Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ у складі:

головуючої Григор'євої І.В.,суддів:Щепоткіної В.В., Єленіної Ж.М., за участю прокурора Сингаївської А.О.,захисника ОСОБА_5засудженого ОСОБА_6, розглянула в судовому засіданні у м. Києві 19 червня 2012 року справу за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_6 на вирок Біляївського районного суду Одеської області від 16 березня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 24 травня 2011 року.

Вироком Біляївського районного суду Одеської області від 16 березня 2011 року

ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, такого, що не має судимості в силу ст. 89 КК України, засуджено за ч. 1 ст. 366 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 850 грн.

На підставі ч. 4 ст. 70 КК України до призначеного покарання приєднано покарання за попереднім вироком Біляївського районного суду Одеської області від 04 грудня 2003 року за ч. 1 ст. 263 КК України і остаточно визначено ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки, а також штраф у розмірі 850 грн.

У строк відбування покарання зараховано відбуте покарання за вироком від 04 грудня 2003 року у виді 2 років позбавлення волі.

На підставі ст. 49 КК України ОСОБА_6 звільнено від відбування покарання у виді штрафу у зв'язку із закінченням строків давності.

Згідно з вироком ОСОБА_6 визнано винними і засуджено за те, що він, будучи посадовою особою, а саме головою селянсько-фермерського господарства «Снігур», 17 квітня 2000 року у приміщенні ТОВ «Укрпродкомпанія» по пров. Високому, 22 у м. Одесі, використовуючи своє службове становище, діючи з особистих та корисливих мотивів з метою отримання майна від ТОВ «Укрпродкомпанія», підписав і скріпив печаткою договір застави від 17 квітня 2000 року, в який внесено завідомо неправдиві відомості про належність йому на праві власності ангару, який у дійсності йому не належав.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 16 березня 2011 року вирок змінено, виключено з резолютивної його частини вказівку про застосування ч. 4 ст. 70 КК України та приєднання покарання за вироком Біляївського районного суду Одеської області від 04 грудня 2003 року.

У решті вирок залишено без зміни.

Зі змісту касаційної скарги ОСОБА_6 убачається, що він, посилаючись на неправильне застосування кримінального закону, просить постановлені щодо нього рішення скасувати, а справу закрити в зв'язку з відсутністю в його діях складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України. Вказує, що суд дав неправильну оцінку доказам по справі, а тому дійшов необґрунтованого висновку про наявність у його діях складу злочину. Крім того, зазначена норма кримінального закону не діяла на час підписання ним договору застави.

Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_6 та його захисника ОСОБА_5 на підтримку касаційної скарги, пояснення прокурора Сингаївської А.О., яка заперечувала проти задоволення касаційної скарги та вважала, що судові рішення відносно ОСОБА_6 підлягають зміні, розмір штрафу за ч. 1 ст. 366 КК України - зменшенню до 255 грн, оскільки відповідно до санкції кримінального закону в редакції, яка діяла на час вчинення злочину, він був встановлений від 5 до 15 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.

Під час розгляду кримінальних справ має суворо додержуватись закріплений у ст. 63 Конституції України принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком. При цьому неприпустимо покладати на обвинуваченого (підсудного) доведення своєї невинуватості. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь останнього.

Відповідно до вимог ст. 323 та ч. 2 ст. 327 КПК України вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчинені злочину доведена. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Вирок суду щодо ОСОБА_6 цим вимогам закону не відповідає.

