5-3905км14 Про неодноразове заволодіння чужими грошовими коштами шляхом шахрайства в особливо великих розмірах, в тому числі за попередньою змовою групою осіб, та службове підроблення довідки про доходи і її використання для одержання кредиту у банку - 23.12.2014 Прийняття

засуджено: за ч. 4 ст. 190 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженої; за ч. 1 ст. 366 КК - до покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих й адміністративно-господарських обов'язків на підприємствах, установах та організаціях усіх форм власності, на строк 2 роки.

На підставі частин 1, 2 ст. 70 КК з урахуванням положень частин 1, 4 ст. 72 цього Кодексу за сукупністю злочинів ОСОБА_7 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців із конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженої, з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих й адміністративно-господарських обов'язків на підприємствах, установах та організаціях усіх форм власності, на строк 2 роки.

Постановлено стягнути з ОСОБА_6 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди на користь потерпілих: ОСОБА_10 - 714 663,00 грн; ОСОБА_1 - 3 573 315,00 грн; ОСОБА_9 - 30 352 500 грн, окрім того, стягнути в солідарному порядку з ОСОБА_6 та ОСОБА_7 в рахунок відшкодування такої шкоди на користь ОСОБА_9 і ОСОБА_11 - 2 020 000,00 грн та 1 942 132,50 грн відповідно.

Позовні вимоги потерпілого ОСОБА_9 у частині стягнення з ОСОБА_6 3 787 500,00 грн за епізодом оформлення договору оренди земельної ділянки на АДРЕСА_1 залишено без розгляду.

Вирішено питання щодо речових доказів та судових витрат у справі.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 11 червня 2014 року вирок змінено: ОСОБА_7 на підставі статей 49, 74 КК звільнено від призначеного за ч. 1 ст. 366 КК покарання у зв'язку із закінченням строків давності. У решті вирок суду залишено без зміни.

Шевченківський районний суд м. Києва ухвалою від 04 липня 2014 року задовольнив клопотання захисника ОСОБА_8, і на підставі ст. 6 Закону України "Про амністію у 2014 році" скоротив наполовину ОСОБА_7 невідбуту частину покарання, визначивши його остаточний розмір - 3 роки 1 місяць 7 днів.

Цей самий суд ухвалою від 18 липня 2014 року задовольнив клопотання захисника ОСОБА_5 та засудженого ОСОБА_6, і на підставі ст. 2 Закону України "Про амністію у 2014 році" звільнив останнього від подальшого відбування призначеного за вироком Печерського районного суду від 17 вересня 2013 року покарання у виді позбавлення волі, а щодо конфіскації майна звільнив у тій частині, яку не було виконано станом на 19 квітня 2014 року.

За змістом вироку ОСОБА_6 та ОСОБА_7 визнано винуватими у шахрайстві в особливо великих розмірах, повторно, в тому числі за попередньою змовою групою осіб, а ОСОБА_7 - також у службовому підробленні, вчинених за обставин, детально викладених у цьому судовому рішенні.

Як установив суд, у період із травня 2006 року по липень 2007 року ОСОБА_6, діючи умисно під виглядом сприяння ОСОБА_9 в укладенні різних договорів оренди землі та купівлі-продажу нерухомого майна, корпоративних прав та активів юридичних осіб, що знаходяться в м. Києві та в с. Маломолинцях Хмельницького району Хмельницької області, у кожному випадку не маючи намірів виконувати в повному обсязі взяті на себе зобов'язання, шляхом обману та зловживання довірою ОСОБА_9 заволодів належними останньому коштами на загальну суму 17 058 587,00 грн.

У подальшому, 16 березня 2011 року, в м. Києві ОСОБА_6, користуючись довірою ОСОБА_1 та ОСОБА_10, у кожному випадку шляхом обману, заздалегідь не збираючись повертати гроші, отримав від зазначених осіб нібито у борг відповідно 3 573 315,00 грн та 714 663,00 грн, якими розпорядився на власний розсуд, завдавши потерпілим матеріальної шкоди на вказані суми.

