Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Шилової Т.С.,

суддів: Марчук Н.О., Матієк Т.В.,

за участю прокурора Таргонія О.В.,

засудженого ОСОБА_1,

розглянула в судовому засіданні в м. Києві 18 вересня 2012 року кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_1 на постанову Староміського районного суду м. Вінниця від 05 липня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 02 грудня 2011 року.

Вироком Запорізького обласного суду від 01 грудня 1999 року засуджено

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1,

громадянина України,

- за пунктами «а, з» ст. 93 КК України до смертної кари - розстрілу з конфіскацією всього майна;

- за ст. ст. 17-93 п. «а» КК України (2341-14) до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з конфіскацією всього майна;

- за ст. 190-1 КК України - до покарання у виді смертної кари - розстрілу;

- за ч. 3 ст. 142 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з конфіскацією всього майна;

- за ч. 2 ст. 86 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з конфіскацією всього майна;

- за ч. 1 ст. 222 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

На підставі ст. 42 КК України остаточно ОСОБА_1 визначено покарання у виді смертної кари - розстрілу з конфіскацією всього майна;

Ухвалою Верховного Суду України від 25 травня 2000 року вирок суду змінено. Призначене ОСОБА_1 основне покарання у виді смертної кари замінено на довічне позбавлення волі та на підставі ст. 42 КК України ухвалено вважати його засудженим до покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю.

29 червня 2011 року засуджений ОСОБА_1 звернувся до Староміського районного суду м. Вінниця із заявою, в якій просить замінити призначене йому покарання у виді довічного позбавлення волі на покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років, мотивуючи свої вимоги тим, що дане покарання відповідно до рішення Конституційного Суду України було найсуворішим покаранням, яке могло бути призначено особам, засудженим до позбавлення волі.

Постановою Староміського районного суду м. Вінниця від 05 липня 2011 року, залишеною без зміни апеляційним судом, відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1

У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 просить судові рішення змінити та призначити йому покарання за ст. 93 КК України 1960 року у виді позбавлення волі на строк 15 років або направити справу на новий судовий розгляд. Вважає, що йому безпідставно відмовлено в задоволенні його заяви про приведення вироку у відповідність із законом, який пом'якшує відповідальність. Посилається на те, що у зв'язку із прийняттям Конституційним Судом України рішення від 29 грудня 1999 року у справі «Про смертну кару» (v011p710-99) діяв закон, який визначав максимальну міру покарання за вчинення злочину у виді позбавлення волі на строк 15 років.

Заслухавши доповідь судді, пояснення засудженого ОСОБА_1 на підтримання своїх доводів у касаційній скарзі, думку прокурора, який просив скаргу залишити без задоволення, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.

Згідно з ч. 2 ст. 4 КК України злочинність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.

Відповідно до положень ст. 93 КК України в редакції 1960 року за умисне вбивство за обтяжуючих обставин було встановлено покарання у виді позбавлення волі на строк від 8 до 15 років або у виді смертної кари, а у випадку, передбаченому пунктом «а» цієї статті, - з конфіскацією майна. Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року (v011p710-99) положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини КК України (2341-14) , які передбачали смертну кару як вид покарання, визнано такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними).

На виконання зазначеного рішення 22 лютого 2000 року Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» (1483-14) , яким, зокрема, у статті 93 КК України 1960 року покарання у виді смертної кари було замінено на довічне позбавлення волі. Цей закон набрав чинності з 04 квітня 2000 року.

Верховний Суд України, переглядаючи вирок апеляційного суду щодо ОСОБА_1, з урахуванням зазначених змін до Кримінального Кодексу (2341-14) , ухвалою від 25 травня 2000 року призначене ОСОБА_1 основне покарання у виді смертної кари замінив на довічне позбавлення волі.

Виходячи з зазначених положень Закону, місцевий суд дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви засудженого, оскільки покарання у виді довічного позбавлення волі є менш суворим покаранням порівняно зі смертною карою.

Суд апеляційної інстанції ретельно перевірив доводи засудженого, аналогічні доводам у його касаційній скарзі, і правомірно визнав їх безпідставними. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 377 КПК України.

Колегія суддів не встановила істотних порушень вимог кримінально-процесуального та неправильного застосування кримінального закону, у зв'язку з чим підстав для задоволення касаційної скарги не вбачається.

Керуючись статтями 394- 396 КПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Староміського районного суду м. Вінниця від 05 липня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 02 грудня 2011 року щодо нього - без зміни.