Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

головуючого-судді: Кобилянського М.Г.,

суддів: Амєліна С.Є., Білуги С.В.,

секретар судового засідання: Пінчук І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до Міністерства фінансів України про визнання наказу незаконним, поновлення на службі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2014 року,

У грудні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив з урахуванням уточнення позовних вимог:

стягнути з відповідача невиплачену матеріальну допомогу за 2008 рік в розмірі 15454,44 грн, невиплачену заробітну плату за роботу у вихідні та святкові дні в 2007 році в розмірі 12679,68 грн, невиплачену компенсацію за 1 день невикористаної відпустки в розмірі 742,48 грн, відшкодування судових витрат та витрат на юридичну допомогу;

зобов'язати відповідача виплатити йому передбачену статтею 37 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-XII (далі - Закон № 3723-XII (3723-12) ) грошову допомогу в розмірі 10 місячних посадових окладів, а саме 31050 грн;

зобов'язати відповідача виплатити йому відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку неоспорюваних виплат, виплати яких були здійснені 26 червня 2008 року, 10 вересня 2008 року та 24 жовтня 2008 року;

зобов'язати відповідача виплатити йому відповідно до вимог статті 34 Закону № 3723-XII грошову винагороду в розмірі двох середньомісячних заробітних плат (15454,44 грн * 2 = 30908,88 грн) за сумлінну безперервну працю в державних органах;

зобов'язати відповідача відповідно до вимог статті 116 Кодексу законів про працю України письмово повідомити його про нараховані суми з детальним зазначенням всіх складових нарахувань за день до виплати, а самі виплати здійснити з урахуванням вимог Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (2050-14) (далі - Закон № 2050-ІІІ (2050-14) ) та статті 117 Кодексу законів про працю України.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2014 року, в задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і постановити нове - про задоволення позову.

Перевіривши доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин у справі, у межах, визначених частиною другою статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги.

Судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи по суті встановлено наступне.

Наказом Міністерства фінансів України "Про призначення ОСОБА_1" від 24 травня 2004 року № 377-л позивача з 7 червня 2004 року призначено на посаду начальника Управління з питань митного законодавства та регулювання Департаменту податкової та митної політики Міністерства фінансів України.

Наказом Міністерства фінансів України "Про переведення ОСОБА_1" від 18 листопада 2005 року № 817-о позивача переведено на посаду заступника директора департаменту податкової та митної політики - начальника відділу митної політики Департаменту податкової та митної політики.

Наказом Міністерства фінансів України "Про переведення ОСОБА_1" від 11 серпня 2007 року № 623-о позивача переведено на посаду директора Департаменту митної політики з 13 серпня 2007 року.

Відповідно до Акту від 1 лютого 2008 року позивача ознайомлено з наказом Міністерства фінансів України "Про внесення змін до структури та чисельності працівників структурних підрозділів центрального апарату Міністерства фінансів" від 30 січня 2008 року № 69 та попереджено про скорочення посади директора Департаменту митної політики з пропозицією продовжити роботу на посаді заступника директора Департаменту податкової та митної політики - начальника відділу моніторингу податкових та митних реформ, а також попереджено про можливе звільнення у разі відмови від переведення на іншу посаду. За повідомленням ОСОБА_1, згоду на переведення чи іншу відповідь, він мав надати після зустрічі з Міністром фінансів України Пинзеником В.М. щодо вирішення питання про своє працевлаштування.

7 квітня 2008 року ОСОБА_1 попереджено про зміни у штатному розписі, скорочення посади директора Департаменту митної політики та запропоновано іншу роботу на посаді заступника директора Департаменту податкової та митної політики - начальника відділу моніторингу податкових та митних реформ.

7 квітня 2008 року ОСОБА_1 звернувся до Міністра фінансів України із заявою про надання відпустки.

9 квітня 2008 року позивач в додаток до зазначеної заяви подав заяву, в якій просив виплатити матеріальну допомогу в розмірі середньомісячної заробітної плати та звільнити його з посади наступного дня після закінчення відпустки - 19 червня 2008 року.

Наказом Міністерства фінансів України "Про надання відпустки ОСОБА_1" від 9 квітня 2008 року № 75-в позивачу надано частину основної щорічної відпустки з 10 по 25 квітня 2008 року (16 днів), невикористану частину основної щорічної відпустки з 5 по 19 травня 2008 року (14 днів), додаткову відпустку з 20 травня по 3 червня 2008 року (15 днів), частину додаткової відпустки з 4 по 18 червня 2008 року (14 днів) та виплачено матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі середньомісячної заробітної плати.

