Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

головуючого Наставного В.В.,

суддів Мороза М.А., Чуйко О.Г.,

при секретарі Асановій Є.С.,

розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження, внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань за № 12014100100010905 від 07 жовтня 2014 року щодо

ОСОБА_1,

ІНФОРМАЦІЯ_1,

уродженця с. Припутні Ізяславського

району Хмельницької області,

громадянина України,

без визначеного місця проживання,

за ст. 186 ч. 2 КК України,

за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, - Здрака С.В. на вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2016 року щодо ОСОБА_1,

за участю прокурора Тридуба М.С.,

у касаційній скарзі прокурор просить вирок та ухвалу щодо ОСОБА_1 скасувати та призначити новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. Вважає, що судами обох інстанцій було допущено істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, внаслідок чого було неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність та помилково виправдано ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ст. 186 ч. 2 КК України.

Вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 186 ч. 2 КК України, та на підставі ст. 373 ч. 1 п. 2 КПК України його виправдано, у зв'язку із недоведеністю того, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим.

Обраний ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасовано та його звільнено з-під варти із зали суду.

Речовий доказ: мобільний телефон марки "Samsung GT-T1200I", IMEI НОМЕР_1, повернуто потерпілому ОСОБА_3

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_1 було пред'явлене обвинувачення у тому, що він, застосовуючи насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я, повторно, відкрито викрав майно ОСОБА_4 за наступних обставин. Так, 07 жовтня 2014 року приблизно о 15 год. 30 хв. ОСОБА_1, знаходячись в дворі будинку АДРЕСА_1, зустрівся з наочно знайомими ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_4, з якими став розпивати алкогольні напої. У процесі вживання алкогольних напоїв, ОСОБА_1 помітив у ОСОБА_4 мобільний телефон "Самсунг" білого кольору, яким вирішив відкрито заволодіти, про свої злочинні наміри ОСОБА_5 та ОСОБА_6 не повідомив. З метою виконання свого злочинного умислу направленого на відкрите викрадення чужого майна, яке належить ОСОБА_4, ОСОБА_1, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, приблизно о 17 год. 20 хв., застосовуючи насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я, кулаком правої руки наніс удар в обличчя потерпілого, який від спричиненого удару втратив рівновагу та впав на землю.Згідно висновку експерта № 2824 від 21 жовтня 2014 року, під час проведення судово-медичноїекспертизи у ОСОБА_4, виявлені легкі тілесні ушкодження. В той час, коли ОСОБА_3 мав намір піднятися із землі, ОСОБА_1, продовжуючи свої злочинні дії, наніс ще декілька ударів кулаками по обличчю останнього. Після цього, ОСОБА_1., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, скористався тим, що ОСОБА_4 не має змоги чинити йому фізичний опір, реалізовуючи свій злочинний умисел направлений на заволодіння майном останнього, з метою обернення на свою користь та особистого збагачення, повторно відкрито викрав чуже майно, яке належить ОСОБА_4, а саме: мобільний телефон "Самсунг Gl-L-1200І". вартістю 250 грн., з сім-карткою оператора мобільного зв'язку "Київстар", вартістю 10 грн., на рахунку, якої були гроші в сумі 66 грн., а також речі, які для потерпілого не мають матеріальної цінності: паспорт громадянина України ОСОБА_4, свідоцтво про народження ОСОБА_4, ідентифікаційний код платника податків ОСОБА_4, а всього майна на загальну суму 326 грн. Заволодівши чужим майном, яке належить ОСОБА_4, ОСОБА_1 з місця вчинення кримінального правопорушення втік, в подальшому розпорядився викраденим на власний розсуд.

Таким чином, ОСОБА_1 було пред'явлене обвинувачення у тому, що він, застосовуючи насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я, повторно відкрито викрав чуже майно, яке належить ОСОБА_4, чим, на думку обвинувачення, вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 186 ч. 2 КК України.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2016 року вказаний вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 залишено без зміни, а апеляційну скаргу прокурора - без задоволення.

Заслухавши доповідача, доводи прокурора про необґрунтованість касаційної скарги, перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до положень ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Тобто, при касаційному розгляді кримінального провадження колегія суддів виходить із фактичних обставин вчинення кримінального правопорушення, встановлених судом.

Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, яке має бути ухвалено компетентним судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, підтверджених доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими згідно з ст. 94 цього Кодексу. Суд у своєму рішенні повинен навести належні, достатні мотиви й підстави для його ухвалення.

Виходячи з положень ст. 17 ч. 2 Конституції України, ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. У такому разі якщо не доведено, що кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим суд ухвалює виправдувальний вирок відповідно до ст. 373 ч. 1 п. 2 КПК України.

При цьому згідно з положеннями ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку.

Як видно з оскаржуваних судових рішень, суди дійшли висновку, що кримінальне правопорушення стосовно потерпілого ОСОБА_3 дійсно мало місце, але з урахуванням доказів, які були досліджені в судовому засіданні, з точки зору їх достатності та взаємозв'язку, на думку судів обох інстанцій, стороною обвинувачення не доведено поза розумним сумнівом того, що саме ОСОБА_1 07 жовтня 2014 року із застосуванням насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я, повторно відкрито викрав чуже майно, яке належить потерпілому ОСОБА_3 При цьому суд першої інстанції вказав, що частина доказів наданих стороною обвинувачення здобута з порушенням норм процесуального законодавства, а інші докази, як самі по собі, так і в сукупності, не підтверджують причетність ОСОБА_1 до вчинення кримінального правопорушення, яке зазначено в обвинувальному акті.

