5-2580к15 Про порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинило смерть потерпілого - 08.12.2015 Прийняття

Апеляційний суд Черкаської області, переглянувши справу, частково задовольнив апеляції прокурора, потерпілих ОСОБА_4, ОСОБА_5 та представника останньої - ОСОБА_6, скасував вирок місцевого суду і 04 серпня 2015 року постановив свій, яким визнав ОСОБА_3 винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки. На підставі ст. 75 КК суд звільнив ОСОБА_3 від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки і поклав на нього виконання обов'язків, передбачених пунктами 2-4 ч. 1 ст. 76 КК. Відповідно до ст. 49, ч. 5 ст. 74 цього Кодексу ОСОБА_3 звільнено від призначеного покарання у зв'язку із закінченням строку давності.

Вирішено цивільні позови потерпілих, а також питання про речові докази та судові витрати у справі.

Апеляційний суд визнав ОСОБА_3 винуватим у порушенні правил безпеки дорожнього руху, що спричинило смерть потерпілого, вчиненого за обставин, детально викладених у постановленому обвинувальному вироку.

Як установив цей суд, 26 лютого 2005 року близько 13.00 год. ОСОБА_3, керуючи автомобілем марки "Вольво" (державний номерний знак НОМЕР_1), рухаючись автодорогою Черкаси-Умань, на вул. Шевченка в с. Ростмистрівці Смілянського району Черкаської області, зі сторони м. Сміли в напрямку м. Шполи, виконуючи обгін автомобіля ГАЗ-2705 (державний номерний знак НОМЕР_2) під керуванням водія ОСОБА_7, що рухався у попутному напрямку, не дотримався вимог пунктів 13.1, 13.3, 14.2 "г" Правил дорожнього руху України (1306-2001-п) , допустив зіткнення з указаним автомобілем, унаслідок чого цей транспортний засіб виїхав на праве узбіччя і здійснив наїзд на стоячий автомобіль ВАЗ-21011 (державний номерний знак Р11-12 ВУ), та на пішохода ОСОБА_8, який знаходився поруч. У результаті дорожньо-транспортної пригоди ОСОБА_8 було заподіяно тяжких тілесних ушкоджень, від яких він помер.

У касаційній скарзі, як випливає з її змісту, засуджений ОСОБА_3, посилаючись на істотні порушення кримінально-процесуального закону та неправильне застосування кримінального закону, просить скасувати вирок апеляційного суду і закрити справу за недоведеністю його участі у вчиненні злочину. Засуджений вважає, що суд апеляційної інстанції, на відміну від місцевого, не дав належної оцінки зібраним доказам у їх сукупності, а тому дійшов хибного висновку про його винуватість у вчиненні кримінально-караного діяння, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, постановив обвинувальний вирок, який не відповідає приписам ст. 323, ч. 2 ст. 327 КПК 1960 року. Крім того, зазначає, що апеляційний розгляд справи було проведено незаконним складом суду.

На касаційну скаргу ОСОБА_3представник потерпілої ОСОБА_5 - ОСОБА_6 подав заперечення, в яких він стверджує про необґрунтованість касаційних вимог засудженого та просить їх залишити без задоволення, а вирок апеляційного суду - без зміни.

Заслухавши доповідь судді, пояснення захисників на підтримання касаційної скарги засудженого, пояснення прокурора, який заперечив проти задоволення касаційних вимог, перевіривши матеріали справи й обговоривши доводи, наведені в скарзі та в поданих на неї запереченнях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Згідно зі ст. 378 КПК 1960 року вирок апеляційного суду має бути законним і обґрунтованим, відповідати вимогам, зазначеним у статтях 332-335 цього Кодексу.

