Вищий спеціалізований суд України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі колегії:

головуючого Єленіної Ж.М., суддів: Григорєвої І.В., Британчука В.В., за участю секретаря судового засідання Гапона В.О., прокурора Ємця І.І., розглянувши в судовому засіданні кримінальне провадження № 12013040230000431 за касаційною скаргою прокурора, який брав участь в апеляційному розгляді, на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2015 року щодо ОСОБА_6,

За вироком Тернівського районного суду м. Кривого Рогу від 02 березня 2015 року ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця м. Оренбурга Російської Федерації, мешканця АДРЕСА_1, зареєстрованого там само, такого, що не має судимості, засуджено за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.

Цивільний позов потерпілого ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про відшкодування завданої шкоди залишено без розгляду.

Вирішено питання про речові докази.

Згідно з вироком ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він 11 листопада 2013 року приблизно о 14.00 год. знаходячись за місцем свого проживання у квартирі АДРЕСА_1, у ході спільного розпивання зі своїми знайомими ОСОБА_7 і ОСОБА_8 спиртних напоїв та перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння під час сварки із ОСОБА_7, яка виникла на ґрунті раптово виниклої неприязні, з метою позбавлення останнього життя схопив із кухонного столу ніж і умисно ударив клинком цього ножа ОСОБА_7 у грудну клітину зліва, а в подальшому вибіг із квартири. Злочину він не довів до кінця з причин, що не залежали від його волі, оскільки бригадою швидкої медичної допомоги ОСОБА_7 було доставлено в Криворізьку міську лікарню № 7, де він отримав своєчасну медичну допомогу.

Апеляційний суд, частково задовольнивши апеляційну скаргу захисника в інтересах засудженого, змінив вирок місцевого суду в частині кримінально правої оцінці й перекваліфікував дії ОСОБА_6 з ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 на ч. 1 ст. 121 КК України (умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження) і призначив покарання за цим законом у виді позбавлення волі на строк 6 років. У решті вирок залишив без змін.

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати ухвалу апеляційного суду на підставах істотного порушення судом вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідності призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого. Обґрунтовує своє прохання тим, що суд апеляційної інстанції, не дослідивши доказів безпосередньо в судовому засіданні, безпідставно перекваліфікував дії засудженого ОСОБА_6 з ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 на ч. 1 ст. 121 КК України, що призвело до призначення м'якого покарання та невмотивованості такого рішення.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, який не підтримав доводів, викладених у скарзі, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи, викладені у скарзі, суд касаційної інстанції дійшов такого висновку.

Про день та час розгляду кримінального провадження у порядку касаційної процедури учасників цього провадження, зокрема з боку сторони захисту, було поінформовано, при цьому вони не повідомили Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про своє бажання взяти участь у касаційному розгляді. Крім того, відповідно до вимог ч. 4 ст. 434 КПК участь засудженого в розгляді провадження судом касаційної інстанції при перевірці судових рішень, зазначених у ст.424 цього Кодексу не є обов'язковою. Наведене положення відповідає практиці Європейського суду з прав людини, аналіз якої свідчить про те, що відсутність засудженого, його захисника під час розгляду провадження судом касаційної інстанції не може автоматично вважатися порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Згідно з положеннями ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. На будь-яких інших підставах, зокрема через невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, суд касаційної інстанції не вправі приймати рішення про скасування чи зміну оскаржуваних судових рішень, а виходить з обставин, установлених судом.

З матеріалів кримінального провадження убачається, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини вчиненого діяння, однак дав неправильну правову оцінку діям засудженого ОСОБА_6, визнавши його винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України, а саме у вчиненні закінченого замаху на умисне вбивство потерпілого ОСОБА_7, тим самим допустив порушення кримінального закону, які в кінцевому підсумку істотно вплинули на правильність судового рішення.

Суд апеляційної інстанції, перекваліфікував дії ОСОБА_6 на ч. 1 ст. 121 КК України, навівши в ухвалі переконливі мотиви прийняття такого рішення.

