Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

Головуючого судді Літвінова Є.В., суддів: Тельнікової І.Г., Франтовської Т.І., при секретарі Ходаківській А.Ю., розглянула в судовому засіданні матеріали кримінального провадження № 12013070010000456, за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_5 та його захисника ОСОБА_6 на вирок Апеляційного суду Закарпатської області від 3 лютого 2016 року щодо

ОСОБА_5,

ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця

м. Ужгорода Закарпатської області, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України (2341-14) ,

за участю прокурора Дронової І.С.,

захисника ОСОБА_7,

У касаційній скарзі засуджений посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а також неповноту судового розгляду, просить вирок апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Зазначає, що апеляційний суд не дав оцінку тому, що шестирічна дитина без нагляду дорослих опинилась на проїжджій частині дороги, при цьому вистрибнувши на дорогу. У вироку відсутні посилання на висновки судово-автотехнічної експертизи з приводу того, як повинен діяти в даній ситуації потерпілий, а також чи відповідали його дії ПДР (1306-2001-п) України. Крім того, у вироку місцевого суду відсутня кваліфікація діяння за ч. 2 ст. 286 КК України. Також, апеляційний розгляд проведено упереджено.

Крім того, засуджений ОСОБА_5 надіслав на адресу суду письмове клопотання про застосування до нього Закону України "Про амністію у 2014 році" (1185-18) та звільнення його від призначеного покарання.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_6 просить змінити вирок апеляційного суду та призначити засудженому більш м'яке покарання не пов'язане з позбавленням волі. Вважає, що дії

ОСОБА_5 за ч. 2 ст. 286 КК України кваліфіковано вірно, однак призначене йому покарання за своєю суворістю не відповідає тяжкості злочину та особі засудженого. Судом в повному обсязі не враховано визнання засудженим вини, сприяння розкриттю злочину, позитивну характеристику, наявність малолітньої дитини, що істотно знижує ступень суспільної небезпечності останнього.

Вироком Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 7 вересня 2015 року засуджено ОСОБА_5 за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років з позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 3 (три) роки.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_5 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 (три) роки та покладено на нього обов'язки передбачені п. п. 2, 3 ч. 1 ст. 76 КК України.

Вирішено питання щодо речових доказів та судових витрат.

Вироком Апеляційного суду Закарпатської області від 3 лютого 2016 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_5 в частині призначеного покарання скасовано. Призначено ОСОБА_5 за ч. 2

ст. 286 КК України покарання у виді позбавлення волі на строк 5 (п'ять) років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 (три) роки. Також, виключено з формулювання у вироку обвинувачення, визнаного доведеним, вказівку на порушення п. 2.10 "г" ПДР (1306-2001-п) України, слова "…після чого попередньо не зафіксувавши розташування слідів пригоди, а також положення транспортного засобу після його зупинки, перемістив автомобіль з місця його зупинки та відвіз потерпілого до лікувального закладу своїм транспортним засобом.", а також посилання на щире каяття, як на обставину, яка пом'якшує покарання.

В решті вирок районного суду залишено без зміни.

Згідно з вироком апеляційного суду, ОСОБА_5 30 грудня

2013 року приблизно о 13.30 год. керуючи легковим автомобілем "Opel Vektra - B", рухаючись по вул. Ужанській в напрямку

вул. Гранітної у м. Ужгороді, порушив вимоги п. п. 2.3 "б", 12.3, 12.4 ПДР (1306-2001-п) України, на швидкості 95, 3-102 км/год., що перевищувала максимально допустиму швидкість, не забезпечив безпеку руху, в момент виникнення небезпеки для руху, не вжив заходів до зменшення швидкості та вчинив наїзд на малолітнього пішохода ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4, який переходив проїзну частину дороги зліва направо, внаслідок чого потерпілий отримав тяжкі тілесні ушкодження від яких настала смерть.

Заслухавши доповідь судді; думку захисника ОСОБА_7, який підтримав касаційні скарги засудженого та захисника ОСОБА_6, просив вирок апеляційного суду скасувати, змінити вирок суду першої інстанції та звільнити ОСОБА_5 від відбування покарання на підставі Закону України "Про амністію у 2014 році" (1185-18) ; думку прокурора, який не підтримав касаційні скарги засудженого та його захисника, просив вирок апеляційного суду залишити без зміни; перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи, викладені у касаційних скаргах, колегія суддів дійшла висновку про наступне.

Відповідно до положень ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Тобто, при касаційному розгляді кримінального провадження колегія суддів виходить із фактичних обставин вчинення кримінального правопорушення, встановлених судом.

Розгляд кримінального провадження у суді першої інстанції проведено у порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України. Відповідно до вимог зазначеної статті суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що при розгляді справи ОСОБА_5 повністю визнав себе винним у вчиненні інкримінованого правопорушення, а також він і інші учасники судового провадження, не заперечували, щоб суд розглянув кримінальне провадження в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України (4651-17) , наслідком чого є позбавлення права оскаржувати обставини, докази щодо яких не досліджувалися в ході судового розгляду.

Висновки про винуватість ОСОБА_5, за викладених у вироку обставин, суд першої інстанції обґрунтував дослідивши і проаналізувавши показання самого засудженого, який щиро розкаявся у вчиненому злочині, і показав суду, що він 30 грудня 2013 року керуючи своїм автомобілем рухався по вул. Ужанській, по ходу руху об'їжджаючи джип, йому на зустріч вистрибнула дитина, яку він збив та одразу відвіз до лікарні.

