362/7312/15 Про закінчений замах на умисне вбивство, скоєний під час сварки на ґрунті особистої неприязні, що виникла раптово - 04.10.2016 Прийняття

головуючого Єленіної Ж.М., суддів: Британчука В.В., Фурика Ю.П., за участю секретаря судового засідання Асанової Є.С., прокурора Кравченко Є.С., потерпілого ОСОБА_6, захисника ОСОБА_7, засудженого ОСОБА_8, розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження № 12015110140001370 за касаційною скаргою прокурора, який брав участь в апеляційному розгляді, на ухвалу Апеляційного суду Київської області від 28 березня 2016 року щодо ОСОБА_8,

За вироком Васильківського міськрайонного суду Київської області від 25 листопада 2015 року ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1, такого, що не має судимості, засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 зазначеного Кодексу до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців.

Вирішено питання про процесуальні витрати і речові докази.

Згідно з вироком ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні закінченого замаху на умисне вбивство за наступних обставин.

09 вересня 2015 року приблизно о 22.00 год., за місцем проживання засудженого, що у квартирі АДРЕСА_1, під час сварки між ОСОБА_8 та його сином ОСОБА_6 засуджений на ґрунті особистої неприязні, що виникла раптово, вирішив позбавити ОСОБА_6 життя. Реалізуючи такий умисел, ОСОБА_8, будучи у стані алкогольного сп'яніння, схопив зі столу ніж і, долаючи опір потерпілого, який намагався відібрати у нього це знаряддя, умисно, з метою позбавлення життя, наніс ОСОБА_6 вказаним ножем один удар у серце. Зазначеними діями ОСОБА_8 заподіяв потерпілому тяжке тілесне ушкодження у виді проникаючого колото-різаного поранення грудної клітини з ушкодженням серця й легені.

Таким чином, ОСОБА_8 виконав усі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, однак злочинний наслідок у виді смерті ОСОБА_6 не настав з причин, що не залежали від його волі, у зв'язку зі своєчасним наданням потерпілому медичної допомоги.

Апеляційний суд змінив вирок місцевого суду в частині кримінально-правової оцінки, перекваліфікував дії ОСОБА_8 з ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 115 на ч. 1 ст. 121 КК України, призначив покарання за цим законом у виді позбавлення волі на строк 5 років і на підставі ст. 75 КК України звільнив засудженого від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки з покладенням на нього обов'язків, передбачених пунктами 2, 3, 4 ч. 1 ст. 76 КК України. У решті вирок суду першої інстанції залишено без зміни.

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд кримінального провадження у суді апеляційної інстанції. В обґрунтування свого прохання зазначає, що апеляційний суд, порушивши приписи статей 370, 419 КПК України, не навів в ухвалі належних мотивів прийнятого рішення про зміну кримінально-правової кваліфікації дій засудженого. Натомість, як зазначає автор скарги, суд обмежився перерахуванням доказів і відтворенням їх змісту, не здійснивши їх аналізу й оцінки на предмет підтвердження чи спростування обставин, які мають істотне значення для правильного застосування закону про кримінальну відповідальність. Крім цього, прокурор звертає увагу, що всупереч вимогам ст. 420 КПК України, суд апеляційної інстанції при постановленні ухвали погіршив становище засудженого, посиливши покарання, призначене йому місцевим судом (визначив його у виді позбавлення волі на строк 5 років замість 3 років 6 місяців).

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, який підтримав касаційну скаргу, пояснення сторони захисту та потерпілого, котрі заперечували проти задоволення касаційної скарни та просили ухвалу апеляційного суду залишити без зміни, обговоривши наведені у скарзі доводи, суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність задоволення касаційної скарги з наступних підстав.

Доводи касаційної скарги прокурора щодо істотного порушення апеляційним судом вимог кримінального процесуального закону заслуговують на увагу.

Ухвала апеляційного суду повинна відповідати передбаченим ст. 370 КПК України вимогам законності, обґрунтованості і вмотивованості.

Законним є рішення ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Відповідно до приписів ст. 419 КПК України в ухвалі суду апеляційної інстанції повинні бути викладені мотиви, з яких суд виходив при її постановленні, і положення закону, якими він керувався. При скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість вироку чи ухвали.

При цьому однією із складових обґрунтованості судового рішення є дотримання закріпленої у ст. 23 КПК України заcади безпосередності дослідження доказів. Згідно з цим принципом не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Наведених вимог закону суд апеляційної інстанції не дотримався.

Перекваліфіковуючи дії ОСОБА_8 з ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України на ч. 1 ст. 121 КК України, апеляційний суд, всупереч вимогам статей 370, 419 КПК України, не навів у своїй ухвалі конкретних мотивів прийнятого рішення, які б ґрунтувалися на оцінці поданих сторонами і досліджених у судовому засіданні доказів в їх сукупності і взаємозв'язку відповідно до вимог ст. 94 КПК України та на вимогах закону.

