Вищий спеціалізований суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі колегії:

головуючого Вільгушинського М. Й.

суддів: Мороза М. А., Слинька С. С.,

розглянувши в судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у кримінальному провадженні у суді першої інстанції, на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2016 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2,

За вироком Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року визнано винуватими та засуджено:

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина Україна, уродженця м. Першотравенська, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1, раніше судимого, зокрема: - 06 березня 2016 року за ч. 1 ст. 263 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки та на підставі ст. 75 КК України звільненого від його відбування з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 1 рік; - 10 червня 2015 року за частинами 1, 2 ст. 185, статтями 70, 71 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 3 місяці, за ч. 2 ст. 189 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, з урахуванням вироку Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 10 червня 2015 року, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначено ОСОБА_1 покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років.

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, громадянина Україна, уродженця с.Миколаївки, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_2, раніше неодноразово судимого, останнього разу 16 грудня 2010 року за ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 1 день, за ч. 2 ст. 189 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.

Цим же вироком ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні та виправдано за ч. 1 ст. 263 КК України.

Вирішено питання про долю речових доказів, стягнення процесуальних витрат та цивільний позов.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2016 року вищевказаний вирок щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без змін.

За обставин детально наведених у судовому рішенні, ОСОБА_1 визнано винуватим у вимаганні, тобто вимозі передачі чужого майна з погрозою насильства над потерпілим, вчиненому за попередньою змовою групою осіб; ОСОБА_2 - у вимаганні, тобто вимозі передачі чужого майна з погрозою насильства над потерпілим, вчиненому за попередньою змовою групою осіб, повторно.

Також згідно з обвинувальним актом ОСОБА_1 обвинувачувався у зберіганні бойових припасів без передбаченого законом дозволу.

У касаційній скарзі прокурор, не оскаржуючи вирок суду першої інстанції, згідно з яким ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були засуджені за ч. 2 ст. 189 КК України кожний, та ОСОБА_1 виправданий за ч. 1 ст. 263 КК України, а також не зазначаючи доводів щодо незаконності даного судового рішення, посилається на однобічність судового розгляду, та вважає, що суд апеляційної інстанції, залишаючи вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без змін, неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність. Також прокурор указує на те, що суд апеляційної інстанції істотно порушив кримінальний процесуальний закон, оскільки, як зазначає прокурор, безпосереднього не дослідив докази, наявні у матеріалах провадження. Посилається на необґрунтованість ухвали суду апеляційної інстанції та просить її скасувати, призначити новий розгляд кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.

Перевіривши касаційну скаргу, долучену до неї копію оскаржуваного судового рішення, колегія суддів вважає, що немає підстав для відкриття провадження з мотивів, наведених у касаційній скарзі.

Однобічність судового розгляду відповідно до ст. 438 КПК України не є підставою для зміни або скасування судових рішень судом касаційної інстанції.

Суд касаційної інстанції при перевірці судових рішень виходить із фактичних обставин встановлених судом.

Так, як убачається з ухвали, суд перевіривши доводи апеляційної скарги прокурора стосовно неправильного застосування місцевим судом закону України про кримінальну відповідальність при кваліфікації дій ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за ч. 2 ст. 189 КК України, та при виправданні ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 263 КК України, а також доводи щодо невідповідності призначеного порання тяжкості вчиненого засудженими злочину та даним про їх особи внаслідок м'якості дійшов висновку про необґрунтованість позиції сторони обвинувачення у цій частині, належним чином обґрунтувавши своє рішення. Зокрема, в ухвалі суд зауважив на тому, що судом першої інстанції при вирішенні питання про наявність у діях ОСОБА_1 та ОСОБА_2 складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 189 КК України, та невинуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 263 КК України, керуючись вимогами ст. 94 КПК України, досліджено обставини кримінального провадження, дано належну оцінку доказам, наявним у провадженні, виходячи із засад їх допустимості, достатності, достовірності та належності.

У суду касаційної інстанції немає підстав не довіряти даним висновкам суду апеляційної інстанції, а скарга прокурора не містить належним чином обґрунтованих доводів, які б спростовували їх.

Доводи прокурора, викладені в касаційній скарзі, про істотне порушення судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону, а саме статті 23 КПК України, якою регламентований принцип безпосереднього дослідження доказів судом, є необґрунтованими.

Так, згідно з висновками, викладеними в Постанові Верховного Суду України від 21 січня 2016 року № 5-249кс15, рішення суду апеляційної інстанції не може бути визнане законним, якщо він, не досліджуючи безпосередньо ряд зібраних у провадженні доказів, дав їм іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, скасувавши при цьому оскаржуване судове рішення.

Як убачається з ухвали, суд апеляційної інстанції, розглянувши апеляційні скарги прокурора, засуджених та їх захисників, залишив їх без задоволення, а вирок Першотравенського міського суду Дніпропетровської області від 30 березня 2016 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без змін.

Тобто суд апеляційної інстанції не надавав іншу оцінку доказам, наявним у матеріалах кримінального провадження, ніж суд першої інстанції, що не вимагало безпосереднього дослідження доказів.

При цьому суд апеляційної інстанції в ухвалі, яка відповідає вимогам ст. 419 КПК України послався на докази, які досліджувалися судом першої інстанції, що не заперечується прокурором.

За таких умов суд апеляційної інстанції не допустив у цій частині порушень вимог кримінального процесуального законодавства, як про це зазначає прокурор у касаційній скарзі.

Інших обґрунтованих доводів щодо наявності таких порушень кримінального процесуального закону, які перешкодили чи могли перешкодити суду апеляційної інстанції ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення, та були б підставами для його скасування, як про це зазначає вимогу особа, що подала касаційну скаргу, у скарзі не наведено.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що переконливих доводів про необхідність скасування оскаржуваного судового рішення щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з мотивів, наведених у касаційній скарзі прокурора, немає, а тому у відкритті провадження слід відмовити відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України.

З урахуванням викладеного, керуючись ст. 428 КПК України,

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у кримінальному провадженні у суді першоїінстанції, на ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2016 року щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.