Наказом Міністерства фінансів України "Про звільнення ОСОБА_1" від 20 травня 2008 року № 605-о позивача звільнено з посади директора Департаменту митної політики Міністерства фінансів України на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України (за власним бажанням) з 19 червня 2008 року.

Урядовою телеграмою від 18 червня 2008 року позивача повідомлено про видання наказу від 20 травня 2008 року № 605-о про його звільнення та про необхідність з'явитися для отримання трудової книжки.

Відповідно до підпункту 3 пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" від 9 березня 2006 року № 268 (268-2006-п) надано право керівникам органів у межах затвердженого фонду оплати праці надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення при наданні щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника (місячного грошового забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького складу).

Суд першої інстанції, з судовим рішенням якого погодився апеляційний суд, прийшов до обґрунтованого висновку щодо відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача невиплаченої матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2008 рік в розмірі 15454,44 грн, оскільки позивачем не надано доказів про написання заяви про надання зазначеної допомоги.

Доводи позивача, зазначені в касаційній скарзі, про те, що судами проігнорована, зокрема, заява від 17 червня 2008 року про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, яка разом з листками непрацездатності направлена Міністру фінансів України Пинзенику В.М. поштою, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки ця заява отримана відповідачем 24 червня 2008 року, тобто після дати звільнення позивача з посади - 19 червня 2008 року (а.с.78, том ІІ). Не заслуговують на увагу також доводи позивача щодо двох інших заяв. Так, в заяві від 7 квітня 2008 року позивач просив виплатити матеріальну допомогу на оздоровлення (а.с.10, том І), а в заяві від 9 квітня 2008 року просив виплатити матеріальну допомогу, не уточнивши при цьому для яких цілей йому потрібна допомога (а.с.11, том І).

Позивач просив стягнути невиплачену заробітну плату за роботу у вихідні та святкові дні в 2007 році в розмірі 12679,68 грн, посилаючись на те, що 8 березня 2007 року він працював відповідно до наказу Міністерства фінансів України від 1 березня 2007 року № 297, 8 квітня 2007 року - відповідно до наказу Міністерства фінансів України від 4 квітня 2007 року № 446, 9 травня 2007 року - відповідно до наказу Міністерства фінансів України від 26 квітня 2007 року № 538; 5 та 6 травня 2007 року - відповідно до наказу Міністерства фінансів України від 4 травня 2007 року № 571; 27 травня 2007 року - відповідно до наказу Міністерства фінансів України від 25 травня 2007 року № 650; 28 червня 2007 року - відповідно до наказу Міністерства фінансів України від 18 червня 2007 року № 738, 24 серпня 2007 року - відповідно до наказу Міністерства фінансів України від 15 серпня 2007 року № 940, проте днів відпочинку за відпрацьований час йому надано не було та не було виплачено заробітну плату за вказаний відпрацьований час.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні зазначеної позовної вимоги, вважали встановленим, що в табелях обліку робочого часу працівників Міністерства фінансів України, а саме: за 8 березня 2007 року, 8 квітня 2007 року, 9 травня 2007 року, 27 травня 2007 року, 28 червня 2007 року, 24 серпня 2007 року ОСОБА_1 не обліковувався як працівник, який працював у вказані дні.

При цьому, суди не встановили чи обліковувався позивач 5 та 6 травня 2007 року та не звернули увагу, що відповідно до табелю обліку робочого часу працівників Міністерства фінансів України за березень 2007 року (а.с.210, том ІІ) ОСОБА_1 був облікований 8 березня 2007 року (святковий день) та 11 березня 2007 року (вихідний день - неділя), що узгоджується з наказом Міністерства фінансів України "про організацію чергування та роботи у Міністерстві фінансів України з 8 до 11 березня 2007 року" від 1 березня 2007 року № 297. Крім цього, стверджуючи, що позивачем не надано доказів щодо звернення до відповідача із заявою про надання йому днів відпочинку за відпрацьований час, суди не надали оцінку заяві ОСОБА_1, в якій він просив надати дні відпочинку 24 та 25 жовтня 2007 року за раніше відпрацьований час 5 та 6 травня 2007 року згідно наказу Міністерства фінансів України від 4 травня 2007 року № 571 (а.с.13, том ІІІ), та не перевірили чи отримав позивач зазначені дні відпочинку.