Натомість, суд обмежився загальнотеоретичними фразами щодо критеріїв відмежування замаху на вбивство від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, перерахуванням окремих доказів і відтворенням їх змісту. При цьому апеляційний суд не здійснив аналізу таких доказів на предмет підтвердження чи спростування ними обставин, які мають істотне значення для правової оцінки дій обвинуваченого, і з урахуванням відповідних обставин не виклав належного обґрунтування власних висновків про зміну кваліфікації вказаних дій.

Водночас, мотивуючи такі висновки, суд, крім показань засудженого і потерпілого, послався у своїй ухвалі на дані протоколів огляду місця події, слідчого експерименту, висновків судових трасологічної, психіатрично-наркологічної, судово-медичної експертиз (а. к. п. 27-34, 40-47, 58-60, 69-71). Зазначеним доказам апеляційний суд по суті дав іншу оцінку, ніж суд першої інстанції.

Однак всупереч вимогам ст. 23 КПК України, названі документи суд апеляційної інстанції безпосередньо у судовому засіданні не досліджував, чим порушив засаду безпосередності дослідження доказів.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що апеляційний суд не позбавлений процесуальних можливостей реалізувати вказану засаду незалежно від наявності чи відсутності клопотань учасників процесу про повторне дослідження доказів.

Виходячи зі змісту ч. 3 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції за відповідним клопотанням зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Отже зазначеною правовою нормою законодавцем регламентовано порядок дій суду апеляційної інстанції за наявності клопотань учасників судового провадження.

Поряд із тим, згідно з п. 16 ч. 1 ст. 7 КПК України безпосередність дослідження показань, речей і документів належить до загальних засад кримінального провадження. Такі засади є нормами вищого ступеня нормативності і згідно з ч. 6 ст. 9 КПК України підлягають застосуванню, зокрема, у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження.

Судове рішення у кримінальному провадженні, яке є актом правосуддя, покликаним забезпечити захист гарантованих Конституцією прав і свобод людини, правопорядку та здійснення проголошеного Конституцією принципу верховенства права, у будь-якому разі повинно відповідати передбаченим ч. 3 ст. 370 КПК України вимогам обґрунтованості.

Враховуючи викладене, відсутність клопотань сторін про повторне дослідження доказів не позбавляє апеляційний суд права вчинити такі дії з власної ініціативи за наявності достатніх підстав вважати, що обставини, які можуть підтверджуватися чи спростовуватися відповідними доказами, встановлені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями.

Крім цього, за змістом статей 408, 420 КПК України погіршення становища обвинуваченого можливе лише при ухваленні судом апеляційної інстанції свого вироку, а при постановленні ухвали не допускається.

Згідно з пунктами 3, 4 ч. 1 ст. 420 цього Кодексу апеляційний суд має повноваження скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалити свій вирок у разі необхідності застосування більш суворого покарання чи неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання.

Виходячи з закріпленого у статті 421 КПК України принципу недопустимості погіршення правового становища обвинуваченого, з таких підстав вирок суду першої інстанції може бути скасовано лише за апеляційною скаргою прокурора, потерпілого чи його представника у межах викладених у них апеляційних вимог про посилення покарання чи незастосування інституту звільнення від його відбування.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вирок суду першої інстанції оскаржувався в апеляційному порядку прокурором, потерпілим і захисником ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 (а. к. п. 100-103, 107-112).

При цьому прокурор у своїй апеляційній скарзі порушував питання про призначення ОСОБА_8 більш суворого покарання у межах санкції ч. 1 ст. 115 КК України (а. к. п. 109-112). Зазначену скаргу за результатами апеляційного розгляду судом залишено без задоволення.

Потерпілий і захисник в апеляційних скаргах просили вирок місцевого суду змінити з підстав суворості призначеного покарання та звільнити ОСОБА_8 від його відбування з випробуванням на підставі ст. 75 КК України (а. к. п. 100-103, 107-108).

Частково задовольняючи названі апеляційні скарги, в яких порушувалося питання виключно про покращення становища обвинуваченого, суд апеляційної інстанції застосував кримінальний закон про менш тяжкий злочин, передбачений ч. 1 ст. 121 КК України, однак у межах санкції цієї частини статті призначив ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі, більш суворе за строком, ніж було визначено судом першої інстанції.

Таким чином, апеляційний суд, всупереч вимогам ст. ст. 408, 420, 421 КПК України, при постановленні ухвали та без апеляційного приводу погіршив становище обвинуваченого, що є неприпустимим.

Зазначене погіршення має місце навіть за умови застосування судом ст. 75 КК України, оскільки відповідною правовою нормою регламентовано звільнення особи від відбування покарання, а не призначення останнього, що є різними кримінально-правовими інститутами.

Недотримання апеляційним судом зазначених вище правових норм перешкодило постановленню законного й обгрунтованого судового рішення, а тому відповідно до критеріїв, визначених ст. 412 КПК України, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Враховуючи викладене, на підставі п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК України ухвала апеляційного суду щодо ОСОБА_8 підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно врахувати викладене, ретельно з використанням усіх процесуальних можливостей, належним чином перевірити доводи, викладені в апеляційних скаргах, повно та всебічно дослідити обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження, та ухвалити справедливе рішення, яке би відповідало положенням ст. 370 КПК України.