5-175км16 Про привласнення заробітної плати менеджера підприємства, скоєне директором підприємства, шляхом зловживання службовим становищем, з умислом, направленим на привласнення чужого майна - 11.02.2016 Прийняття

У касаційній скарзі засуджений виклав вимогу про скасування судових рішень щодо нього із закриттям кримінального провадження на підставі, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України, за відсутності в діянні складу кримінального правопорушення, мотивуючи неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. Вказав, що його винуватість у привласненні чужого майна шляхом зловживання службового становища не доведена, оскільки він є директором приватного підприємства, але те, що він розписувався у касових ордерах нічого не приховуючи та те, що зарплата не була виплачена працівнику цього підприємства, яка на той час була його дружиною, свідчить, на його думку, про відсутність в його діях суб'єктивної сторонни складу злочину.

Вироком Шевченківського районного суду м. Львова від 22 травня 2014 року ОСОБА_2 засуджено за ч. 2 ст. 191 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк один рік з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, пов'язаною з адміністративно-господарськими чи організаційно-розпорядчими функціями строком на один рік.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_2 звільнено від відбування покарання з випробуванням, з іспитовим строком тривалістю один рік, з покладенням на нього обов'язків, передбачених пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 76 КК України. Вироком суду також задоволено цивільний позов частково, стягнуто з ОСОБА_2 відшкодування матеріальної шкоди на суму 2 130,70 грн.

За вироком суду ОСОБА_2 визнано винуватим у тому, що він згідно наказу № 3 від 1 квітня 2006 року працюючи на посаді директора приватного підприємства "Фіксет", що знаходиться АДРЕСА_1, тобто будучи головним розпорядником коштів підприємства, діючи умисно, безпідставно, шляхом зловживання службовим становищем, маючи умисел, направлений на привласнення чужого майна, а саме заробітної плати належної менеджеру даного підприємства ОСОБА_3, з корисливих мотивів, з метою особистого збагачення, усвідомлюючи, що перебуває у статусі службової, матеріально відповідальної особи, отримав та привласнив заробітну плату останньої за період з лютого 2011 року по квітень 2011 року на загальну суму 2 130,70 грн.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 21 жовтня 2015 року апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_2 залишено без задоволення, а вирок суду щодо нього - без зміни.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року касаційну скаргу засудженого задоволено частково, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 жовтня 2014 року скасовано та призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 24 липня 2015 року апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_2 залишено без задоволення, а вирок суду від 22 травня 2014 року щодо нього - без зміни. Цією ж ухвалою апеляційного суду змінено в резолютивній частині вироку суду назву органу виконання покарання.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, який заперечував проти задоволення касаційної скарги, засудженого, який підтримав скаргу та просив її задовольнити, перевіривши матеріали провадження та обговоривши наведені у скарзі доводи, суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Суд касаційної інстанції, з огляду на вимоги ст. 433 КПК України, не перевіряє судові рішення щодо неповноти й однобічності досудового розслідування та судового слідства, а також невідповідності висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, а виходить з обставин, встановлених судом.

Висновки суду про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_2 підтверджено сукупністю належно оцінених та проаналізованих судом доказів, зокрема, показаннями потерпілої ОСОБА_3, свідка ОСОБА_4, яка працювала на той час бухгалтером, про те, що директор ОСОБА_2 забирав заробітну плату за ОСОБА_3, а також видаткові касові ордери, підпис в яких замість ОСОБА_3 ставив свій, на неодноразові прохання бухгалтера протягом тривалого часу не повертав ці ордери, видавав для бухгалтера письмовий наказ не проводити нарахування ОСОБА_3 через начебто нез'явлення останньої на роботі без поважних причин, при цьому, змусивши бухгалтера в обмін на погодження звільнення останньої підписати акт про відсутність ОСОБА_3 на робочому місці. Також підтверджено даними, що містяться у видаткових касових ордерах, належно завірених копіях табелів обліку використання робочого часу, довідок про середню заробітну плату тощо.

Отже тому є безпідставними доводи касаційної скарги засудженого, що висновки суду про його винуватість обґрунтовано лише показаннями потерпілої.

За встановлених судом фактичних обставин кримінального провадження кваліфікація дій засудженого ОСОБА_2 за ч. 2 ст. 191 КК України є правильною.

Апеляційний розгляд проведено із дотриманням положень статей 404, 405 КПК України. ухвала апеляційного суду є законною, обґрунтованою та відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України. Доводи засудженого, аналогічні наведеним у касаційній скарзі, всебічно розглянуті апеляційним судом, який відмовив у їх задоволенні з наведенням докладних мотивів прийнятого рішення.

Спростовані судом апеляційної інстанції й посилання засудженого ОСОБА_2, такі ж, як і в касаційній скарзі, що зарплата потерпілої ОСОБА_3 була об'єктом спільної сумісної власності подружжя відповідно до ч. 2 ст. 61 Сімейного кодексу України, оскільки внаслідок протиправних дій ОСОБА_2 потерпіла взагалі не одержувала нараховану їй заробітну плату, а отже ця зарплата не набула такого статусу, а сам факт перебування у шлюбі не надає права на привласнення заробітної плати дружини.

З огляду на те, що закон України про кримінальну відповідальність застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, касаційна скарга засудженого задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 376, 433, 434, 436 КПК України, суд

Вирок Шевченківського районного суду м. Львова від 22 травня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 21 жовтня 2015 року щодо засудженого ОСОБА_2 залишити без зміни, а його касаційну скаргу - без задоволення.