Вищий спеціалізований суд України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі колегії:

суддів: Єленіної Ж.М., Фурика Ю.П., Британчука В.В., розглянувши касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом апеляційної інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року щодо ОСОБА_4,

У касаційній скарзі прокурор, не заперечуючи доведеності винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінальних правопорушень, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у цьому суді через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого. Свої вимоги прокурор мотивує тим, що апеляційний суд, залишаючи в силі вирок суду першої інстанції, не навів даних, які стали підставою для відхилення апеляції в частині м'якості призначеного засудженому покарання, належним чином не оцінив усіх доводів, викладених в апеляції.

Як убачається з матеріалів провадження за скаргою, вироком Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 23 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року,

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1,

засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 185 КК України - на строк 2 роки; за ч. 1 ст. 186 КК України - на строк 4 роки.

На підставі ч. 1 ст. 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначено засудженому покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

Згідно з ч. 4 ст. 70 КК України призначеним за цим вироком покаранням поглинено покарання, призначене вироком Дніпровського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 03 березня 2014 року у виді позбавлення волі на строк 3 роки й остаточно визначено покарання за сукупністю вироків у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_4 звільнено від відбування покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку тривалістю 3 роки та покладенням на нього обов'язків, передбачених пунктами 2, 3, 4 ч. 1 ст. 76 цього Кодексу.

Вирішено питання про долю речових доказів.

За вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватим у тому, що він 08 січня 2014 року приблизно о 00.45 год., біля будинку № 22 по вул. Кірова в смт Карнаухівці в м. Дніпродзержинську, будучи у нетверезому стані, підійшов до раніше незнайомого йому ОСОБА_5 і відкрито викрав майно потерпілого на суму 1099 грн, заподіявши останньому матеріальної шкоди на вказану суму.

Повторно 28 лютого 2014 року приблизно о 19.00 год., нетверезий ОСОБА_4, знаходячись у будинку ОСОБА_6 по АДРЕСА_2, скористався тимчасовою відсутністю господаря будинку на кухні і таємно викрав його майно на суму 1703,10 грн, заподіявши потерпілому матеріальної шкоди на вказану суму.

Розглянувши доводи, наведені в касаційній скарзі, та перевіривши надані до скарги судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити з огляду на таке.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні кримінальних правопорушень, а також про правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 185, ч. 1 ст. 186 КК України в касаційній скарзі не оспорюються.

Що стосується доводів прокурора щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та м'якість призначеного ОСОБА_7 покарання, то вони є необґрунтованими.

Відповідно до положень ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для виправлення та попередження нових злочинів. Це покарання має відповідати принципам справедливості, співмірності, індивідуалізації. Для вибору такого покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості злочину, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про винну особу, обставини, що впливають на покарання, ставлення цієї особи до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого злочину.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 75 зазначеного Кодексу в разі, якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, врахувавши тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, то він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як убачається з мотивувальної частини вироку, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, при призначенні ОСОБА_4 покарання врахував ступінь тяжкості вчинених діянь, особу винного, його відношення до скоєного (визнання винуватості), наявність обставин, що пом'якшують покарання (щире каяття), та відсутність обставин, що його обтяжують.

ОСОБА_4 упродовж судового провадження давав визнавальні показання щодо обставин вчинення правопорушень і не оспорював фактичних обставин їх учинення, що дало суду підстави розглядати провадження в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України. Цим засуджений сприяв здійсненню правосуддя, а отже, і розкриттю правопорушень. Також суд урахував відсутність у потерпілих майнових претензій до ОСОБА_4, оскільки викрадене було їм повернуто, а також урахував позицію потерпілого ОСОБА_5, який просив не призначати ОСОБА_4 суворого покарання.

Із урахуванням наведеного суд призначив ОСОБА_4 покарання не пов'язане з ізоляцією від суспільства, але в умовах здійснення контролю за його поведінкою під час звільнення від відбування покарання з випробуванням на максимальний строк, який є достатнім для того, щоб він довів своє виправлення.

Це рішення у вироку мотивоване, не викликає сумнівів у його відповідності вчиненому, не сприймається явно несправедливим чи недостатнім для досягнення мети покарання.

У цьому провадженні, як видно з наданих копій судових рішень, не встановлено обставин, які би давали підстави вважати, що покарання ОСОБА_4 призначено з порушенням визначених у законі загальних засад, як не встановлено й даних, які би свідчили, що у провадженні неправильно застосовано кримінальний закон чи допущено істотне порушення кримінального процесуального закону.

Аналогічні за змістом доводи скаржника були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, які суд належно розглянув і в задоволенні яких відмовив. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

З огляду на викладене обґрунтування касаційної скарги не містить переконливих доводів, які свідчать про необхідність перевірки матеріалів кримінального провадження, а з касаційної скарги та долучених до неї копій судових рішень убачається, що підстав для витребування матеріалів кримінального провадження й задоволення скарги немає.

Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України, суд

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 липня 2014 року щодо ОСОБА_4 відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.