Приймаючи таке рішення, місцевий суд визнав правдивими показання обвинуваченого ОСОБА_1 про те, що під час спільного розпивання спиртних напоїв він завдав потерпілому ОСОБА_3 лише один удар рукою в обличчя, зазначивши, що вони підтверджуються даними, що містяться в дослідженому судом висновку судово-медичної експертизи № 2824 від 21 жовтня 2014 року і ці показання не були спростовані стороною обвинувачення щодо мети нанесення удару, а саме: з метою заступитися за ОСОБА_5, так як між нею та потерпілим виник конфлікт. Врахувавши зазначене, суд не знайшов підтвердження показанням потерпілого ОСОБА_3 в судовому засіданні про те, що після завдання йому ОСОБА_1 удару ногою в голову він упав на землю та в цей момент одна чи дві особи йому стали наносити удари, яких було 5-6 в основному у голову.

Окремо зазначив суд першої інстанції і про те, що сам потерпілий ОСОБА_3 у своїх показаннях в судовому засіданні не вказав на ОСОБА_1 як на особу, яка з його кишень викрала паспорт та мобільний телефон, а факт завдання ОСОБА_1 потерпілому ОСОБА_3 одного удару в обличчя за відсутності інших беззаперечних доказів, не доводить винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 186 ч. 2 КК України.

Суд першої інстанції звернув і на те, що в судовому засіданні не виявилося за можливе допитати свідка ОСОБА_5 з приводу обставин, зазначених у протоколі огляду місця події від 08 жовтня 2014 року щодо мобільного телефону марки "Samsung", що належить потерпілому, оскільки документів, які б підтверджували її особу суду надано не було.

Врахувавши зазначене та вимоги ст. 95 ч. 4 КПК України суд першої інстанції не зміг перевірити показання ОСОБА_5, зафіксовані у протоколі від 08.10.2014 році та покласти їх в обґрунтування свого рішення щодо пред'явленого обвинувачення.

Крім того, суд і хоч встановив, що дії обвинуваченого ОСОБА_1 стосовно потерпілого ОСОБА_4 мали неправомірний характер, проте, з урахуванням того, що стороною обвинувачення відповідне обвинувачення пред'явлене не було, і правом на його зміну в порядку ст. 338 КПК України прокурор не скористався, суд розглянув кримінальне провадження відповідно до обвинувального акта.

Врахувавши наведене, місцевий суд, належним чином перевіривши усі надані докази пред'явленого обвинувачення вчинення ОСОБА_1 злочину, передбаченого ст. 186 ч. 2 КК України, дійшов до обґрунтованого висновку про недоведеність вчинення вказаного кримінального правопорушення саме обвинуваченим ОСОБА_1, ухваливши виправдувальний вирок на підставі ст. 373 ч. 1 п. 2 КПК України.

Вирок суду відповідає вимогам ст.ст. 370, 374 КПК України.

Доводи касаційної скарги прокурора, які аналогічні доводам апеляційної скарги прокурора, були предметом перевірки в суді апеляційної інстанції і обґрунтовано визнані такими, що не відповідають матеріалам кримінального провадження та не ґрунтуються на вимогах закону. При цьому, апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції про те, що стороною обвинувачення не доведено, що кримінальне правопорушення, передбачене ст. 186 ч. 2 КК України, вчинене саме обвинуваченим ОСОБА_1, виходячи з встановлених обставин та наявних доказів, яким була дана належна оцінка і зроблені правильні висновки.

Апеляційний суд належним чином перевірив усі доводи апеляційної скарги та зазначив в ухвалі відповіді на них, вказавши на підстави, з яких він залишив їх без задоволення. При цьому, в судовому засіданні апеляційного суду потерпілий ОСОБА_3 підтвердив надані ним показання в суді першої інстанції та не зміг стверджувати, що мобільний телефон та паспорт забрав ОСОБА_1, вказавши, що вони могли самостійно випасти із кишені та що претензій до обвинуваченого в нього немає.

Крім того, судом апеляційної інстанції в порядку ст. 404 ч. 3 КПК України було задоволено клопотання прокурора про допит свідка ОСОБА_5 та доручено начальнику управління поліції Шевченківського району ГУ Національної поліції в м. Києві провести розшукові дії по встановленню місця її проживання і вказано забезпечити її явку в судове засідання. Проте, з наявної в матеріалах провадження інформації вбачається, що встановити місцезнаходження ОСОБА_5 не виявилось можливим, у зв'язку із чим прокурор відмовився від заявленого клопотання щодо допиту вказаного свідка, явку якої самостійно також забезпечити не зміг, про що зазначено в ухвалі апеляційного суду.

При розгляді апеляційної скарги прокурора суд апеляційної інстанції її доводи перевірив і своє рішення належним чином мотивував. Ухвала апеляційної інстанції відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

У процесі перевірки матеріалів кримінального провадження колегія суддів не встановила процесуальних порушень при збиранні, дослідженні і оцінці доказів, які б ставили під сумнів обґрунтованість висновків судів про те, що стороною обвинувачення не доведено вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 186 ч. 2 КК України, обвинуваченим ОСОБА_1

Сторони кримінального провадження під час здійснення розгляду кримінального провадження судами обох інстанцій були забезпечені усіма необхідними умовами для реалізації своїх процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов'язків, з дотриманням принципів змагальності сторін, диспозитивності та свободи в поданні ними суду своїх доказів, одночасно діючи в межах своїх повноважень та вирішуючи лише ті питання, що винесені на розгляд сторонами.

Істотних порушень кримінального процесуального закону, які були б підставами для скасування чи зміни судових рішень, також не виявлено.

Враховуючи зазначене, колегія суддів підстав для задоволення касаційної скарги, скасування судових рішень та призначення нового розгляду в суді першої інстанції не знаходить.

Керуючись ст.ст. 436, 438 КПК України, колегія суддів

вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 06 квітня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 18 лютого 2016 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, - без задоволення.

Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення і оскарженню не підлягає.