458/174/14-к Про ухвалення виправдального вироку у зв'язку із відсутністю вини у скоєнні кримінального правопорушення - 26.05.2016 Прийняття

за касаційною скаргою прокурора на вирок Старосамбірського районного суду Львівської області від 6 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2015 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2,

У касаційній скарзі прокурор ставить питання про скасування постановлених судових рішень та призначення нового розгляду в суді першої інстанції, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону. Наголошує, що суд незаконно визнав низку доказів у провадженні недопустимими, а його висновок щодо порушення вимог закону про підслідність - безпідставний. Крім того, вважає, що районний суд допустив порушення таємниці нарадчої кімнати. Також прокурор зазначає, що апеляційний суд на зазначені порушення вимог закону увагу не звернув, не виконав вимоги ст. 419 КПК України при розгляді апеляції, чим істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону України.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, який частково підтримав подану касаційну скаргу та не вважав, що суд порушив таємницю нарадчої кімнати; заперечення на касаційну скаргу прокурора захисника ОСОБА_3; перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Вироком Старосамбірського районного суду Львівської області від 6 серпня 2015 року:

- ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 345 КПК України і виправдано.

- ОСОБА_2 визнано невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 384 КПК України і виправдано.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2015 року цей вирок залишено без зміни.

Органом досудового розслідування ОСОБА_1, обвинувачувався в тому, що він із невстановленою слідством особою 13.08.2013 року приблизно о 22 год. 45 хв. на сільській дорозі неподалік с. Вовче Турківського району Львівської області, достовірно знаючи про те, що ОСОБА_4 є працівником правоохоронного органу, будучи повідомленим останнім про те, що він є працівником міліції і перебуває при виконанні службових обов'язків, умисно, на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, наніс удар потерпілому кулаком по потилиці, після чого разом із невстановленою слідством особою нанесли йому удари кулаками по інших частинах тіла. Після того, як потерпілий ОСОБА_4 впав на землю, ОСОБА_1 разом із невстановленою слідством особою продовжували наносити йому удари ногами по тулубу, заподіявши легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я.

Органом досудового розслідування ОСОБА_2 обвинувачувалася в тому, що вона 23.10.2013 року в період часу з 18 год. 10 хв. до 21 години під час допиту, як свідка, у приміщенні прокуратури Старосамбірського району Львівської області, будучи письмово попередженою про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань, умисно, з метою створення алібі ОСОБА_1 та перешкоджанню встановленню об'єктивної істини у кримінальному провадженні і ухилення ОСОБА_1 від кримінальної відповідальності, надала завідомо неправдиві показання про те, що 13.08.2013 року з 19 год. 30 хв. до 14.08.2013 року ОСОБА_1 перебував разом з нею спочатку у нього вдома в м. Турка Львівської області, пізніше неподалік с. Вовче Турківського району, а згодом у АДРЕСА_3, де вона на той час проживала, і не брав участі у цей проміжок часу в побитті працівника міліції ОСОБА_4

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.

Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Згідно зі ст. 374 ч. 3 п. 1 КПК України мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, яке пред'явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.

За змістом цієї норми закону в мотивувальній частині виправдувального вироку мають бути викладені результати дослідження, аналізу та оцінки доказів у справі, як тих, що були зібрані стороною захисту так і тих, що зібрані стороною обвинувачення, у тому числі і поданих у судовому засіданні.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: 1) вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; 2) кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; 3) в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.

Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01 листопада 1996 року "Про застосування Конституції при здійснені правосуддя" (v0009700-96) визнання особи винною у вчиненні злочину можливо лише за умови доведеності її вини.

За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Цих вимог закону суд дотримався.

З матеріалів провадження убачається, що суд, розглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2, провів його судовий розгляд у відповідності до положень ч. 1 ст. 337 КПК України, згідно з якими судовий розгляд проводиться лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, дотримуючись принципів змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, дотримуючись принципу диспозитивності.

Спростовуючи пред'явлене ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обвинувачення, суд навів мотиви за яких взяв до уваги одні докази та відкинув інші, зазначив з яких підстав визнав окремі докази недопустимими і обґрунтовано дійшов висновку про їх невинуватість, вказавши у мотивувальній частині вироку підстави виправдання.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, у судовому засіданні, відповідно до вимог кримінального процесуального закону, суд перевірив зібрані на досудовому слідстві докази, на підставі яких ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було пред'явлене обвинувачення, надавши їм належну оцінку.