В силу ст. 334 КПК 1960 року вирок повинен містити не тільки формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеного, але й оцінені відповідно до ст. 67 цього Кодексу докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо винуватої особи. За змістом положень статей 16-1, 323, 365 КПК 1960 року при перевірці вироку місцевого суду апеляційний суд, дотримуючись засад диспозитивності, рівності сторін та змагальності, повинен з'ясувати: чи в установленому порядку органи досудового слідства здобули докази обвинувачення; чи повно, всебічно та об'єктивно їх оцінив суд і чи відповідно до тих доказів встановлено фактичні обставини справи; чи правильно було застосовано кримінальний закон. При цьому суд апеляційної інстанції зобов'язаний перевірити з використанням усіх процесуальних можливостей доводи сторони захисту й у випадку незгоди з ними зазначити підстави їх необґрунтованості.

За приписами статей 362, 378 КПК 1960 року апеляційний суд у разі проведення слідства та постановлення вироку має керуватися положеннями, що містяться у главах 26-28 цього Кодексу.

Наведених вимог закону апеляційний суд не дотримався.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 впродовж апеляційного розгляду не визнав своєї винуватості у вчиненні інкримінованого злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, заперечив порушення ним правил безпеки дорожнього руху і, наводячи конкретні доводи, стверджував, що дорожньо-транспортна пригода та її наслідки - смерть людини сталися через неправомірні дії водія ОСОБА_7 Незважаючи на таку позицію обвинуваченого апеляційний суд провів слідство частково, обмежившись допитом ОСОБА_3 та деяких свідків (водія автомобіля ГАЗ-2705 - ОСОБА_7, пасажирів цього транспортного засобу - ОСОБА_9 та ОСОБА_10.), а також дослідженням ряду письмових доказів: висновків автотехнічної, транспортно-трасологічної, в тому числі комплексних і комісійних, та автотоварознавчої експертиз; показань свідка ОСОБА_11, які вона давала в ході досудового слідства. На обґрунтування доведеності винуватості ОСОБА_3 суд, відхиливши його показання та висновки експертиз на користь останнього, послався у вироку на інші експертні висновки протилежного змісту, на показання зазначених свідків, окрім того, на схему ДТП, яку не було безпосередньо досліджено під час перегляду справи, та на показання свідків ОСОБА_12, ОСОБА_13, яких безпосередньо не допитав.

Разом із тим, за змістом виправдувального вироку суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність участі ОСОБА_3 у вчиненні злочину на підставі всіх зібраних доказів, перевірених і розглянутих в судовому засіданні й оцінених у їх сукупності, до якої входять не тільки ті, що досліджувались у ході апеляційного провадження, але й інші, в тому числі фактичні дані, отримані за результатами огляду місця події, речових доказів, відтворення обстановки й обставин події, допиту експертів та спеціаліста.

Таким чином, апеляційний суд на відміну від місцевого вибірково дослідив докази й усупереч ч 1 ст. 67 КПК 1960 року дав їм оцінку, яка не ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Виходячи із системного аналізу норм процесуального закону та практики Європейського суду з прав людини (наприклад, справа "Жуковський проти України") дія загального принципу - безпосередності дослідження показань, речей та документів не обмежується стадією розгляду в суді першої інстанції, застосування її продовжується на стадії апеляційного провадження. Проте суд апеляційної інстанції залишив зазначене поза увагою, і поклав в основу обвинувального вироку ряд доказів, яких безпосередньо не дослідив, чим порушив згаданий принцип, закріплений у ст. 257 КПК 1960 року, а також вимоги ст. 323 цього Кодексу. А відтак, і не забезпечив можливості реалізації права засудженого на захист, що є несумісним із гарантіями, передбаченими ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, окрім того, суперечить положенням статей 21, 53 вказаного Кодексу.

Водночас у вироку апеляційного суду не міститься переконливих аргументів на спростування доводів сторони захисту щодо механізму дорожньо-транспортної пригоди, зокрема стосовно того, що з огляду на висновки автотоварознавчої експертизи в їх логічному поєднанні з іншими експертними висновками, які підтвердили версію, висунуту обвинуваченим, само по собі контактування автомобілів "Вольво" та ГАЗ-2705 не могло призвести до виїзду останнього на узбіччя та в подальшому до наїзду на пішохода, а тому таке контактування не перебуває у причиновому зв'язку з наслідками - спричиненням смерті потерпілого.