Враховуючи викладене, суд за згодою всіх учасників судового провадження визнав недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорювалися, що підтверджується аудіозаписом судового засідання.

Порушень вимог кримінального процесуального закону при судовому розгляді в суді першої інстанції колегія суддів не вбачає. Дії засудженого ОСОБА_5 за ч. 2 ст. 286 КК України, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого, кваліфіковано вірно.

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду представник потерпілої та прокурор подали апеляційні скарги, в яких не оспорювали фактичні обставини справи та кваліфікацію інкримінованих ОСОБА_5 дій, а лише ставили питання про призначення засудженому реального покарання.

Вказували, що засуджений не примирився з потерпілою, не відшкодував завданих збитків, а всі його дії були направлені на ухилення від тримання під вартою та кримінальної відповідальності. Засуджений ОСОБА_5 та його захисник вирок місцевого суду в апеляційному порядку не оскаржували.

Суд апеляційної інстанції відповідно до ч. 1 ст. 404 КПК України (4651-17) переглянув вирок місцевого суду в межах поданих апеляційних скарг. При цьому, дослідив дані про особу засудженого, заслухав виступи в судових дебатах учасників судового провадження, надав ОСОБА_5 останнє слово та дійшов висновку про часткове задоволення скарг. Так, суд скасував вирок місцевого суду в частині призначеного покарання та постановив в цій частині свій вирок, яким призначив ОСОБА_5 покарання, що слід відбувати реально та додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.

При цьому, у вироку апеляційного суду зазначено, що при призначенні покарання місцевий суд не в повному обсязі врахував всі обставини справи, наслідки від злочину і ставлення до нього засудженого. А, підстави для звільнення засудженого від відбування покарання є суперечливими, оскільки судом, враховано, ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, та позицію потерпілої сторони, як підстави для призначення ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі, що також враховано і як підстави для звільнення останнього від відбування покарання.

Крім того, потерпіла ОСОБА_9 в суді першої інстанції, а також в апеляційному суді наполягала саме на призначенні ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі. А, вибачення засудженого та переказ грошових коштів на загальну суму 950 грн, в рахунок відшкодування завданої злочином шкоди потерпілій стороні, на думку апеляційного суду є недостатніми для свідчення про щире розкаяння ОСОБА_5 у вчиненому.

З огляду на викладене, врахувавши наслідки, що настали від злочину у виді смерті малолітнього потерпілого, те, що засуджений не вжив адекватних заходів щодо добровільного відшкодування завданої шкоди, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про неможливість виправлення засудженого без відбування реального покарання, як і про неможливість призначення мінімального розміру покарання, передбаченого за інкримінований злочин.

Однак, враховуючи визнання вини засудженим, сприяння розкриттю злочину, позитивну характеристику, наявність у нього малолітньої дитини, що, певною мірою знижує ступінь суспільної небезпечності ОСОБА_5, суд апеляційної інстанції визнав можливим не призначати засудженому покарання наближене до максимального розміру.

Покарання призначене ОСОБА_5, у виді позбавлення волі на строк п'ять років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк три роки, за своїм видом і розміром є необхідним, достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів, а також відповідає вимогам ст. ст. 50, 65 КК України.

Відповідно до положень п. "в" ст. 1 Закону України "Про амністію у 2014 році", який набрав чинності 19 квітня 2014 року, звільненню від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, засуджених за умисні злочини, які не є тяжкими або особливо тяжкими відповідно до статті 12 КК України, та за злочини, вчинені з необережності, які не є особливо тяжкими відповідно до статті 12 КК України (2341-14) підлягають, зокрема, особи, не позбавлені батьківських прав, які на день набрання чинності цим Законом мають дітей, яким не виповнилося 18 років, дітей-інвалідів та/або повнолітніх сина, дочку, визнаних інвалідами.

Як встановлено судом, на день набрання чинності Законом України "Про амністію у 2014 році" (1185-18) , ОСОБА_5 не мав малолітньої дитини, оскільки із заявою про визнання себе батьком ОСОБА_10

(ІНФОРМАЦІЯ_5), до органу державної реєстрації актів цивільного стану засуджений звернувся лише 31 жовтня 2014 року, а свідоцтво про народження дитини отримав у листопаді 2014 року, тобто став батьком ОСОБА_10 вже після набрання чинності Законом України "Про амністію у 2014 році" (1185-18) , а тому колегія суддів вважає, що в задоволенні клопотання засудженого слід відмовити.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду апеляційної інстанції є законним, обґрунтованим та вмотивованим, відповідає вимогам ст. ст. 370, 420 КПК України. Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що тягнуть скасування судового рішення, не встановлено, а тому підстав для задоволення касаційних скарг не вбачається.

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 433, 434, 436 КПК України (4651-17) , суд,

Касаційні скарги засудженого ОСОБА_5 та його захисника ОСОБА_6, залишити без задоволення.

Вирок Апеляційного суду Закарпатської області від 3 лютого 2016 року щодо ОСОБА_5 залишити без зміни.

В задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_5 про застосування до нього Закону України "Про амністію у 2014 році" від 08 квітня 2014 року (1185-18) - відмовити.

Ухвала касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.