Зокрема, свої висновки суд першої інстанції обґрунтував, дослідивши показання ОСОБА_1 про те, що він злочину не вчиняв. 13.08.2013 року знаходився в м. Турка, з ОСОБА_2 їздив на галявину недалеко від с. Вовче, потім вони разом поїхали у Львів. Вперше ОСОБА_4 побачив у райвідділі, а до вказаних подій потерпілого не знав навіть візуально. Вважає, що потерпілий говорить неправду, він ніколи його не зупиняв. Також його батьку ОСОБА_4 говорив, що може помилятися. Автомобіля "Ауді" ні в нього, ні в його батька ніколи не було, вони користувалися однаковими автомобілями марки "Мітсубісі Кольт".

Послався суд і показання ОСОБА_5, яка підтвердила, що 13.08.2013 року вона була в м. Турка і з ОСОБА_1 їздили гуляти в сторону с. Вовче, потім поїхали у Львів до неї.

Проаналізував суд і показання потерплого ОСОБА_4, який зазначив, що він їхав у робочих справах. По дорозі побачив автомобіль "Ауді" чорного кольору, який стояв на обочині, а потім виїхав на середину дороги і засліпив його фарами. За кермом цього автомобіля сидів ОСОБА_1, хто сидів біля нього він не розгледів, бо було темно. Він представився і сказав, що їде на місце події, після чого у нього задзвонив телефон. Відійшовши, стояв спиною, в цей момент ОСОБА_1 наніс йому удар кулаком ззаду. Другий хлопець наніс йому удар спереду, після чого вже били разом. Дві жінки, які стояли на відстані 20-30 м від них, почали кричати. Проте вони не бачили, хто саме його бив. ОСОБА_1 з іншим хлопцем сіли в автомобіль і поїхали в сторону м.Турка. Він поїхав за ними, але не наздогнав. Шукав їх по селах. Після цього він поїхав на роботу, написав рапорт і поїхав в лікарню, де знаходився близько семи днів. ОСОБА_1 знає, так як вони проживають в одному селі і неодноразово бачив його. В рапорті він помилився лише в імені, бо не знав точно, як його звати.

Дослідив суд і показання свідка ОСОБА_6, яка повідомила, що в серпні 2013 року приблизно о 23 годині була зі своєю знайомою на автобусній зупинці в с. Вовче Турківського району і бачила, що на відстані 100-150 м від них стояв автомобіль з увімкненими фарами. Через деякий час назустріч цьому автомобілю виїхав інший автомобіль і зупинився неподалік. Чула, що когось били, тому і почала кричати. Осіб, які наносили удари, було двоє, проте вона не бачила, хто це був. Через 2-3 хв. один автомобіль поїхав, а до них підійшов ОСОБА_4 і питав, чи не знають вони, хто це був на автомобілі.

Взяв до уваги суд і показання свідка ОСОБА_7, яка пояснила, що в цей вечір, коли побили потерпілого, вона каталася на автомобілі з своїм хлопцем - ОСОБА_8, братом ОСОБА_1 ОСОБА_8 приїхав до неї близько 21 години, його бачили її сестри та батьки. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в цей вечір вони не бачили.

Дослідив суд і процесуальні докази, а саме: рапорт в.о. першого заступника начальника Турківського РВ, начальника СВ Турківського РВ ОСОБА_4; висновок судово-медичної експертизи про ступінь тяжкості тілесних ушкоджень потерпілого; витяг з наказу по особовому складу; висновок службового розслідування за фактом отримання виконуючим обов'язки першого заступника начальника відділу-начальника СВ Турківського РВ ГУМВСУ у Львівській області капітаном міліції ОСОБА_4 тілесних ушкоджень. Суд першої інстанції, відповідно до вимог ст. ст. 85- 86 КПК України, визнав ці докази належними та допустимими.

