Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого - судді суддів:Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Житомирського міського центру зайнятості до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за касаційною скаргою Житомирського міського центру зайнятості на постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2013 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2013 року,

У жовтні 2013 року Житомирський міський центр зайнятості звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, в якому просив стягнути з ОСОБА_5 на користь Житомирського міського центру зайнятості кошти, отримані як допомога по безробіттю в сумі 5939,61 грн.

В обґрунтування позову зазначив, що у ході проведеної перевірки було встановлено, що ОСОБА_5 на момент звернення до Житомирського міського центру зайнятості із заявами про надання їй статусу безробітної була зареєстрована як приватний підприємець, а отже, відносилась до категорії зайнятого населення та не мала права на отримання зазначеної допомоги.

Постановою Житомирського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2013 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2013 року, позивачу відмовлено у задоволенні позову.

У касаційній скарзі Житомирський міський центр зайнятості, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування доводів касаційної скарги зазначає, що ОСОБА_5 на момент реєстрації в центрі зайнятості і на день надання статусу безробітної, дій по припиненню свого підприємництва, передбачених статтею 47 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців", вчинено не було.

Перевіривши за матеріалами справи доводи касаційної скарги та правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі у межах доводів касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_5 у період з 23 серпня 2000 року по 01 вересня 2002 року, з 15 жовтня 2002 року по 09 вересня 2005 року, з 20 листопада 2012 року по 15 липня 2013 року перебувала на обліку в Житомирському міському центрі зайнятості як безробітна.

Під час проведеного розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення, за результатами якої було складено акт № 237 від 16 липня 2013 року, Житомирським міським центром зайнятості було встановлено, що відповідачка, перебуваючи на обліку у позивача в якості безробітної з 26 лютого 1997 року, була зареєстрована як фізична особа-підприємець.

Як було встановлено судами, у 1998 році ОСОБА_5 для припинення своєї підприємницької діяльності зверталася до Державної податкової інспекції у м. Житомирі та Управління Пенсійного фонду України в Богунському районі м. Житомира з метою надання відомостей щодо відсутності заборгованості перед бюджетом, що підтверджується відповідними відмітками у свідоцтві про державну реєстрацію.

Листом Житомирської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Житомирській області № 18263/9/17-02 від 01 листопада 2013 року підтверджено, що станом на 01 листопада 2013 року ОСОБА_5 як приватний підприємець у контролюючому органі не перебуває, заява про взяття на облік нею не подавалася.

Відмовляючи позивачу у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з безпідставності заявленого позову, оскільки ОСОБА_5 було припинено підприємницьку діяльність у 1998 році.

Однак, колегія суддів Вищого адміністративного суду України висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову вважає передчасними та такими, що зроблені з неповним з'ясуванням всіх обставин справи, виходячи з наступного.

Згідно зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим, тобто таким, що ухвалене відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення вказаним вимогам не відповідають.

Так, підпунктом "б" пункту 3 статті 1 Закону України від 1 березня 1991 року № 803-XII "Про зайнятість населення" (чинного у період виникнення спірних правовідносин) визначено, що в Україні до зайнятого населення належать, зокрема, громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців.

Згідно зі статтею 2 зазначеного Закону безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

Відповідно до частини 3 статті 46 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.

Статтею 47 цього Закону встановлено, що дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем є датою державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем.

Відповідно до статті 36 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов'язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Умови виплати допомоги по безробіттю, визначені статтею 22 цього Закону, пов'язуються з початком настання безробіття, тобто наданням особі статусу безробітного.

Пунктом 6.14 Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 20 листопада 2000 року № 307 (z0915-00) , чинного на момент виникнення спірних правовідносин, встановлено, якщо під час одержання допомоги по безробіттю безробітний своєчасно не подав відомості про обставини, що впливають на умови її виплати, у тому числі встановлені під час розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення, з безробітного стягується сума виплаченої допомоги по безробіттю з моменту виникнення цих обставин. У разі, коли кошти не повернено в установлений строк, питання щодо їх повернення вирішується у судовому порядку відповідно до законодавства.

Відповідно до пункту 6 Порядку розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплат матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" (1533-14) , затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 березня 2006 року № 357 (357-2006-п) , чинного на момент виникнення спірних правовідносин, у разі встановлення центрами зайнятості відповідно до цього Порядку належності безробітної особи до категорії зайнятих, така особа знімається з обліку як безробітна в установленому законодавством порядку та повертає суму незаконно отриманого матеріального забезпечення і вартості наданих соціальних послуг з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати матеріального забезпечення та надання соціальних послуг.

Разом з тим, статтею 47 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних та фізичних - підприємців" встановлено порядок державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, який передбачає визначену послідовність дій як особи-підприємця, що має намір припинити реєстрацію підприємницької діяльності, так і державного реєстратора, а саме: подання фізичною особою-підприємцем документів, визначених частиною 1 статті 47 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців"; внесення державним реєстратором запису про рішення щодо припинення особою підприємницької діяльності; надання фізичною особою-підприємцем документів, передбачених частиною 9 статті 47 Закону, у тому числі надання довідок про відсутність заборгованості; внесення державним реєстратором запису про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.

Судами не досліджено наявність доказів того, що ОСОБА_5 як фізичною особою-підприємцем, що має намір припинити реєстрацію підприємницької діяльності, подавалися документи, визначені частиною 1 статті 47 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", та не з'ясовано наявність в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців відомостей про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем станом на час набуття відповідачем статусу безробітного у центрі зайнятості.

При цьому, сам факт звернення фізичною особою-підприємцем до Державної податкової інспекції у м. Житомирі та Управління Пенсійного фонду України в Богунському районі м. Житомира з метою надання відомостей щодо відсутності заборгованості перед бюджетом не є безумовним наслідком державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.

Не встановлення в судовому процесі зазначених вище обставин як таких, що мають суттєве значення у справі, призвело до передчасних та необґрунтованих належним чином висновків щодо прав і обов'язків сторін у даному спорі, та відповідно до положень частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства Україниє підставою для скасування ухвалених у справі судових рішень.

Згідно частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Частиною 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, оскільки судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення норм процесуального права, зокрема статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу Житомирського міського центру зайнятості задовольнити частково.

Постанову Житомирського окружного адміністративного суду від 18 листопада 2013 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 23 грудня 2013 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, оскарженню не підлягає.