Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Слинька С. С., суддів Дембовського С. Г., Колесниченка В. М., при секретаріза участю прокурора Гладкіх Л. М., Чупринської Є. М., розглянула в судовому засіданні в м. Києві 06 листопада 2014 року кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань № 120122200600003471, за касаційною скаргою прокурора на вирок Червонозаводського районного суду м. Харкова від 24 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 25 лютого 2014 року за обвинуваченням ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя АДРЕСА_1, такого, що судимості не мав.

Вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова від 24 грудня 2013 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 25 лютого 2014 року, ОСОБА_6 засуджено за ч. 2 ст. 125 КК України до покарання у виді арешту на строк 6 місяців.

Згідно з цим вироком ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він 07 травня 2011 року приблизно о 22.30 год. у стані алкогольного сп'яніння у будинку АДРЕСА_1 в ході конфлікту з ОСОБА_7 вдарив його один раз кухонним ножем у грудну клітину справа, завдавши цим легких тілесних ушкоджень, що потягнули за собою короткочасний розлад здоров'я.

У касаційній скарзі прокурор просить скасувати наведені судові рішення у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та істотним порушенням процесуального закону, а у справі призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та через істотні порушення процесуального закону.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи прокурора, яка не підтримала касаційну скаргу та просила залишити без зміни оскаржувані судові рішення, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи, наведені у скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що в задоволенні скарги слід відмовити.

Відповідно до положень ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Тобто, при касаційному розгляді кримінального провадження колегія суддів виходить із фактичних обставин вчинення кримінального правопорушення, встановлених судом.

Доводи прокурора про те, що дії засудженого ОСОБА_6 необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115, а не за ч. 2 ст. 125 КК України, є безпідставними.

Виходячи з положень кримінального закону при відмежуванні замаху на умисне вбивство (ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України) від тілесного ушкодження необхідно враховувати спрямованість умислу і ставлення винної особи до наслідків свого діяння. Крім того, необхідно брати до уваги те, що замах на умисне вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винна особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання, але такі наслідки не настали з незалежних від неї причин.

При цьому питання про спрямованість умислу необхідно вирішувати

з огляду на сукупність усіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час та після злочину, його взаємини з потерпілою, що передували події. Визначальним у цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.

Як було встановлено під час судового слідства, в ході конфлікту ОСОБА_6 один раз ударив ножем у грудну клітину

ОСОБА_7, після чого припинив свої злочинні дії, а потерпілий пішов геть.

При цьому необхідно звернути увагу на те, що у кімнаті засуджений та потерпілий були самі, після удару ножем ОСОБА_6 припинив завдавати потерпілому тілесні ушкодження і жлдних дій для доведення злочинного умислу на вбивство не вживав. Засуджений бачив, що потерпілий залишився живим, оскільки той розвернувся і вийшов з будинку, і маючи можливість довести до кінця умисел на вбивство, за наявності такого, ніяких дій для цього не вжив.

Локалізація тілесного ушкодження, знаряддя його заподіяння у сукупності з характером та послідовністю дій, вчинених засудженим щодо потерпілого, у тому числі до та після завдання удару, вказують на те, що у ОСОБА_6 не було прямого умислу на умисне вбивство сина, у зв'язку з чим кваліфікувати його дії як замах на умисне вбивство неможливо, тому що його може бути вчинено лише з прямим умислом.

Оскільки у результаті протиправних дій ОСОБА_6 смерть потерпілого не настала, останньому було завдано умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я, а в ході судового розгляду справи не було встановлено наявності умислу у ОСОБА_6 на позбавлення життя ОСОБА_7, то висновок суду про необхідність кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 125 КК України є правильним.

При цьому матеріалами провадження спростовуються доводи прокурора про те, що засуджений не довів свого злочинного умислу до кінця з причин, що не залежали від його волі, оскільки потерпілий відібрав у нього знаряддя злочину та, вийшовши на вулицю, викинув.

Так, як видно зі змісту протоколу огляду місця події від 08 травня 2011 року, на місці злочину в будинку АДРЕСА_1 в одній із кімнат було виявлено та вилучено ніж, який, за словами самого ж потерпілого, був знаряддям злочину.

Крім того, зі змісту вказаного протоколу, а також зі слів самих ОСОБА_6 - як батька, так і сина, вбачається, що в будинку де вони проживали, було не менше 5 ножів, що свідчить про те, що у засудженого ОСОБА_6, за наявності прямого умислу на вбивство, після завдання першого удару ножем була можливість довести свій злочинний намір до кінця, навіть за підтвердження того факту, що потерпілий відібрав у нього знаряддя злочину, оскільки після конфлікту ОСОБА_7 вийшов з будинку і впав і не чинив жодних активних дій.

Таким чином, оскільки замах на умисне вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, і за наявності невизначеного умислу дії особи кваліфікуються за наслідками, що настали, то кваліфікація дій засудженого за ч. 2 ст. 125 КК України є правильною.

Твердження прокурора про те, що при прийнятті остаточного рішення у справі суд усупереч вимогам процесуального закону не взяв до уваги показань потерпілого, дані ним в ході досудового слідства, є неспроможними та спростовуються положеннями ст. 23 КПК України, яка встановлює безпосередність дослідження показань речей та документів, і відповідно до якої суд досліджує докази безпосередньо, а показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.

З урахуванням наведеного положення закону та з огляду на показання потерпілого, дані ним в ході судового розгляду про обставини і передумови вчинення щодо нього протиправного діяння, за відсутності доказів, які б спростовували такі показання, на виконання основних засад процесуального закону, суд правильно взяв за основу показання потерпілого, отриманого від нього усно під час судового розгляду.

Таким чином, доводи прокурора, викладені в його касаційній скарзі, не знайшли свого підтвердження, через що його скарга не підлягає задоволенню.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили чи могли перешкодити суду повно й усебічно розглянути справу і постановити законне, обґрунтоване та справедливе рішення,

у справі не встановлено.

Керуючись статтями 433, 434, 436 КПК України, колегія суддів

вирок Червонозаводського районного суду м. Харкова від 24 грудня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 25 лютого 2014 року за обвинуваченням ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.