Як убачається з матеріалів кримінальної справи, ОСОБА_6 упродовж всього слідства свою вину у службовому підробленні договору застави не визнавав і пояснював, що після укладення 10 квітня 2000 року між його фермерським господарством та ТОВ «Укрпродкомпанія» в особі директора ОСОБА_7 договору поставки дизпалива та сільгоспсировини 17 квітня за ініціативою ОСОБА_7 з метою забезпечення виконання цього договору були укладені договори застави. Предметом застави були автомобіль його дружини та насіння соняшника (т. 2 а.с. 35-53). Договір застави автомобіля був нотаріально посвідчений. Щодо договору застави ангара, то він був складений ОСОБА_8 за ініціативою ОСОБА_7 і підписаний ОСОБА_6 під примусом цих осіб з метою забезпечення виконання договору поставки дизпалива. Цей договір не був посвідчений нотаріально і до виконання не звертався. При цьому в господарстві засудженого дійсно був другий ангар, який належав фермерському господарству «Снігур». А тому, ОСОБА_6 вважає, що він не складав і не підписував завідомо неправдивих офіційних документів.

Проте суд першої інстанції доводи ОСОБА_6 належним чином не перевірив, а в обґрунтування висновку про його винуватість послався у вироку лише на окремі показання свідків ОСОБА_8, ОСОБА_7 та ОСОБА_9; дані договору застави ангару та акту прийому-передачі у безоплатне користування майна ПП «Леся» фермерським господарством «Снігур».

В порушення вимог ст. 257 КПК України суд, не допитавши зазначених свідків у судовому засіданні, оголосив тільки їх окремі показання, дані під час досудового слідства. При цьому не дослідив і не дав оцінки у вироку іншим показанням, які свідки давали в ході довготривалого досудового слідства та в судових засіданнях, і які мають істотні суперечності. Судом ці суперечності усунуті не були, а у вироку відсутнє обґрунтування чому саме окремі показання свідків суд визнав достовірними, при умові існування неприязних відносин між свідками та засудженим, які пов'язані з тривалим майновим спором, що вирішувався господарським судом, як на користь ОСОБА_7, так і на користь ОСОБА_6

Згідно з вимогами ст. 399 КПК України вказівки суду, який розглядав справу в касаційному порядку, є обов'язковими для органів досудового слідства і суду першої чи апеляційної інстанції при повторному розгляді справи. Проте судом не виконано вказівок Верховного Суду України, викладених в ухвалі від 25 лютого 2004 року, якою було скасовано попередній обвинувальний вирок щодо ОСОБА_6, та не перевірені доводи засудженого про наявність у власності фермерського господарства «Снігур» другого ангару (т. 3 а.с. 520-525).

Положеннями статей 13 та 15 Закону України «Про заставу», який діяв на 17 квітня 2000 року, встановлювалась вимога обов'язкового нотаріального посвідчення договору застави нерухомого майна та подальшої його державної реєстрації. Приймаючи рішення про наявність у діях ОСОБА_6 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України, суд не дав оцінку договору застави ангара з точки зору можливості визнання його офіційним документом, який є предметом службового підроблення, оскільки як вбачається з матеріалів справи, вказаний договір було укладено у простій письмовій формі без нотаріального посвідчення та державної реєстрації (т. 3 а.с. 65-73).

За таких обставин висновок суду про винуватість ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України, не ґрунтується на достовірних та безспірних доказах, натомість зроблений на припущеннях, що виходячи зі змісту ст. 63 Конституції України є неприпустимим.

Усунути допущені органами досудового слідства та судом недоліки по справі є неможливим, так як за 12 років, що минули з часу події, вичерпані можливості отримання нових доказів.

А тому, виходячи з засад презумпції невинуватості та тлумачачи усі сумніви на користь засудженого, колегія суддів вважає, що вирок місцевого суду та ухвала суду апеляційної інстанції щодо ОСОБА_6 підлягають скасуванню, а справа - закриттю на підставі положень п. 2 ч. 1 ст. 6 та п. 1 ст. 213 та КПК України (1001-05) .

Враховуючи викладене, керуючись статтями 394 - 396 КПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Вирок Біляївського районного суду Одеської області від 16 березня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 24 травня 2011 року щодо ОСОБА_6 скасувати, а справу закрити на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 та п. 1 ст. 213 КПК України.