Колегія суддів судової палати у кримінальних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

розглянула у судовому засіданні у м. Києві 4 серпня 2011 року матеріали справи про приведення у відповідність з Кримінальним кодексом України (2341-14) вироку Володимирського обласного суду Російської Федерації від 30 листопада 2005 року щодо ОСОБА_5 за його касаційною скаргою на постанову Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 травня 2010 року щодо нього,

вироком Володимирського обласного суду Російської Федерації від 30 листопада 2005 року зі змінами, внесеними в нього постановою Ковровського міського суду Володимирської області Російської Федерації від 24 вересня 2009 року

ОСОБА_5,

ІНФОРМАЦІЯ_1,

громадянина України,

судимого у 1999 році Керченським

міським судом за ч. 3 ст. 140 КК УССР

на 5 років позбавлення волі,

звільненого 12.08.2004,

засуджено за п.п. "а", "к" ч. 2 ст. 105 КК РФ до позбавлення волі строком на 15 років, за ч. 1 ст. 161 КК РФ до позбавлення волі строком на 3 роки, за ч. 1 ст.115 КК РФ до штрафу у розмірі 15 000 рублів.

На підставі ч. 3 ст. 69 КК РФ за сукупністю злочинів шляхом повного складання покарань остаточно визначено ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі строком на 18 років з відбуттям покарання у виправній колонії суворого режиму і зі штрафом у розмірі 15 000 рублів.

Постановою Ковровського міського суду Володимирської області Російської Федерації від 24 вересня 2009 року вирок Володимирського обласного суду Російської Федерації від 30 листопада 2005 року змінено у часті зниження розміру призначеного ОСОБА_5 покарання, остаточно визначено 17 років 6 місяців позбавлення волі зі штрафом у розмірі 12 000 рублів з відбуттям покарання у виправній колонії суворого режиму.

Згідно з вироком суду ОСОБА_5 визнано винним та засуджено за злочини, вчинені за таких обставин.

8 березня 2005 року у період часу з 1 до 6 годин, знаходячись у буд. АДРЕСА_1, ОСОБА_5 у присутності ОСОБА_6, ОСОБА_7 і ОСОБА_8 відкрито викрав зі столу, належний ОСОБА_6 мобільний телефон, чим спричинив їй матеріальну шкоду у розмірі 2000 рублів. Крім того, в той же час, ОСОБА_5 під час сварки на ґрунті раптово виниклих неприязних відносин, умисно ударом ноги по тілу збив ОСОБА_9 з ніг на підлогу, а потім наніс йому удар кулаком в обличчя, чим спричинив потерпілому легкій розлад здоров’я. Після чого, ОСОБА_5 разом із ОСОБА_10 зв’язали ОСОБА_8, кинули у підпол будинку, де ОСОБА_10 вбив ОСОБА_8, а ОСОБА_5, погрожуючи ножем, наказав ОСОБА_6 і ОСОБА_11 спуститися в підпол будинку, де зв’язав їх та з метою приховання вбивства ОСОБА_8 умисно наніс їм удари ножем, внаслідок яких настала смерть потерпілих.

У порядку виконання вироку ОСОБА_5 повернутий на територію України для подальшого відбування призначеного йому покарання. У зв'язку з цим, адміністрація Харківського СІ30 звернулась до Октябрського районного суду м. Харкова з поданням про приведення вироку Володимирського обласного суду Російської Федерації у відповідність до законодавства України.

Постановою Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 травня 2010 року вирок Володимирського обласного суду Російської Федерації від 30 листопада 2005 року щодо ОСОБА_5 приведено у відповідність із законодавством України. Постановлено вважати ОСОБА_5 засудженим за п.п. 1, 9 ч. 2 ст.115, ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 125, із застосуванням ч. 3 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом повного складання покарань, до позбавлення волі строком на 17 років і 6 місяців.