В доводах апеляційної скарги позивач зазначав, що списки працівників які залучались до роботи у святкові та вихідні дні подавались відповідно до зазначених наказів до відділу мобілізаційної роботи, і відповідно цей відділ повинен був вести облік робочого часу в ці дні, однак підпис керівника цього відділу в табелях, на які посилається Міністерство фінансів України, відсутній.

Апеляційний суд відповідної оцінки зазначеним доводам позивача не надав.

Позивач просив стягнути з відповідача невиплачену компенсацію за 1 день невикористаної відпустки в розмірі 742,48 грн, посилаючись на те, що його було звільнено 19 червня 2008 року під час хвороби з 17 червня 2008 року по 5 липня 2008 року (листок непрацездатності ААА № 638819) і при здійсненні виплати за цим листком непрацездатності не було перераховано кількість невикористаних днів відпустки.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні зазначеної позовної вимоги, виходили з того, що відповідачем на підставі наказів здійснені з позивачем розрахунки за всі дні невикористаної відпустки. При цьому судами встановлено, що відповідачем здійснені розрахунки з ОСОБА_1 по виплаті допомоги з тимчасової непрацездатності позивача в липні 2008 року, останній розрахунок здійснено 10 вересня 2008 року на підставі наказу Міністерства фінансів України від 3 вересня 2008 року № 992-о.

Проте такий висновок судів попередніх інстанцій не можна вважати обґрунтованим, оскільки в матеріалах справи відсутні відомості, що підтверджують здійснення розрахунків з позивачем у липні 2008 року та 10 вересня 2008 року. Крім цього, з наказу Міністерства фінансів України "Про виплату грошової компенсації ОСОБА_1" від 3 вересня 2008 року № 992-о не вбачається, що при виплаті грошової компенсації за невикористану відпустку було враховано листок непрацездатності ААА № 638819 за період з 17 червня 2008 року по 5 липня 2008 року. Суди також не надали оцінку та не перевірили доводи позивача про те, що цей листок непрацездатності йому було оплачено відповідачем, тому, на його думку, трудові відносини з відповідачем завершилися 6 липня 2008 року, а не 19 червня 2008 року як зазначено в наказі про звільнення.

Згідно з частиною другою статті 37 Закону № 3723-XII (у редакції, чинній на час звільнення позивача з посади) на одержання пенсії державних службовців мають право особи, які досягли встановленого законодавством пенсійного віку, за наявності страхового стажу для чоловіків - не менше 25 років, для жінок - не менше 20 років, у тому числі стажу державної служби - не менше 10 років, та які на час досягнення пенсійного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менше 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, - незалежно від місця роботи на час досягнення пенсійного віку.

Відповідно до частини тринадцятої статті 37 Закону № 3723-XII державним службовцям у разі виходу на пенсію за наявності стажу державної служби не менше 10 років виплачується грошова допомога в розмірі 10 місячних посадових окладів.

В доводах касаційної скарги позивач зазначає, що при звільненні з посади Міністерство фінансів України надало йому довідки, необхідні для призначення пенсії державного службовця.

Суди першої та апеляційної інстанцій, помилково посилаючись на положення статті 37 Закону № 3723-XII у редакції Закону України від 8 липня 2011 року № 3668-VI (3668-17) , відмовили у задоволенні позовної вимоги про виплату ОСОБА_1 грошової допомоги в розмірі 10 місячних посадових окладів, виходячи з того, що обов'язковою умовою для виплати цієї допомоги є звільнення працівника з посади державного службовця у зв'язку з виходом на пенсію державного службовця. При цьому суди не встановили чи досягнув позивач на час звільнення з посади державного службовця пенсійного віку.

Згідно зі статтею 34 Закону № 3723-XII за сумлінну безперервну працю в державних органах, зразкове виконання трудових обов'язків державним службовцям видається грошова винагорода в розмірі та порядку, що встановлюються Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 року № 212 (212-2003-п) (чинною на час виникнення спірних правовідносин) затверджено Порядок видачі грошової винагороди державним службовцям за сумлінну безперервну працю в органах державної влади, зразкове виконання трудових обов'язків (далі - Порядок), пунктом 1 якого встановлено, що грошова винагорода державним службовцям за сумлінну безперервну працю в органах державної влади, зразкове виконання трудових обов'язків (далі - грошова винагорода) видається особам, які пропрацювали безперервно на посадах державних службовців в одному або кількох органах державної влади не менше ніж 10 років.

