Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Олексієнка М.М. (доповідач), Швеця В.В., Штульман І.В.,

здійснивши в касаційному порядку попередній розгляд справи за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Голосіївського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві (далі - Голосіївське РУ ГУ МВС), Управління Державної казначейської служби України про стягнення відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні за касаційною скаргою представника відповідача на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2015 року, -

У грудні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з Голосіївського РУ ГУ МВС 48165 грн. грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні та зобов'язати перерахувати вказану суму на його розрахунковий рахунок.

Посилався на те, що відповідачем несвоєчасно проведено розрахунок при звільненні, тому за період з дня звільнення (30 квітня 2013 року) по день виконання судового рішення (21 листопада 2014 року) необхідно стягнути кошти.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 31березня 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що спеціальним законодавством не передбачено стягнення відшкодування за затримку розрахунку при звільненні понад один рік.

Київський апеляційний адміністративний суд рішенням від 4 червня 2015 року, з посиланням на недотримання вимог закону про своєчасний розрахунок при звільненні, постанову окружного суду скасував та ухвалив нову про часткове задоволення позову. Стягнуто з Голосіївського РУ ГУ МВС 48165 грн. відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні.

У касаційній скарзі представник відповідача, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені апеляційним судом, просить рішення цього суду скасувати і залишити в силі постанову суду першої інстанції. Вказує на те, що спеціальними нормативними актами не передбачене відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні працівника міліції. В той же час положення Кодексу законів про працю України (322-08) на спірні правовідносини не розповсюджується.

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволення касаційної скарги з урахуванням наступного.

Верховний Суд України при тлумаченні положень статей 3 Кодексу законів про працю України, 18 Закону України "Про міліцію" (565-12) вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальну законі в (постанова від 17 липня 2015 року у справі № 21-8а15).

Правовідносини з приводу проходження служби в органах внутрішніх справ на час виникнення спірних правовідносин регулювався Законом України від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ "Про міліцію" (565-12) , Положенням про проходженням служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (114-91-п) (далі - Положення), наказами та розпорядженнями МВС України.

Зазначеними нормативними актами не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення працівника органів внутрішніх справ.

Лише в пункті 1.18 Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 грудня 2007 р. N 499 (z0205-08) , зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 березня 2008 р. за N 205/14896 (z0205-08) , зазначено, що у разі звільнення зі служби грошове забезпечення особі рядового чи начальницького складу виплачується до дня виключення зі списків особового складу включно.

В той же час такий порядок визначений Кодексом законів про працю України (322-08) (далі - КЗпП (322-08) ).

Відповідно до приписів частини першої статті 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналізуючи вище згадані норм матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) прийшов до висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цього визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, зазначає Верховний Суд України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.

Як установлено судами попередніх інстанцій, що відповідає фактичним обставинам справи, наказом ГУ МВС в місті Києві від 29 квітня 2013 року № 290 о/с ОСОБА_4 звільнено з органів внутрішніх справ згідно підпункту "ж" пункту 64 Положення з 30 квітня 2013 року. Проте в день звільнення з ним розрахунок проведено не було. Фактично повний розрахунок здійснено лише 21 листопада 2014 року при виконанні рішенням суду від 04.10.2013 року, яким зобов'язано Голосіївське РУ ГУ МВС в м. Києві провести перерахунок і виплату ОСОБА_4 грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з 22 вересня 2009 по 13 березня 2013 року.

З урахуванням зазначених обставин та норм права, суд апеляційної інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Доводи, викладені в касаційній інстанції, висновок суду не спростовують і не дають підстав вважати судове рішення таким, що ухвалено з порушенням норм матеріального чи процесуального права.

При усуненні розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції пункту 56 Положення, статті 24 Закону України "Про відпусту", Верховний Суд України, з посиланням на вимоги статтей 1- 3, 12, 14 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", вказав на те, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців, в тому числі працівників правоохоронних органів, членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України. Нормативно - правові акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які обмежують права і пільги військовослужбовців та членів їх сімей, є недійсними. Військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями закріпленими в Конституції та законах України з урахуванням особливостей, встановлених цими та іншими законами.

У пункті 24 Положення, на яке посилається представник відповідача як на підставу до відмови у задоволенні позову, мова йде про виплату середнього заробітку у випадку незаконного звільнення або переведення на іншу роботу особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ.

В даному випадку, спір виник щодо виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

На підставі наведеного, керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу представника Голосіївського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві відхилити, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2015 року залишити без змін.

ухвала оскарженню не підлягає, проте може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.