5-323км16 Про умисне заподіяння тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень, скоєне на ґрунті особистих неприязних відносин - 02.03.2016 Прийняття

за касаційними скаргами засудженого та захисника ОСОБА_2 на вирок Здолбунівського районного суду Рівненської області від 10 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 24 вересня 2015 року,

за участю прокурора Жукова О.В.,

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1, не погоджуючись із ухваленими щодо нього судовими рішеннями через невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам провадження та істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить їх скасувати, а провадження - закрити за недоведеністю його винуватості. Свої вимоги засуджений мотивує тим, що суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції в частині обвинувачення за ч. 1 ст. 121 КК України засудив його безпідставно, оскільки матеріали провадження не містять достатніх доказів його винуватості.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_2, не погоджуючись із ухваленими щодо ОСОБА_1 судовими рішеннями через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить їх скасувати, а провадження - закрити на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України. Свої вимоги захисник мотивує тим, що висновки суду про винуватість її підзахисного ґрунтуються на доказах, зібраних з порушенням процесуального закону. Зокрема, ОСОБА_1 на досудовому розслідуванні допитувався в якості свідка, показання свідка ОСОБА_3 безпідставно взято до уваги, оскільки вона була понятою при відтворенні обстановки та обставин події. Вказані порушення суд апеляційної інстанції не виправив та належним чином свого рішення не мотивував.

Вироком Здолбунівського районного суду Рівненської області від 10 грудня 2013 року ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено:

- за ч. 1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років,

- за ч. 1 ст. 122 КК України - у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання призначеного за вироком Здолбунівського районного суду Рівненської області від 13 грудня 2012 року, більш суворим ОСОБА_1 визначено покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

На підставі ч. 1 ст. 71 КК за сукупністю вироків до призначеного покарання за цим вироком частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Здолбунівського районного суду Рівненської області від 13 грудня 2012 року, й остаточно визначено ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років 1 місяць.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 24 вересня 2015 року вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 змінено: в частині його обвинувачення за ч. 1 ст. 122 КК України кримінальне провадження закрито на підставі п. 7 ч. 1 ст. 284 КПК України; ухвалено вважати ОСОБА_1 засудженим за ч.1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років; виключено з резолютивної частини вироку вказівку про стягнення з ОСОБА_1 на користь фінансового управління Рівненської міської ради Рівненської області витрати на лікування потерпілих ОСОБА_4 та ОСОБА_5 в сумі 6 271,30 грн; зазначено про самостійне виконання вироку Здолбунівського районного суду Рівненської області від 13 грудня 2012 року.

За вироком суду, з урахуванням змін, внесених судом апеляційної інстанції, ОСОБА_1 визнано винуватим та засуджено за те, що він 11 вересня 2012 року о 15.00 год. на території загальноосвітньої школи № 7 у м. Здолбунів Рівненської області, на ґрунті особистих неприязних відносин в ході суперечки з ОСОБА_6 вдарив його по голові кулаками та дерев'яною палицею не менше трьох разів, завдавши останньому тяжких тілесних ушкоджень.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, який заперечив проти скарг, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши наведені у касаційних скаргах доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги засудженого та його захисника підлягають задоволенню з огляду на таке.

За змістом ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

Згідно ч.1 ст. 94 КПК України, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

Відповідно до ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 17 КПК України ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданий, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Однак суди першої та апеляційної інстанцій не дотримались вищезазначених вимог кримінального процесуального закону.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції свої висновки про винуватість ОСОБА_1 у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_6 обгрунтував: висновком медичної експертизи про отримання потерпілим тяжких тілесних ушкоджень, показаннями свідка ОСОБА_3, яка під час відтворення обстановки і обставин події в якості понятої чула, як ОСОБА_1 зізнавався у вчиненні злочину; протоколом відтворення обстановки та обставин події від 07 листопада 2012 року з участю ОСОБА_1

При цьому в судовому засіданні обвинувачений своєї вини в пред'явленому обвинуваченні не визнавав, а потерпілий ОСОБА_6 від надання будь-яких показань відмовився.

Суд апеляційної інстанції, підтверджуючи правомірність засудження ОСОБА_1, у свою чергу зазначив про те, що винуватість обвинуваченого підтверджується також: явкою з повинною ОСОБА_1, визнавальними поясненнями та показаннями, наданими ОСОБА_1 під час досудового розслідування.

Водночас суд апеляційної інстанції не взяв до уваги заперечення ОСОБА_1 щодо його причетності до злочину та не дав жодної оцінки показанням потерпілого ОСОБА_6 про те, що він не бачив особу, яка вдарила його, що претензій до ОСОБА_1 він не має і що показання на досудовому слідстві про винуватість саме ОСОБА_1 він давав під психологічним тиском працівників міліції.

Перевіряючи матеріали кримінального провадження та аналізуючи судові рішення, колегія суддів дійшла висновку про те, що винуватість ОСОБА_1 не доведена поза розумним сумнівом допустимими та достатніми доказами.

Так, колегія суддів уважає, що показання свідка ОСОБА_3 не можна визнати допустимим доказом, виходячи з положень ч. 7 ст. 97 КПК України, оскільки вона давала в судовому засіданні показання з чужих слів про інформацію, почуту від обвинуваченого під час проведення слідчої дії.

Посилання суду апеляційної інстанції на явку з повинною та визнавальні показання ОСОБА_1 під час досудового розслідування як на докази його винуватості колегія суддів уважає такими, що суперечать вимогам ст.ст. 18, 23 КПК України про свободу від самовикриття та безпосередність дослідження показань.

Інших достатніх та допустимих доказів у провадженні щодо ОСОБА_1 стороною обвинувачення надано не було.

За таких обставин колегія суддів уважає, що не встановлено достатніх доказів для доведення в суді винуватості ОСОБА_1 у вчиненні ним злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України, та вичерпано можливості їх отримати.

Тому кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 в частині його обвинувачення за ч. 1 ст. 121 КК України підлягає закриттю за п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Керуючись статтями 433, 434, 436 КПК України, колегія суддів

Касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та захисника ОСОБА_2 задовольнити.

Вирок Здолбунівського районного суду Рівненської області від 10 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 24 вересня 2015 року щодо ОСОБА_1 в частині його засудження за ч. 1 ст. 121 КК України скасувати, кримінальне провадження щодо нього за ч. 1 ст. 121 КК України закрити на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України за не встановленням достатніх доказів для доведення його винуватості в суді й вичерпанням можливості їх отримати.