Пунктом 2 Порядку передбачено, що грошова винагорода видається один раз на п'ять років за умови зразкового виконання посадових обов'язків та відсутності порушень трудової дисципліни з урахуванням щорічної оцінки виконання державним службовцем покладених на нього завдань та обов'язків (далі - щорічна оцінка). Винагорода видається, якщо за результатами проведення щорічної оцінки рівень виконання державним службовцем обов'язків та завдань оцінений як "добрий"і "високий". При цьому повинні враховуватися результати щорічних оцінок за п'ять років

Згідно з пунктом 3 Порядку грошова винагорода видається у таких розмірах: від 10 до 15 років роботи - одна середньомісячна заробітна плата; від 15 до 20 років - дві, від 20 до 25 років - три, від 25 до 30 років - чотири, від 30 років і більше - п'ять, у межах асигнувань на оплату праці, передбачених у державному бюджеті для відповідних органів державної влади.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовної вимоги про зобов'язання відповідача виплатити грошову винагороду в розмірі двох середньомісячних заробітних плат, доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що судами при розгляді справи допущені порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку неоспорюваних виплат, виплати яких були здійснені 26 червня 2008 року, 10 вересня 2008 року та 24 жовтня 2008 року, прийшов до висновку, що відповідачем проведено всі розрахунки з позивачем, що підтверджується наказами Міністерства фінансів України "Про надання відпустки ОСОБА_1" від 9 квітня 2008 року № 75-в, "Про звільнення ОСОБА_1" від 20 травня 2008 року № 605-о, "Про виплату грошової компенсації ОСОБА_1" від 3 вересня 2008 року № 992-о.

Проте з таким висновком судів попередніх інстанцій погодитись не можна.

Як встановлено судами, виплати згідно з наказом від 3 вересня 2008 року № 992-о були проведені позивачу 10 вересня 2008 року, проте в тексті наказу відповідачем зазначено, що листки непрацездатності надійшли до Міністерства фінансів України 24 червня 2008 року (вх. № 23-7987) після офіційного дня звільнення ОСОБА_1 19 червня 2008 року відповідно до наказу Міністерства фінансів України від 20 травня 2008 року № 605-о.

Таким чином, відповідач порушив вимоги частини першої статті 116 Кодексу законів про працю України, а саме: якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок, тому повинен понести відповідальність за затримку розрахунку при звільненні, передбачену статтею 117 Кодексу законів про працю України.

Крім цього, суд першої інстанції не дав оцінку та не перевірив доводи позивача про те, що останній розрахунок з ним було проведено 24 жовтня 2008 року. Апеляційний суд зазначеної помилки не усунув.

Колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача відповідно до вимог статті 116 Кодексу законів про працю України письмово повідомити позивача про нараховані суми з детальним зазначенням всіх складових нарахувань за день до виплати, оскільки це суперечить вимогам статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про зобов'язання відповідача здійснити виплати з урахуванням вимог Закону № 2050-ІІІ (2050-14) та статті 117 Кодексу законів про працю України, а також відшкодування судових витрат та витрат на юридичну допомогу, виходили з того, що ці позовні вимоги є похідними від первинних позовних вимог, для задоволення яких суди помилково не знайшли підстав.

Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом № 2050-ІІІ (2050-14) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (159-2001-п) (далі - Порядок) для реалізації цього Закону.

Відповідно до статей 1, 2 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Із наведеного вбачається, що дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).

Основною умовою для виплати громадянину передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів. При цьому компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Відповідно до вимог частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За правилами статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 160 ч. 3, 167 ч. 2, 210, 220, 221, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2014 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про:

стягнення з Міністерства фінансів України невиплаченої заробітної плати за роботу у вихідні та святкові дні в 2007 році в розмірі 12679,68 грн, невиплаченої компенсації за 1 день невикористаної відпустки в розмірі 742,48 грн, відшкодування судових витрат та витрат на юридичну допомогу;

зобов'язання Міністерства фінансів України виплатити ОСОБА_1 передбачену статтею 37 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-XII грошову допомогу в розмірі 10 місячних посадових окладів, а саме 31050 грн;

зобов'язання Міністерства фінансів України виплатити ОСОБА_1 відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку неоспорюваних виплат, виплати яких були здійснені 26 червня 2008 року, 10 вересня 2008 року та 24 жовтня 2008 року;

зобов'язання Міністерства фінансів України здійснити виплати з урахуванням вимог Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (2050-14) та статті 117 Кодексу законів про працю України

скасувати, а справу в цій частині направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

В решті постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 січня 2014 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2014 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.