Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Сахна Р. І.,

суддів: Єлфімова О. В., Шибко Л. В.,

при секретарі

судового засідання Асановій Є. С.,

за участю прокурора Дронової І. С.,

розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 12015020350000143 від 15 жовтня 2015 року, за касаційною скаргою прокурора на вирок Апеляційного суду Вінницької області від 16 березня 2016 року по обвинуваченню

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Києва, жителя

АДРЕСА_1 раніше судимого - за вироком Чечельницьким районним судом Вінницької області від 25 травня 2015 року за ч. 1 ст. 185 КК до покарання у виді громадських робіт на строк 100 годин,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК,

За вироком Чечельницького районного суду Вінницької області від 09 грудня 2015 ОСОБА_2 засуджено за ч. 2 ст. 389 КК до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.

На підставі статей 71, 72 КК ОСОБА_2 визначено остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки 10 днів.

На підставі ст. 75 КК ОСОБА_2 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням і встановлено іспитовий строк тривалістю 1 рік з покладенням обов'язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу.

Не погоджуючись із вироком місцевого суду, прокурор подав апеляційну скаргу до апеляційного суду.

16 березня 2016 року апеляційний суд в результаті розгляду кримінального провадження за апеляційну скаргу прокурора задовольнив частково, скасував вирок районного суду в частині призначення покарання і постановив свій вирок, яким призначив ОСОБА_2 покарання за ч. 2 ст. 389 КК у виді арешту на строк 1 місяць. На підставі статей 71, 72 КК визначив ОСОБА_2 остаточне покарання у виді арешту на строк 1 місяць 10 днів. У решті вирок залишив без зміни.

У касаційній скарзі прокурор, не оскаржуючи доведеності винуватості та кваліфікації дій, посилаючись на істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого внаслідок м'якості, просить вирок апеляційного суду щодо ОСОБА_2 скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор вказує на те, що мотивувальна частина вироку апеляційного суду не містить обґрунтування призначення ОСОБА_2 менш суворого виду покарання, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 389 КК, ніж призначив місцевий суд.

За вироком суду ОСОБА_2 визнано винним і засуджено за те, що він за обставин, викладених у вироку, з 14 вересня 2015 року ухилявся від покарання у виді громадських робіт, яке йому було призначено вироком Чечельницьким районним судом Вінницької області від 25 травня 2015 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, який касаційну скаргу підтримав повністю, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.

Відповідно до ч. 2 ст. 420 КПК вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. У вироку суду апеляційної інстанції зазначаються зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухваленого рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги.

Вирок апеляційного суду у даному кримінальному провадженні відповідає вказаним вимогам кримінального процесуального закону.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК, прокурор у касаційній скарзі не оспорює.

Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів, з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого ним злочину, особи винного, обставин, що пом'якшують і обтяжують покарання.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Місцевий суд, обґрунтовуючи рішення про можливість звільнення ОСОБА_2від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, урахував характеристику останнього за місцем проживання, наявність у ОСОБА_2 на утриманні трьох неповнолітніх дітей та те, що він визнав свою винуватість і щиро розкаявся.

У результаті розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку цей суд, врахувавши те, що ОСОБА_2, ухиляючись від відбування призначеного реального покарання за попереднім вироком суду у виді громадських робіт, вчинив новий злочин, дійшов правильного висновку про те, що призначення ОСОБА_2 покарання із застосуванням ст. 75 КК

є необґрунтованим.

Обираючи ОСОБА_2 реальне покарання у виді арешту, апеляційний суд урахував усі обставини кримінального провадження, а саме тяжкість вчиненого злочину, особу засудженого, обставини, що пом'якшують покарання та відсутність таких, що його обтяжують.

Призначене ОСОБА_2 покарання у виді арешту, передбаченого санкцією ч. 2 ст. 389 КК, відповідає ступеню тяжкості злочину, всім обставинам кримінального провадження та є необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів відповідно до вимог ст. 65 КК.

На думку колегії суддів, підстави вважати, що призначене ОСОБА_2 покарання є несправедливим через його м'якість, про що йдеться у касаційні скарзі прокурора, відсутні.

Вирок апеляційного суду відповідає загальним вимогам до вироків.

Отже при перевірці кримінального провадження в касаційному порядку істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, не виявлено.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК (4651-17) , колегія суддів

Вирок Апеляційного суду Вінницької області від 16 березня 2016 року щодо ОСОБА_2 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Ухвала касаційного суду набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.