Так, цей суд, не погоджуючись із висновками суду першої інстанції щодо правильності кваліфікації дій засудженого в частині, що останній діяв з прямим умислом на вбивство потерпілого зазначив, що докази, надані суду першої інстанції, свідчать про те, що нічого не заважало ОСОБА_6 довести свій умисел на вбивство потерпілого ОСОБА_7 до кінця, оскільки ОСОБА_6, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, завдаючи одного удару ножем у груди потерпілому, передбачав, що внаслідок таких його дій буде заподіяно шкоди здоров'ю потерпілого ОСОБА_7, однак не конкретизував у своїй свідомості, якої шкоди здоров'ю потерпілого буде заподіяно.

Тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що у засудженого не було прямого умислу на умисне вбивство потерпілого виходячи із встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи.

За вимогами закону закінчений замах на умисне вбивство особи, може бути вчинено лише з прямим умислом, тобто коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачає настання суспільно небезпечних наслідків і бажає цього.

Розмежування окремих стадій у кримінальному законодавстві проводиться, як правило, за об'єктивними властивостями діяння, залежно від змісту і характеру вчинюваних діянь, з урахуванням тієї ролі, яку вони відігравали в реалізації умислу. Замахом закон визнає діяння, яке безпосередньо спрямоване на вчинення злочину. Замах - це кінцеве діяння щодо реалізації умислу, рішення і наміру вчинити злочин, і тому воно мислимо як акт, який виконується виключно з прямим умислом, при наявності цілі досягнення суспільно небезпечного результату. Ціль досягнення суспільно небезпечного результату - конструктивний елемент попередньої злочинної діяльності, в тому числі і замаху. Таким чином, наслідки, які не настали, інкримінуються особі у тому разі, якщо вони були включені в ціль його діяння і досягнення такої цілі було б неможливе без таких наслідків. Якщо ж особа не мала наміру досягти певних наслідків, то вона не могла і вчиняти замах на їх досягнення. На цих позиціях стоїть і судова практика.

Відповідно до частини першої статті 15 КК та положень пунктів 4, 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи" (v0002700-03) замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом (коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання) дії (бездіяльності), безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Вирішуючи питання про те, з прямим чи непрямим умислом діяв винуватий (спрямованість умислу винуватого), необхідно зважати на сукупність всіх обставин вчиненого діяння і враховувати не тільки поведінку винуватого до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, характер поранень (поранення життєво важливих органів), заподіяних потерпілим, а й спосіб вчинення злочину, засоби і знаряддя злочину.

Слід мати на увазі, що спосіб відображає насамперед причинний зв'язок між діяннями і наслідками (у матеріальних складах злочину). Певна залежність між способом і метою вчинення тих чи інших діянь виявляється в тому, що спосіб і засоби вчинення злочинів обираються особою відповідно до поставленої цілі. Ціль є передумовою усвідомлення особою результатів і наслідків своїх діянь, що проявляє свою конкретизацію в способі вчинених діянь.

Про наявність прямого умислу можуть свідчити, зокрема, конкретні діяння винуватого, які завідомо для нього повинні були потягти смерть потерпілого і не привели до смертельного наслідку лише в силу обставин, які не залежали від його волі.

Правозастосовна практика і встановлені судом першої інстанції фактичні обставини дали суду в порядку апеляційної процедури підстави вважати, що умисне вбивство не охоплювалось умислом ОСОБА_6, оскільки йому нічого не заважало довести свій умисел до кінця.

З урахуванням того, що суду як першої, так і апеляційної інстанції не надано даних, які би свідчили про наявність у ОСОБА_6 прямого умислу на вбивство потерпілого ОСОБА_7, кваліфікація дій засудженого за ч. 1 ст. 121 КК України є правильною.

З огляду на те, що суд апеляційної інстанції не давав іншу оцінку доказам у справі ніж суд першої інстанції у вироку, він не був зобов'язаний безпосередньо досліджувати ці докази. Тобто цей суд не порушив кримінальний процесуальний закон коли дійшов висновку про перекваліфікацію дій засудженого.

Що ж до доводів касаційної скарги про призначення засудженому невиправдано м'якого покарання, то їх недостатньо для скасування рішення апеляційного суду з цих підстав, оскільки посилання прокурора лише на неправильне застосування кримінального закону, саме по собі не може слугувати переконливою підставою для визнання покарання невиправдано м'яким. Крім того, призначене ОСОБА_6 покарання за ч. 1 ст. 121 КК України відповідає вимогам статей 50, 65 КК України.

З урахуванням наведеного касаційна скарга прокурора задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 436, 438 КПК України, суд

Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2015 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.