Крім того, у березні 2007 року ОСОБА_6 за попередньою змовою з ОСОБА_7 під виглядом придбання для ОСОБА_9 земельної ділянки на АДРЕСА_2 з подальшою її забудовою та продажем заволоділи шляхом обману належними потерпілому коштами в розмірі 2 020 000,00 грн. Потім вони впродовж лютого - квітня 2009 року під приводом придбання квартири на АДРЕСА_3 для ОСОБА_11 шляхом обману та зловживання довірою заволоділи її коштами на загальну суму 2 055 900,00 грн.

Також ОСОБА_6, будучи директором ТОВ "Рекламна агенція", тобто службовою особою, в період із грудня 2006 року по травень 2007 року за невстановлених слідством обставин склала, а згодом підписала і завірила печаткою вказаної юридичної особи довідку про доходи на своє ім'я, до якої внесла завідомо неправдиві відомості щодо розміру заробітної плати. Цей підроблений документ засуджена подала до відділення № 20 КРД АТ "Райффайзен Банк Аваль" і на його підставі уклала кредитний договір на суму 170 000 дол. США.

У касаційній скарзі прокурор порушує питання про зміну судових рішень щодо ОСОБА_7 на підставах, передбачених пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року. На думку прокурора, суди нижчих інстанцій усупереч вимогам ст. 65 КК повною мірою не врахували фактичних обставин справи, меншого, ніж у ОСОБА_6, обсягу шахрайських дій засудженої та її другорядної ролі, а також позитивних даних про особу останньої, незадовільного стану здоров'я, наявності на утриманні двох малолітніх дітей, що потягло за собою призначення за ч. 4 ст. 190 цього Кодексу явно несправедливого внаслідок суворості покарання. Посилаючись на це та на відсутність обтяжуючих захід примусу обставин, прокурор вважає, що виправлення ОСОБА_6 можливе без ізоляції від суспільства. Тому просить пом'якшити засудженій покарання за вказаним кримінальним законом до п'яти років позбавлення волі та звільнити від його відбування з випробуванням відповідно до положень ст. 75 КК, поклавши на неї певні обов'язки, передбачені ст. 76 цього Кодексу.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_8 просить скасувати вирок та ухвалу в частині засудження ОСОБА_7 за епізодом протиправного заволодіння коштами ОСОБА_11 і закрити справу на підставі п. 2 ст. 213 КПК 1960 року за недоведеністю участі обвинуваченої у вчиненні злочину, а в решті судові рішення змінити, пом'якшити призначене покарання, застосувавши правила статей 75, 76 КК. За твердженням захисника, судове слідство було проведено неповно й однобічно, а відтак - із порушенням права на захист; в основу вироку за цим епізодом обвинувачення покладено суперечливі й недостовірні докази, яким місцевий суд не дав належної оцінки, внаслідок чого дійшов хибного висновку про винуватість ОСОБА_7 у вчиненні шахрайських дій щодо вказаної потерпілої. Наголошуючи на тому, що суд не зважив на всі пом'якшуючі покарання обставини та дані про особу засудженої, котра позитивно характеризується, має двох неповнолітніх дітей, крім того, страждає на тяжку хворобу і не може перебувати в місцях позбавлення волі, захисник переконує в явній несправедливості через суворість обраного заходу примусу, що належить відбувати реально. Вважає ухвалу апеляційного суду необґрунтованою, оскільки цей суд залишив поза увагою допущені порушення, а також неправильно застосував кримінальний закон, зокрема, звільнивши від призначеного за ч. 1 ст. 366 КК покарання у зв'язку із закінченням строків давності, не виключив із вироку рішення про визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів.

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_5 заперечує законність судових рішень щодо ОСОБА_6 і просить їх скасувати на підставах, передбачених ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року та закрити справу за відсутністю в діянні складу злочину. Суть доводів зводиться до того, що все слідство у справі було проведено неповно й упереджено, невірно встановлено фактичні обставини подій, судові інстанції належно не оцінили зібраних доказів, які, на думку захисника, свідчать про цивільно-правовий характер відносин між ОСОБА_6 та потерпілими, звідси - неправомірність висновків судів про вчинення шахрайства. Крім того, посилаючись на об'ємність постановленого у справі вироку, захисник вважає порушеною таємницю наради суддів. Також у скарзі зазначається про надмірну суворість призначеного засудженому покарання.

На касаційні скарги прокурора та захисників потерпілі ОСОБА_9, ОСОБА_1, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та їх представники - відповідно ОСОБА_13, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 подали заперечення, в яких, наводячи аргументи вказують на безпідставність заявлених касаційних вимог, а тому просять залишити їх без задоволення.

Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, який не підтримав касаційну скаргу сторони обвинувачення, заперечив обґрунтованість касаційних вимог захисника ОСОБА_5, водночас зазначив про зміну вироку та ухвали щодо ОСОБА_7, призначення їй з огляду на ст. 61 КК покарання за ч. 1 ст. 366 цього Кодексу замість обмеження волі у виді штрафу в розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та виключення рішення про застосування положень статей 70, 72 КК, у зв'язку з чим часткове задоволення скарги захисника ОСОБА_8; пояснення потерпілого та представників потерпілих, які вважали неспроможними всі аргументи скаржників; пояснення засуджених та їх захисників, котрі підтримали скарги сторони захисту та просили їх, а також вимогу прокурора про пом'якшення ОСОБА_7 покарання задовольнити, перевіривши матеріали справи й обговоривши наведені у поданих скаргах і запереченнях доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги прокурора і захисника ОСОБА_5 не підлягають задоволенню, а скаргу захисника ОСОБА_8 слід задовольнити частково на таких підставах.

Згідно з ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року підставами для скасування або зміни вироку та ухвали є істотне порушення кримінально-процесуального закону, неправильне застосування кримінального закону, невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність цих підстав суд касаційної інстанції керується статтями 370 - 372 цього Кодексу.

Отже, касаційний суд не перевіряє вироків місцевих судів щодо неповноти й однобічності слідства, а також невідповідності висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, а виходить з обставин справи, встановлених судом.

Зі змісту касаційних скарг захисників убачається, що вони, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просять дати зібраним у справі доказам з точки зору достовірності іншу оцінку, ніж її дали суди нижчих інстанцій, тоді як перевірка цих обставин до повноважень касаційного суду законом не віднесено.

Винуватість ОСОБА_7 у вчиненні службового підроблення, кваліфікація цього діяння за ч. 1 ст. 366 КК, правильність вирішення цивільних позовів у касаційних скаргах не оспорюється. Крім того, у поданій захисником в інтересах ОСОБА_7 скарзі не заперечується обґрунтованості її засудження за епізодом заволодіння шляхом обману належними ОСОБА_9 коштами в розмірі 2 020 000,00 грн.

У результаті перегляду справи в порядку касаційної процедури було встановлено, що висновок про події злочинів, доведеність винуватості ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у протиправному заволодінні чужим майном за викладених у вироку обставин суд зробив, дотримуючись принципів змагальності, рівності сторін та вимог ст. 257 КПК 1960 року, на підставі доказів, досліджених у судовому засіданні, оцінених відповідно до правил ст. 67 цього Кодексу з точки зору належності, допустимості, достовірності й достатності та докладно наведених у постановленому рішенні.

Зокрема, такого висновку суд дійшов на підставі аналізу показань допитаних у ході судового слідства потерпілих ОСОБА_9, ОСОБА_1, ОСОБА_10, ОСОБА_11, в яких вони стверджували про те, що передавали гроші ОСОБА_6, оскільки були введені в оману; при цьому як випливає з показань ОСОБА_9 та ОСОБА_11, у випадках заволодіння їх коштами відповідно в розмірі 2 020 000,00 грн і 2 055 900,00 грн засуджені діяли спільно, саме ОСОБА_7 наполегливо переконувала погодитися з пропозиціями щодо придбання майна (земельної ділянки та квартири) й надати гроші її чоловікові.

Виконуючи приписи закону, суд ретельно перевірив наявні у справі показання свідків (у тому числі з боку сторони захисту) щодо обставин подій. Як видно з вироку, мотивуючи висновок про вчинення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 кримінально-караних діянь, спрямованих на заволодіння грошима потерпілих, суд проаналізував і зіставив показання свідків ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25

