Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Пасічник С.С.

Кочана В.М.,

Швеця В.В.,

провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_4 до Управління Державної автомобільної інспекції управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Київського окружного адміністративного суду від 31.03.2014 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 23.09.2014 р.,

У березні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Управління Державної автомобільної інспекції управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області про визнання протиправною бездіяльності відповідача в частині ненадання в установлений Законом України "Про доступ до публічної інформації" (2939-17) строк письмової відповіді на його запит від 25.12.2013 р.

Обґрунтовуючи позову заяву, зазначав, що ним не було отримано обґрунтованої відповіді на своє звернення до відповідача, чим порушено його права та вимоги ст.ст. 19, 34 Конституції України, ст. 5 Закону України "Про інформацію", ст.ст. 5, 20, 23 Закону України "Про доступ до публічної інформації".

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 31.03.2014 р., залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 23.09.2014 р., у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, просив рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Відповідно до ч.2 ст. 220 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши за матеріалами справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 25.12.2013 р. позивач надіслав на адресу відповідача запит (отриманий та зареєстрований останнім 30.12.2013 р.), в якому просив повідомити йому загальну кількість звернень, що надійшли до канцелярії Управління ДАІ УМВС України в Чернігівській області від ОСОБА_4 та були зареєстровані і розглянуті в період з 01.01.2013 р. по дату розгляду даного звернення, із зазначенням по кожному окремо інформації щодо дати отримання, дати реєстрації та реєстраційного номеру. Також, позивач просив надати інформацію про надсилання відповідей на його звернення із зазначенням по кожному відправленню окремо: адреси (повністю), номеру, індексу поштового відділення, інформації про вид надісланої кореспонденції, дати відправлення, реєстраційного номеру вихідного документу, дати виконання, прізвища, ім'я та по батькові працівника, відповідального за відправку листа-відповіді, включаючи дане звернення.

09.01.2014 р. Управлінням Державної автомобільної інспекції управління Міністерства внутрішніх справ України в Чернігівській області ОСОБА_4 направлено відповідь, до якої додано запитувану позивачем інформацію, оформлену у вигляді таблиці.

Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач звернувся до відповідача із запитом не в порядку Закону України "Про доступ до публічної інформації" (2939-17) , а у відповідності до норм Закону України "Про звернення громадян" (393/96-ВР) й відповідь на його запит надана відповідачем з дотриманням передбачених вказаним Законом строків.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про інформацію" кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Частиною ж 1 статті 1 Закону України "Про доступ до публічної інформації" визначено поняття публічної інформації як відображеної та задокументованої будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформації, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 3 Закону України "Про доступ до публічної інформації" право на доступ до публічної інформації гарантується: обов'язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 5 Закону України "Про доступ до публічної інформації" доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію.

Згідно з ч.1 ст. 19 Закону України "Про доступ до публічної інформації" запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні.

Як встановлено ч.1 ст. 20 Закону України "Про доступ до публічної інформації" розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

Отже, з огляду на наведені законодавчі приписи, можна виділити такі ознаки публічної інформації:

1) готовий продукт інформації, який отриманий або створений лише в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством;

2) заздалегідь відображена або задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація;

3) така інформація знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень або інших розпорядників публічної інформації;

4) інформація не може бути публічною, якщо створена суб'єктом владних повноважень не під час виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків;

5) інформація не може бути публічною, якщо створена не суб'єктом владних повноважень.

Таким чином, визначальним для публічної інформації є те, щоб вона була заздалегідь готовим, зафіксованим продуктом, отриманим або створеним суб'єктом владних повноважень у процесі виконання своїх обов'язків.

Проте, як правильно встановили суди, запит позивача не стосувався відомостей, що вже зафіксовані в офіційному документі, створеному в процесі здійснення відповідачем своєї діяльності, а містив вимогу вчинити певні дії по підбору, обробці та наданню інформації, яка б відповідала поставленим у запиті умовам.

Відповідно ж до ст. 2 Закону України "Про звернення громадян" законодавство України про звернення громадян включає цей закон та інші акти законодавства, що видаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та цього Закону.

Згідно зі ст.1 зазначеного Закону громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

За змістом ст. 3 Закону України "Про звернення громадян" під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), скарги і заяви (клопотання) й останніми є звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією (254к/96-ВР) та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.

Статтею 5 вищевказаного Закону встановлено, що звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

Положеннями статті 15 Закону України "Про звернення громадян" встановлено, що органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об'єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань).

Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов'язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов'язки.

Відповідно до статті 20 Закону України "Про звернення громадян" звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.

Враховуючи наведене, суди попередніх інстанцій прийшли до правильного висновку, що звернення ОСОБА_4 від 25.12.2013 р. є заявою у розумінні Закону України "Про звернення громадян" (393/96-ВР) ; надіслана ж на неї 09.01.2013 р. відповідь є такою, що надана у встановлений ст. 20 Закону України "Про звернення громадян" місячний строк, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Відповідно до ч.3 ст. 220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Здійснивши касаційний перегляд справи, Вищий адміністративний суд України прийшов до висновку, що суди попередніх інстанцій при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій не допустили порушень норм матеріального чи процесуального права.

Доводи ж касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення спору, а тому підстав для скасування ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій рішень колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст.ст. 210, 220, 220-1, 223, 224, 230 КАС України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а постанову Київського окружного адміністративного суду від 31.03.2014 р. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 23.09.2014 р. залишити без змін.

ухвала оскарженню не підлягає.