У касаційній скарзі засуджений, не оспорюючи фактичні обставини кримінальної справи, вказує, що відповідно до ст.10 Конвенції про передачу засуджених осіб, яка є частиною національного законодавства України, на яку послався суд при постановці свого рішення, держава, у якій виконується вирок, винесений в іншій державі, може змінити призначене покарання, якщо за своєю природою або тривалістю воно є несумісним із законодавством держави виконання вироку. На думку засудженого, при визначенні йому остаточного покарання за сукупністю покарань слід було відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України застосувати принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, а також, враховуючи його з’явлення із зізнанням застосувати до нього ст. 69-1 КК України та знизити розмір призначеного покарання. Крім того, засуджений вказує, що у постанові суду неправильно визначено початок перебігу строку з якого обчислюється призначене йому покарання - 22 травня 2005 року, в той час, як у вироку суду РФ зазначено початок перебігу - з 22 березня 2005 року.

Заслухавши доповідь судді, думку прокурора, яка вважала, що судове рішення слід змінити, призначивши засудженому покарання у виді 15 років позбавлення волі, а штраф – виконати самостійно, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 7 КК України громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом (2341-14) , якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

Як визначають зазначені міжнародні договори, зокрема, Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року (994_025) , засуджений, у разі передачі, відбуває покарання на підставі законодавства держави виконання вироку. Водночас, відповідно до ст. 13 Конвенції, право перегляду, скасування чи зміни вироку залишається винятковою юрисдикцією органів держави винесення вироку.

Колегія суддів вважає, що судове рішення у справі підлягає скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд в порядку ст. 395 КПК України, оскільки судом при розгляді справи було порушено право на захист особи, відносно якої вирішувалося питання про приведення у відповідність з КК України (2341-14) вироку Володимирського обласного суду Російської Федерації від 30 листопада 2005 року. Так, з матеріалів справи вбачається, що постанова Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 травня 2010 року була винесена без виклику та участі засудженого ОСОБА_5, до того ж судом не було прийнято заходів щодо забезпечення його захисником.

Крім того, суд України, приводячи у відповідність вирок РФ із кримінальним законом України, мав приводити у відповідність покарання за кожен злочин окремо, а вже після цього визначати остаточне покарання з врахуванням сукупності злочинів, чого Жовтневий районний суду м. Харкова не зробив.

Частина 3 стаття 69 КК РФ відповідає ст. 70 КК України, у даному випадку, застосовуючи ч. 2 цієї статті при повному складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів можливо призначити в межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу (2341-14) .

Пунктом 11 ч. 1 ст. 51 КК України передбачений такий вид покарання, як позбавлення волі на певний строк, а ч. 2 ст. 63 КК України встановлено, що позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років.

Відповідно до ст. 10 Конвенція про передачу засуджених осіб, якщо призначене покарання за своєю природою або тривалістю є несумісним із законодавством держави виконання вироку або якщо її законодавство цього вимагає, ця держава може на основі судової або адміністративної постанови співвіднести призначену міру покарання з покаранням чи заходом, передбаченим її власним законодавством за вчинення аналогічного злочину. За своїм характером таке покарання або такий захід повинні у міру можливості відповідати покаранню або заходу, призначеному у вироку для виконання. Покарання чи захід за своїм характером або своєю тривалістю не може бути більш суворим, ніж міра покарання, призначена в державі винесення вироку, і не може перевищувати максимальні строки позбавлення волі, передбачені законодавством держави виконання вироку.

Отже, суд, приводячи вирок РФ у відповідність із КК України (2341-14) , та остаточно призначаючи ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі на строк 17 років 6 місяців некоректно застосував п. 10 зазначеної Конвенції (994_025) .

Також, суду слід врахувати, що ч. 1 ст. 115 КК РФ, відповідно до якої призначено покарання у виді штрафу 15000 руб. відповідає ч. 1 ст. 125 КК України, яка теж передбачає штраф до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а також те, що в таких випадках призначені покарання слід виконувати самостійно відповідно до ч. 3 ст. 72 КК України.

Керуючись ст.ст. 394- 396 КПК України, колегія суддів, -

касаційну скаргу засудженого ОСОБА_5 задовольнити частково.

Постанову Жовтневого районного суду м. Харкова від 19 травня 2010 року щодо ОСОБА_5 скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.