5-3814км12 Про заяву щодо порушення кримінальної справи щодо судді міського суду - 25.10.2012 Прийняття

розглянула в судовому засіданні в м. Києві 25 жовтня 2012 року справу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Печерського районного суду м. Києва від 23 лютого 2012 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2012 року.

27 грудня 2010 року, 12 травня 2011 року ОСОБА_1 зверталася до Генеральної прокуратури України з заявами, а 08 серпня та 12 грудня 2011 року - зі скаргами, в якій просила порушити кримінальну справу щодо судді Івано-Франківського міського суду ОСОБА_3

В порядку ст. 97 КПК України рішення за заявами і скаргами ОСОБА_1 прийнято не було. Заяви скаржниці від 27 грудня 2010 року та від 12 травня 2011 року було скеровано до Військової прокуратури Західного регіону України, якою листами в порядку Закону України «Про звернення громадян» (393/96-ВР) ОСОБА_1 було надано відповіді про відсутність підстав для вжиття заходів реагування. На скарги від 08 серпня та від 12 грудня 2011 року Генеральною прокуратурою України листами від 21 жовтня 2011 року та від 04 лютого 2012 року відповідно скаржниці надано відповіді про відсутність підстав для проведення перевірки та прийняття рішення в порядку ст. 97 КПК України.

Постановою судді Печерського районного суду м. Києва від 23 лютого 2012 року скаргу ОСОБА_1 на бездіяльність Генеральної прокуратури України залишено без задоволення.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2012 року постанову суду залишено без зміни.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить судові рішення скасувати, а справу повернути на новий судовий розгляд. При цьому посилається на те, що її письмові звернення відповідали всім передбаченим законом вимогам для заяв і повідомлень про злочин, а тому давали підстави для проведення перевірки і прийняття рішення в порядку ст. 97 КПК України. Як зазначає скаржник, судами належним чином не перевірено її доводів щодо незаконної бездіяльності посадових осіб Генеральної прокуратури України, яка полягала в невиконанні цих вимог кримінально-процесуального закону.

Заслухавши доповідь судді, пояснення заявника ОСОБА_1 та її представника на підтримання касаційної скарги, прокурора, котрий заперечував проти задоволення касаційної скарги та просив залишити судові рішення без зміни, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 (v019p710-11) положення ст. 97 КПК України в системному зв'язку з положеннями частини 2 статті 55 Конституції України, частини 3 статті 110, частини 5 статті 234, частини 2 статті 236 КПК України, частини 2 статті 2, пункту 2 частини 3 статті 17 КАС України необхідно розуміти так, що скарги осіб стосовно прийняття рішень, вчинення дій або допущення бездіяльності суб'єктом владних повноважень щодо заяв і повідомлень про вчинювані або підготовлювані злочини суди повинні вирішувати у кримінальному судочинстві.

Системний аналіз норм КПК України (1001-05) дає підстави для висновку, що лише заяви або повідомлення про злочин, подані відповідно до вимог ст. 95 КПК України, тягнуть за собою обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора чи судді провести перевірку в порядку ст. 97 КПК України та прийняти одне з передбачених даною статтею рішень: про порушення кримінальної справи, відмову в її порушенні або направлення заяви чи повідомлення за належністю. Такі заяви повинні містити конкретні відомості, що вказують на об'єктивні ознаки злочину або підготовки до нього, а також бути відібраними з попередженням заявника про кримінальну відповідальність за ст. 383 КК за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину.

Виходячи з наведеного, при розгляді скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів дізнання, досудового слідства та прокуратури під час перевірки заяв і повідомлень про злочини суд першої інстанції повинен перевірити: чи прийнята заява про злочин відповідно до вимог ст. 97 КПК України, чи містить вона дані, які вказують на ознаки злочинного діяння, чи достатньо їх для того, щоб розпочати досудове слідство, чи немає обставин, передбачених ст. 6 КПК України, які виключають провадження у кримінальній справі, та залежно від отриманих результатів прийняти рішення про залишення скарги без задоволення або про направлення заяви про злочин до прокуратури, слідчого або органу дізнання для прийняття рішення в порядку ст. 97 КПК України.

Доводи ОСОБА_1 у касаційній скарзі про наявність у суду підстав для визнання незаконною бездіяльності Генеральної прокуратури України і направлення її заяви для прийняття рішення в порядку ст. 97 КПК України не ґрунтуються на наведених вимогах кримінально-процесуального закону.

Розглядаючи справу за скаргою, суди дійшли правильного висновку про те, що письмове повідомлення ОСОБА_1, подане на адресу Генеральної прокуратури України, не містило необхідних ознак заяви або повідомлення про злочин, визначених чинним законодавством як обов'язкові.

Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 375 КК України, полягає в постановленні суддею завідомо неправосудного рішення. Таким є незаконне і необґрунтоване рішення, в якому висновки суду завідомо суперечать встановленим обставинам справи, або завідомо неправильно застосовано норми матеріального права, або яке свідомо постановлено з грубим порушенням норм процесуального права.

Для визнання рішення неправосудним необхідно, щоб його неправосудність було підтверджено вищестоящою судовою інстанцією, адже судове рішення може бути скасовано виключно в порядку, передбаченому процесуальним законом. Якщо йдеться про остаточне судове рішення, то про його правосудність чи неправосудність можна говорити на підставі встановлених фактів про втручання в діяльність судді, одержання ним хабара або інших обставин, які би свідчили про особисту зацікавленість судді у прийнятті такого рішення і вплинули б на його прийняття.

У своїй заяві ОСОБА_1 фактично висловлювала лише особисту незгоду з прийнятим суддею рішенням від 19 жовтня 2005 року про задоволення позову військового прокурора в інтересах Івано-Франківської КЕЧ району та визнання скаржниці і членів її сім'ї такими, що втратили право на користування житлом. На обґрунтування своєї заяви ОСОБА_1 посилалася на те, що суддею не було перевірено належність спірної квартири і не враховано, що житло не належало до фонду Івано-Франківської КЕЧ району.

Разом із тим, як вбачається з витребуваних касаційним судом матеріалів наглядового провадження за заявою і скаргами ОСОБА_1, задовольняючи позовні вимоги, суд виходив із належності спірної квартири до фонду Міністерства оборони України, яке здійснювало розпорядження таким майном через підпорядковані йому органи, підрозділи, підприємства, тобто через Івано-Франківську КЕЧ району чи 63-ій котельно-зварювальний завод (а. с. 37-41, 54).

Законність і обґрунтованість зазначеного рішення перевірялися в апеляційному і касаційному порядку. Івано-Франківським апеляційним судом та Апеляційним судом Рівненської області (на правах касаційного суду) рішення було залишено без зміни й набрало законної сили (а. с. 37-47 н/п).

Виходячи з наведеного, заява ОСОБА_1 й додані до неї матеріали не містили жодних відомостей про наявність у діях судді об'єктивних ознак злочину - постановлення завідомо неправосудного рішення, у зв'язку з чим не давали законних підстав для проведення прокурором перевірки та прийняття рішення в порядку ст. 97 КПК України. Тому орган прокуратури правильно дав відповідь на письмове звернення скаржниці листом у порядку, визначеному Законом України «Про звернення громадян».

Істотних порушень кримінально-процесуального закону, які були би підставами для зміни чи скасування судових рішень, у справі не встановлено.

Керуючись статтями 394- 396 КПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Печерського районного суду м. Києва від 23 лютого 2012 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 10 квітня 2012 року у справі за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність Генеральної прокуратури України - без зміни.