Крім того, наведені у показаннях потерпілих і свідків фактичні обставини суд зіставив із даними, що містяться у висновку судово-почеркознавчої експертизи, розписках та в інших досліджених у судовому засіданні документах, у тому числі в тих, на які посилалася сторона захисту (наприклад, меморандум про співпрацю, статут "Фінансибудплюс"), конкретний зміст яких відображено у вироку. Поряд із цим суд перевірив показання засуджених, котрі, як убачається з матеріалів справи, своєї вини не визнали, водночас ОСОБА_7 не заперечував факту отримання ним коштів від потерпілих ОСОБА_9, ОСОБА_11, а засуджена ОСОБА_7 зазначала про те, що її чоловік одержав від ОСОБА_9 200 000 дол. США на придбання нерухомого майна в смт Козині, а також указувала про спілкування з ОСОБА_11, висловлення їй позиції щодо передачі останньою коштів ОСОБА_6

Ретельно розглянувши та проаналізувавши всі зібрані у справі докази в їх взаємозв'язку, суд аргументовано визнав неспроможними твердження ОСОБА_7 про те, що він не отримував коштів від ОСОБА_1 і ОСОБА_10, також суд умотивовано спростував висунуті засудженими на свій захист версії про невинуватість у заволодінні коштами потерпілих шляхом обману та зловживання довірою, в тому числі за попередньою змовою групою осіб, про відсутність у діях ознак складу злочину та про виключно цивільно-правовий характер відносин. Із цими висновками погоджується і суд касаційної інстанції.

Всі покладені в основу обвинувального вироку фактичні дані в силу ст. 65 КПК 1960 року є доказами у кримінальній справі. Порушень визначеного процесуальним законом порядку збирання та подання доказів, на підставі яких суд установив факт наявності оспорюваних суспільно небезпечних діянь та винність у них засуджених, колегія суддів під час перевірки справи не виявила.

З огляду на викладене обґрунтованих сумнівів щодо об'єктивності оцінки доказів, покладених в основу вироку, й щодо дотримання судом приписів ст. 67 КПК 1960 року у колегії суддів немає. Вирок відповідає вимогам статей 323, 324 цього Кодексу.

Виходячи з того, що упродовж розгляду справи суд, зважаючи на ст. 64 КПК 1960 року та дотримуючись положень 260, 261 цього Кодексу, належним чином забезпечив сторонам як обвинувачення, так і захисту можливість реалізувати їх процесуальні права, колегія суддів не вбачає підстав вважати порушеним право засуджених на захист.

Статтею 190 КК передбачено кримінальну відповідальність за шахрайство, тобто заволодіння чужим майном шляхом обману чи зловживання довірою. Вчинення цього злочину повторно або за попередньою змовою групою осіб або в особливо великих розмірах є кваліфікованими видами шахрайства. За наявності останньої кваліфікуючої ознаки винні дії кваліфікуються за ч. 4 ст. 190 КК.

Як випливає зі змісту зазначеної норми кримінального закону та правозастосовної практики, отримання майна за умови виконання якого-небудь зобов'язання належить кваліфікувати як шахрайство в тому разі, коли винна особа в момент заволодіння цим майном мала на меті його присвоїти, а зобов'язання - не виконувати. Як шахрайство, вчинене шляхом зловживання довірою, слід розглядати укладення договорів кредиту, позики, попередньої оплати за виконання певної робити тощо без наміру повернути отримані кошти чи інші матеріальні цінності, виконати належно обумовлену роботу чи повернути борг. Обман як спосіб шахрайства полягає в повідомленні потерпілому неправдивих відомостей або у приховуванні відомостей про різноманітні обставини, повідомлення яких мало б суттєве значення для поведінки потерпілого. До вказаних обставин відносяться й такі, що стосуються певних подій, юридичних фактів, дій окремих осіб. Із суб'єктивної сторони шахрайство характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

У цій справі встановлено, що засуджені, пропонуючи різні комерційні проекти, застосовували обман і зловживали довірою потерпілих із метою викликати у них упевненість у вигідності передачі ними коштів ОСОБА_6, не повідомляючи про свої справжні наміри та дійсні обставини, при цьому ними штучно створювалось уявлення щодо ефективності їх дій, спрямованих нібито на забезпечення укладення угод на користь потерпілих.

Так, наприклад, пропонуючи ОСОБА_9 для переоформлення в оренду з подальшою забудовою земельну ділянку на АДРЕСА_4, ОСОБА_6 стверджував, що він є реальним власником ділянки; також він переконав потерпілого у необхідності сплатити ОСОБА_15 та ОСОБА_14, на яких було оформлено право оренди та забудови, за відмову останніми від своїх прав й надання дозволу на будівництво 460 000 дол. США, хоча фактично засуджений мав сплатити їм лише 160 000 дол. США. Отримавши від ОСОБА_9 для вирішення зазначених питань 460 000 дол. США, ОСОБА_6 передав ОСОБА_14 всього 128 000 дол. США, а решту - 332 000 дол. США що за курсом НБУ становило 1 676 600, 00 грн) привласнив.

