Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Ємельянової В.І.,

Заїки М.М., Рецебуринського Ю.Й.,

розглянувши у письмовому провадженні касаційну скаргу Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2012 року по справі № 2а-1883/10/0970

за позовом Першого заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - відділення Фонду)

до Приватного підприємця ОСОБА_4

(далі - відповідач, ПП ОСОБА_4.)

про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,

У травні 2010 року Перший заступник прокурора Івано-Франківської області звернувся до суду з позовом в інтересах відділення Фонду, в якому просив стягнути з відповідача адміністративно-господарські санкції у розмірі 3866,67 грн. за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів у 2009 році, та пеню за порушення термінів сплати цих санкцій у розмірі 31,32 грн.

На обґрунтування позову послався на те, що ПП ОСОБА_4 на порушення статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон № 875-ХІІ (875-12) ) не забезпечив встановленого законодавцем нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, а відтак відповідно до статті 20 цього Закону відповідач має сплатити адміністративно-господарські санкції та пеню.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 червня 2010 року позов задоволено.

Стягнуто з ПП ОСОБА_4 на користь відділення Фонду адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів та пені у розмірі 3897,99 грн.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2012 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, відділення Фонду подало касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, а постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 червня 2010 року залишити в силі.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу ПП ОСОБА_4 за даними звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2009 рік (форма № 10-ПІ) становила 9 осіб, у зв'язку з чим норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до статті 19 Закону № 875 складав 1 робоче місце. Проте у відповідача у 2010 році не працювали особи, яким встановлено інвалідність.

У зв'язку з невиконанням нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у кількості 1 особи відділення Фонду застосувало до ПП ОСОБА_4 адміністративно-господарські санкції.

Відмовляючи Івано-Франківському обласному відділенню Фонду соціального захисту інвалідів у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідач ужив усіх залежних від нього заходів щодо утворення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а тому він не може бути притягнений до відповідальності.

Суд касаційної інстанції з такими висновками суду апеляційної інстанції не погоджується, враховуючи наступне.

Частиною третьою статті 18 Закону № 875-ХII встановлено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною четвертою статті 20 Закону України від 1 березня 1991 року № 803-XII "Про зайнятість населення" підприємства, установи і організації незалежно від форми власності зобов'язані щомісяця подавати місцевим центрам зайнятості адміністративні дані у повному обсязі про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів.

За змістом статті 19 Закону № 875-ХII для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Частиною першою статті 20 зазначеного Закону встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України (254к/96-ВР) та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII "Про систему оподаткування" (1251-12) , а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою зазначеної статті передбачено, що учасник господарських відносин несе відповідальність, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

З аналізу зазначених норм чинного законодавства вбачається, що на відповідача покладено лише обов'язок створення робочих місць та інформування про це органів зайнятості, у порядку, встановленому вищезазначеним нормативним актом.

Єдиним належним доказом, який свідчить про інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3-ПН.

Судом першої інстанції встановлено, що звіти форми № 3-ПН за 2009 рік відповідачем до органів зайнятості не подавались, що підтверджено Довідкою Івано-Франеівського міського центру зайнятості від 18 березня 2010 року № 03-122/323 (а.с.38-41).

Тобто, ПП ОСОБА_4 у 2009 році належним чином не інформував центр зайнятості про наявність вільних робочих місць та потребу у направленні відповідачу центром зайнятості інвалідів для працевлаштування.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що оскільки неналежне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, а саме неподання звітів за формою № 3-ПН про наявність вакансій для інвалідів державній службі зайнятості за спірний період, є порушенням вищезазначених норм матеріального права та підставою для застосування адміністративно-господарських санкцій, то позовні вимоги відділення Фонду про стягнення з ПП ОСОБА_4 адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів у 2009 році та пені, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Аналогічна правова позиція зі спірного питання висловлена Верховним Судом України у постановах від 9 липня 2013 року № 21-200а13, від 19 листопада 2013 року № 21-397а13, від 28 січня 2014 року № 21-476а13.

Виходячи з викладеного, постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2012 року підлягає скасуванню, а постанова Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 червня 2010 року є обгрунтованою та такою, що відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 226 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасовано помилково.

Керуючись статтями 220, 222, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задовольнити.

Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 4 грудня 2012 року скасувати.

Постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 29 червня 2010 року залишити в силі.

Ухвала набирає законної сили протягом п'яти днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.