Оцінюючи ці докази у сукупності з точки зору достатності та взаємозв'язку, провівши у повному обсязі судовий розгляд, допитавши обвинувачених, потерпілого, свідків та дослідивши запропоновані стороною обвинувачення докази, перевіривши доводи учасників процесу, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що як під час досудового розслідування кримінального провадження, так і під час судового розгляду не доведено причетності ОСОБА_1 до інкримінованого кримінального правопорушення та наявності у діях ОСОБА_2 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 384 КК України. Цей висновок був належно перевірений апеляційним судом, з таким висновком погоджується і колегія суддів.

Доводи прокурора про незаконність визнання низки доказів недопустимими та безпідставність висновків суду про порушення підслідності не ґрунтуються на вимогах закону.

З матеріалів провадження убачається, що постановою прокурора Турківського району Львівської області радника юстиції Рекшинського В. від 15.08.2013 року визначено територіальну підслідність кримінального провадження та доручено СВ Старосамбірського РВ ГУМВСУ у Львівській області проводити досудове розслідування кримінального правопорушення за ч. 2 ст. 342 КК України, внесеного до ЄРДР за № 12013150340000502 від 14.08.2013 року.

Як зазначив суд, відповідно до частини 5 ст. 218 КПК України, спори про підслідність вирішує керівник органу прокуратури вищого рівня.

Колегія суддів апеляційного суду погодилася з висновком районного суду про те, що прокурор місцевої прокуратури не вправі був приймати таке процесуальне рішення, а тому усі слідчі дії, які проводилися працівниками СВ Старосамбірського РВ ГУМВСУ у Львівській області у даному кримінальному провадженні правильно визнані недопустимими, а, відтак, і докази, отримані внаслідок таких дій визнані недопустимими, оскільки вони отримані не у порядку, встановленому КПК України (4651-17) .

Статтею 85 КПК України визначено, що належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Згідно ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний для прийняття процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2011 від 20.10.2011 р. (v012p710-11) визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Стороною обвинувачення як доказ вини ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 384 КК України, представлено протокол допиту ОСОБА_2 в якості свідка у кримінальному провадженні про обвинувачення ОСОБА_1

Згідно ст. 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо та не може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, а згідно ч. 4 ст. 95 КПК України суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав у судовому засіданні або отриманих у порядку, передбаченому ст. 225 КПК України. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору або посилатися на них

Враховуючи викладене, суд першої інстанції критично поставився до доводів сторони обвинувачення про те, що в якості доказу вини ОСОБА_2 слід використати її показання на досудовому слідстві і розцінив досліджений протокол допиту, як недопустимий доказ у справі, а, відтак, і довідка про аналіз інформації операторів телекомунікацій, на які посилається сторона обвинувачення, як на основний доказ надання ОСОБА_2 неправдивої інформації під час допиту в якості свідка на досудовому розслідуванні, визнана судом неналежним доказом, оскільки вона базується на поясненнях ОСОБА_2 під час досудового розслідування. З таким висновком, перевіривши доводи апеляції прокурора, також погодився суд апеляційної інстанції.

Що стосується доводів прокурора про порушення таємниці нарадчої кімнати, то вони теж були предметом перевірки апеляційного суду, який зазначив, що такі твердження не містять об'єктивних даних про те, що судом в дійсності було порушено таємницю нарадчої кімнати.

У вироку суд проаналізував і дав належну оцінку всім зібраним у справі та дослідженим у судовому засіданні доказам у їх сукупності та прийшов до обґрунтованого висновку про необхідність виправдання ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Докази винуватості ОСОБА_1 та ОСОБА_2, на які посилалися органи досудового розслідування, перевірені судовими інстанціями та згідно зі ст. 94 КПК України належним чином оцінені з точки зору їх допустимості, належності, достовірності та достатності.

Апеляційний розгляд проведений відповідно до вимог кримінального процесуального закону. Доводи прокурора щодо безпідставності виправдання, істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, порушення таємниці нарадчої кімнати, належним чином перевірені судом апеляційної інстанції, на них надані вмотивовані відповіді. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

З ухваленими судовими рішеннями погоджується і колегія суддів касаційної інстанції.

Касаційна скарга прокурора не містить інших доводів ніж ті, що були предметом перевірки апеляційного суду або інших підстав для скасування судових рішень.

Істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, колегія суддів не вбачає, а тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Керуючись ст. ст. 434, 436 КПК України, колегія суддів

Вирок Старосамбірського районного суду Львівської області від 6 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 26 листопада 2015 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.