Таким чином, вирок апеляційного суду не відповідає вимогам статей 323, 378 КПК 1960 року, про що обґрунтовано зазначається в касаційній скарзі.

Згідно зі ст. 54 КПК 1960 року суддя не може брати участь у розгляді кримінальної справи за наявності обставин, які викликають сумнів у його об'єктивності. Статтею 55 цього Кодексу встановлено недопустимість повторної участі судді у розгляді справи. Наявність хоча б однієї з обставин, указаних у статтях 54, 55 КПК 1960 року, виключає участь судді в судовому розгляді справи.

За матеріалами кримінальної справи, вона вже переглядалася в апеляційному порядку колегією суддів у такому складі: Шкреба Р.Д., Неділько М.І., Суходольський М.І. і ухвалою від 23 жовтня 2012 року було задоволено частково апеляції прокурора та засудженого, обвинувальний вирок Смілянського міжрайонного суду Черкаської області від 13 червня 2012 року щодо ОСОБА_3 скасовано, а справу повернуто на новий розгляд до суду першої інстанції. Як видно зі змісту ухвали, в поданій апеляції ОСОБА_3, обґрунтовуючи заявлену вимогу посилався на підстави, передбачені пунктами 1-3 ч. 1 ст. 367 КПК 1960 року. Натомість суд вирішив скасувати оскаржуваний вирок через неповноту слідства та істотні порушення кримінально-процесуального закону, однак не визнав прийнятними доводів засудженого щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи. При цьому суд апеляційної інстанції вказав також на те, що в разі доведеності під час нового розгляду обвинувачення в раніше пред'явленому обсязі покарання ОСОБА_3 має бути призначено відповідно до вимог ст. 65 КК. Отже, колегія суддів, встановивши перелічені в ухвалі певні порушення, по суті не поставила під сумнів оспорюваних фактичних обставин справи і висловила думку щодо можливості засудження ОСОБА_3Є та призначення йому заходу примусу.

Попри це в подальшому суддя Неділько М.І. брав участь у складі колегії в апеляційному провадженні, за результатами якого було скасовано постановлений 03 лютого 2015 року щодо ОСОБА_3 виправдувальний вирок місцевого суду та ухвалено 04 серпня 2015 року новий -обвинувальний.

Між тим, законодавчу заборону, закріплену в ст. 55 КПК 1960 року, обумовлено тим, що суддя, який раніше брав участь у розгляді певної справи, вже має свою думку щодо її оцінки й при повторному розгляді справи він буде пов'язаний із попереднім рішенням. Це викликає обґрунтовані сумніви у безсторонності указаного судді, звідси і можливості ухвалення за його участю законного і справедливого рішення.

З огляду на викладене доводи в касаційній скарзі про наявність обставин, що ставлять під сумнів законність складу суду при перегляді кримінальної справи в порядку апеляційної процедури є підставними, адже суддя Неділько М.І. міг мати упереджену думку стосовно фактичних обставин дорожньо-транспортної пригоди та її винуватця. Тому з урахуванням положень статей 54 та 55 КПК 1960 року суддя мав заявити самовідвід за правилами ст. 56 цього Кодексу.

Такий висновок узгоджується з правовими позиціями, висловленими у рішеннях Європейського суду з прав людини, який в подібних випадках констатує порушення п. 1 ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, указуючи на те, що кожна людина має право на справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Отже, апеляційний суд істотно порушив вимоги кримінально-процесуального закону, тому обвинувальний вирок не може залишитись у силі та на підставі п. 1 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно врахувати зазначене, перевірити з використанням усіх процесуальних можливостей, зважаючи на приписи глави 30 КПК 1960 (1001-05) року, доводи, викладені в поданих апеляціях, а також інші доводи, наведені в касаційній скарзі засудженого, дати на все вичерпну відповідь та ухвалити законне, вмотивоване й справедливе рішення.