загальною вагою 800 кг, яку переніс та подав через отвір у паркані ОСОБА_3, яку той погрузив у причіп автомобіля ВАЗ-2106. Потім, під'їхавши до зернової бази, вони забрали там ОСОБА_2, який на них чекав. Усі разом вони поїхали додому до ОСОБА_6, якому продали плитку на металобрухт та розділили виручені кошти.

Своїми діями ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 власнику майна ОСОБА_4 завдали матеріальної шкоди на суму 360 грн.

В середині вересня 2013 року ОСОБА_1 знову запропонував ОСОБА_3 та ОСОБА_2 аналогічним способом викрасти металеву плитку з приміщення булочного цеху зазначеного хлібозаводу.

Цього ж дня приблизно о 23.00 год. ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 на автомобілі "ВАЗ 2106" під керуванням ОСОБА_3 приїхали до території хлібозаводу, маючи намір на повторне викрадення чужого майна.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 через отвір в огорожі проникли на територію хлібозаводу, звідки ОСОБА_1 через віконний отвір проник у булочний цех, в якому за допомогою монтировки зірвав з підлоги приблизно 60 шт. металевої плитки загальною вагою 800 кг. Через віконний отвір він передав її ОСОБА_2, а той через отвір у паркані передав її ОСОБА_3, який завантажив викрадену плитку у причіп автомобіля.

Після цього ОСОБА_1, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 поїхали додому до ОСОБА_6, якому продали плитку на металобрухт та розділили виручені кошти, завдавши власнику матеріальної шкоди на суму 360 грн.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора на підтримання скарги, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що вона підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до вимог п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК України підставою для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції є, зокрема, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Згідно з вимогами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотримання вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Стаття 94 КПК України передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 419 КПК України при скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість вироку чи ухвали.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 10 "Про судову практику у справах про злочини проти власності" (v0010700-09) під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище розуміється незаконне вторгнення до них будь-яким способом (із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх використання; шляхом обману; з використанням підроблених документів тощо або за допомогою інших засобів), який дає змогу винній особі викрасти майно без входу до житла, іншого приміщення чи сховища. У постанові також зазначено, що, вирішуючи питання про наявність у діях винної особи названої кваліфікуючої ознаки, суди повинні з'ясовувати, з якою метою особа опинилась у житлі, іншому приміщенні чи сховищі та коли саме у неї виник умисел на заволодіння майном.

Цих вимог закону суд апеляційної інстанції під час перегляду вироку суду першої інстанції щодо ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 не дотримався.

Так, перекваліфіковуючи дії ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 з ч. 3 на ч. 2 ст. 185 КК України та обґрунтовуючи свої висновки про їх винуватість у вчиненні крадіжки чужого майна, повторно, за попередньою змовою, групою осіб, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність кваліфікуючої ознаки - проникнення у сховище, посилаючись на те, що засуджені проникали на територію заводу з дозволу охоронця, а тому їх проникнення не було незаконним.

Однак, з такою позицією апеляційного суду колегія суддів не погоджується, оскільки територія колишнього хлібозаводу належить ПП "Фаворит М", охоронець ОСОБА_7 не мав права дозволяти проникати на охоронювану ним територію для вчинення крадіжки.

Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у справі № 5-15кс12.

Крім того, суд апеляційної інстанції з усього обсягу доказів вибірково дослідив лише їх частину й не зазначив у своєму рішенні підстав залишення поза увагою інших доказів, урахованих судом першої інстанції, та припустився суперечностей у викладених висновках.

З огляду на зазначене, колегія суддів уважає, що ухвалу суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 не можна вважати законною, обґрунтованою й вмотивованою, а тому вона, як така, що не відповідає вимогам ст. 419 КПК України, підлягає скасуванню на підставі п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 438 цього Кодексу з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Під час нового апеляційного розгляду суд має врахувати викладене, перевірити належним чином усі доводи, наведені в апеляційній скарзі захисника, й ухвалити законне та обґрунтоване рішення.

Керуючись статтями 433, 434, 436 КПК України, колегія суддів

Касаційну скаргузаступника прокурора Миколаївської області задовольнити.

Ухвалу Апеляційного суду Миколаївської області від 05 квітня 2016 року щодо ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.