Пропонуючи ОСОБА_9 придбати земельну ділянку з подальшою її забудовою на АДРЕСА_5, засуджені приховали те, що вказана ділянка з жовтня 2006 року вже належала ОСОБА_7, а на момент отримання від потерпілого на реалізацію цього проекту 400 000 дол. США (що за курсом НБУ становило 2 020 000,00 грн) вони умисно не повідомили про перебування ділянки в іпотеці. Варто відзначити, що заволодіння у цьому випадку в шахрайській спосіб грошима потерпілого не оспорюється й у поданій захисником в інтересах ОСОБА_7 касаційній скарзі.

У випадку заволодіння коштами ОСОБА_11 засуджені, підтримуючи дружні стосунки з потерпілою, яка була їх сусідкою, та дізнавшись про її намір придбати житло, повідомили останній завідомо неправдиві відомості стосовно їх можливостей, зокрема про те, що ОСОБА_6 може вирішити в Київській міській державній адміністрації питання щодо придбання квартири в житловому комплексі "Триумф" за ціною, значно нижчою від ринкової, та переконували у вигідності такої пропозиції, а ОСОБА_7 вказувала на впливові зв'язки свого чоловіка. Також вони, створюючи уявлення про виконання ними дій в інтересах потерпілої, показували квартири у цьому житловому комплексі. За таких обставин ОСОБА_11, будучи необізнаною щодо дійсних намірів засуджених, довіряючи їм, передала ОСОБА_6 для придбання квартири кошти на загальну суму 2 055 900,00 грн, які він із ОСОБА_7 використали на власні потреби.

Наведені приклади поведінки засуджених у поєднанні з приховуванням певних фактів та повідомленням неправдивих даних свідчить про те, що ці обставини суттєво вплинули на рішення потерпілих про передачу коштів ОСОБА_6, а тому висновок суду щодо прийняття потерпілими у справі таких рішень внаслідок обману та зловживання довірою, є обґрунтованим. Водночас зібрані у справі докази переконливо доводять факт наявності у засуджених умислу на заволодіння чужим майном саме у вказаний спосіб.

Таким чином, за встановлених судом фактичних обставин справи діяння засуджених правильно кваліфіковано за ч. 4 ст. 190 КК, а доводи в касаційних скаргах захисників відповідно про відсутність у діях ОСОБА_6 складу цього злочину та про недоведеність винуватості ОСОБА_7 у вчиненні за попередньою змовою з ОСОБА_6 шахрайства щодо ОСОБА_11 є неприйнятними.

Усупереч доводам у скаргах призначене засудженим за ч. 4 ст. 190 КК покарання відповідає визначеним у статтях 50, 65 цього Кодексу меті та загальним засадам.

Як видно з вироку, суд, обираючи за вказаною статтею захід примусу, поряд із ступенем тяжкості злочину, який за класифікацією відноситься до категорії особливо тяжких, врахував обсяг та характер (зміст) вчинених винних дій; крім того, суд взяв до уваги позитивні дані про особи винних, наявність на їх утриманні малолітніх дітей; зважив на відсутність обтяжуючих обставин, а також врахував усі інші обставини, які за законом мають правове значення при вирішенні питання щодо виду й розміру покарання та порядку його відбування. При цьому суд, дотримуючись принципу індивідуалізації, призначив ОСОБА_7 покарання, яке за розміром ближче до мінімальних меж санкції статті, а ОСОБА_6 - не у максимальних її межах.

З огляду на викладене підстав вважати призначений засудженим за ч. 4 ст. 190 КК захід примусу явно несправедливим унаслідок суворості у колегії суддів немає.

Що стосується посилань у скаргах прокурора та захисника ОСОБА_8 на незадовільний стан здоров'я ОСОБА_7, у зв'язку з чим необхідність пом'якшення засудженій покарання із застосуванням положень ст. 75 КК, то з ними погодитися не можна, оскільки суд звільняє від покарання за хворобою на підставі ст. 84 цього Кодексу і в порядку, передбаченому статтями 537, 539 КПК.

У результаті перевірки справи не знайшли свого підтвердження і доводи захисника ОСОБА_5 щодо порушення місцевим судом таємниці нарадчої кімнати. У поданій скарзі й матеріалах кримінальної справи не міститься об'єктивних даних, які би вказували на те, що вирок постановлено без дотримання приписів ст. 322 КПК 1960 року.

Крім того, наведені в касаційних скаргах доводи про невинуватість засуджених, за змістом майже аналогічні доводам, викладеним в апеляціях захисників ОСОБА_26, ОСОБА_5 та засудженого ОСОБА_6, були предметом розгляду суду апеляційної інстанції. Під час апеляційного провадження за участю засуджених та їх захисників суд з'ясував позицію сторін, ретельно перевірив аргументи апелянтів, у тому числі прокурора, який не посилався на суворість покарання, призначеного ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 190 КК, а також перевірив доводи потерпілих та їх представників. У своїй ухвалі суд дав вичерпні відповіді на всі доводи апелянтів, умотивовано з посиланням на докази у справі визнав вимоги сторони захисту про скасування вироку і закриття справи безпідставними; з наведенням докладних мотивів прийнятого рішення суд залишив без задоволення апеляції потерпілих та їх представників, проте частково задовольнив прохання прокурора, звільнивши ОСОБА_7 від покарання за ч. 1 ст. 366 КК у зв'язку із закінченням строків давності на підставі статей 49, 74 цього Кодексу.

Ухвала апеляційного суду в зазначеній частині не суперечить положенням ст. 377 КПК 1960 року.

Разом із тим, при призначенні покарання ОСОБА_7 за ч. 1 ст. 366 КК місцевий суд неправильно застосував кримінальний закон, що залишив поза увагою апеляційний суд. За матеріалами справи ОСОБА_7 має двох дітей, які на момент постановлення судових рішень не досягли чотирнадцяти років. Ця обставина відповідно до ч. 3 ст. 61 КК унеможливила застосування до засудженої такого покарання, як обмеження волі. Однак суд, незважаючи на законодавчу заборону, обрав саме такий вид заходу примусу.

Водночас суд апеляційної інстанції, звільнивши ОСОБА_7 від покарання за ч. 1 ст. 366 КК у зв'язку із закінченням строків давності, повинен був виключити з вироку рішення про визначення засудженій на підставі частин 1, 2 ст. 70, частин 1, 4 ст. 72 КК остаточного покарання за сукупністю злочинів, проте цього не зробив. Таким чином, суд також допустив неправильне застосування кримінального закону, про що слушно вказує захисник ОСОБА_8 у скарзі.

З урахуванням викладеного вирок та ухвала щодо ОСОБА_7 підлягають зміні на підставі п. 2 ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року, а касаційна скарга захисника ОСОБА_8 - частковому задоволенню.

Істотних порушень норм матеріального чи кримінально-процесуального закону, які згідно з ч. 1 ст. 398 КПК 1960 року були би підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, у справі не встановлено.

Керуючись статтями 394 - 396 КПК 1960 року, пунктами 11, 15 розділу ХI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) , колегія суддів

Касаційні скарги прокурора та захисника ОСОБА_5 залишити без задоволення, касаційну скаргу захисника ОСОБА_8 задовольнити частково.

Вирок Печерського районного суду м. Києва від 17 вересня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 11 червня 2014 року щодо ОСОБА_7 змінити: за ч. 1 ст. 366 КК замість обмеження волі на строк 2 роки з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих й адміністративно-господарських обов'язків на підприємствах, установах та організаціях усіх форм власності, на строк 2 роки призначити ОСОБА_7 покарання у виді штрафу в розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих й адміністративно-господарських обов'язків на підприємствах, установах та організаціях усіх форм власності, на строк 2 роки; на підставі статей 49, 74 КК у зв'язку із закінченням строків давності звільнити ОСОБА_7 від цього покарання; виключити з вироку та ухвали рішення про застосування до ОСОБА_7 положень частин 1, 2 ст. 70, частин 1, 4 ст. 72 КК і вважати засудженою до призначеного за ч. 4 ст. 190 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років із конфіскацією всього майна, яке є її власністю.