Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Маринчак Н.Є., Рибченка А.О.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 22.09.2011 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2011 у справі № 2а-7993/11/2070

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "СПО"

до Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

Постановою суду першої інстанції, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, позовні вимоги Товариства скасувати податкові повідомлення - рішення від 17.11.2010 № 0002022302/0, № 0003861702/0, від 31.01.2011 № 0000122302/1, від 11.04.2011 № 0000582302/0 та наступні в часі податкові повідомлення-рішення, прийняті у порядку адміністративного оскарження через дріб 1, 2, 3, - задоволено.

Не погодившись із судовими рішеннями, відповідач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить зазначені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Переглянувши матеріали справи і касаційну скаргу, заслухавши доповідь судді, Вищий адміністративний суд України зазначає наступне.

Судами попередніх інстанцій було встановлено, що відповідні суми податкових зобов'язань з податку на прибуток, податку на додану вартість (далі - ПДВ) та податку з доходів фізичних осіб згідно оспорюваних податкових повідомлень - рішень визначені позивачу на підставі акту від 04.11.2011 про результати планової виїзної перевірки Товариства з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 16.04.2009 по 30.06.2010.

У ході вказаної перевірки державний податковий орган дійшов висновку, що позивач занизив податок на прибуток та ПДВ з огляду на формування своїх даних податкового обліку за наслідками господарських операцій з придбання товарів (послуг), які на думку податкового органу, є нікчемними, оскільки контрагенти позивача не декларують свої податкові зобов'язання по господарським взаємовідносинам з Товариством, за юридичною адресою не знаходяться та не мають матеріально - технічні можливості для здійсненні відповідної господарської діяльності. Також перевіркою встановлено, що при внесенні фізичною особою - засновником нерухомого майна до статутного фонду Товариства в обмін на корпоративні права з передачею права власності на це майно позивач як податковий агент не утримав та не сплатив податок з доходів фізичних осіб, чим порушив статті 8, 12 та п. 19.2 ст. 19 Закону України від 22.05.2003 № 889-ІУ "Про оподаткування прибутку підприємств".

Зазначені висновки також покладені в основу основних мотивів касаційної скарги.

Так, відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону України від 28.12.1994 № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємства" валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Положеннями пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 вказаного Закону передбачено, що до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії, з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.

Відповідно до п. 5.3.9 п. 5.3 ст. 5 Закону № 334/94-ВР не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку, а пп. 5.4.4 п. 5.4 ст. 5 Закону № 334/94-ВР встановлено, що до складу валових витрат платника податку включаються витрати на проведення передпродажних та рекламних заходів стосовно товарів (робіт, послуг), що продаються (надаються) такими платниками податку.

Аналогічні вимоги щодо наявності первинних документів закріплено і у пп. 7.4.5 п.7.4 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість", згідно якого не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Відповідно до положень пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону № 168/97-ВР покупець має право відобразити сплачені суми податку у податковому кредиті за умови використання отриманих товарів (послуг) в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.

А за змістом положень пп. 7.4.4. п. 7.4. ст. 7 Закону № 168/97-ВР, якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.

Отже, всі витрати господарюючого суб'єкта мають бути здійснені саме для і в межах провадження господарської діяльності, а не з іншими цілями, та підтверджені відповідними первинними документами. Водночас, якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності, та свідчать про відсутність у сторін волевиявлення щодо реального здійснення господарської операції. Це однаковою мірою стосується як витрат із податку на прибуток, так і сум податкового кредиту з ПДВ.

У ході розгляду справи судами було надано належну оцінку доказам, наданих позивачем та зібраних судом на підставі ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, та іншим обставинам, що спростовують позицію державного податкового органу про недостовірність даних податкового обліку платника податків. Зокрема, судами досліджено первинні документи, які є підставою для бухгалтерського та податкового обліку, встановлено реальне виконання договорів та отримання позивачем товару та послуг, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями належно оформлених первинних документів (договори, видаткові та податкові накладні, акт виконаних робіт, документи щодо безготівкових та вексельних розрахунків).

Доводи відповідача про нікчемність угод, укладених між позивачем та його контрагентом, судами попередніх інстанцій правомірно не прийнято до уваги, оскільки відсутність суб'єкта господарювання за юридичною адресою, чи відсутність, достатніх матеріальних та трудових ресурсів для здійснення господарської діяльності, не має своїм наслідком нікчемність укладених ним правочинів чи слугувати доказом наявності у вказаного суб'єкта господарювання такої мети як порушення інтересів держави у сфері оподаткування. За таких обставин визначенню правочину як такого, що є нікчемний, повинен передувати або вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили, або рішення суду про визнання правочину недійсним. Проте, всупереч вимогам ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідачем належних та допустимих доказів суду надано не було.

Також, невиконання контрагентом своїх податкових обов'язків не можуть бути безумовним свідченням недостовірності даних податкового обліку платника податків, який ці дані задекларував, оскільки аналіз положень п. 1.3 ст. 1, п. 10.2 ст. 10 Закону № 168/97-ВР дає підстави стверджувати, що платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за порушення контрагентами правил здійснення господарської діяльності та/або податкової дисципліни.

Отже, висновки податкового органу щодо порушення позивачем вимог Закону № 334/94-ВР (334/94-ВР) та Закону № 168/97-ВР (168/97-ВР) не узгоджуються з нормами матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, спростовуються належними та допустимими доказами, яким суди надали належний правовий аналіз у їх сукупності з дотриманням норм ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України.

Обґрунтованою є позиція судів і щодо протиправності прийнятих податковим органом податкових повідомлень - рішень про визначення позивачу податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб.

Розв'язуючи спір в цій частині та задовольняючи позовні вимоги, судами було взято до уваги офіційну думку ДПАУ, викладену у листі від 24.01.2007 № 666/6/16-1515-26 (v666_225-07) , який не скасовано, де ДПАУ роз'яснила податкові наслідки, які виникають при внесенні фізичною особою нерухомого майна до статутного фонду підприємства в обмін на корпоративні права: '...' Вклад (внесок) учасника та засновника до статутного фонду господарського товариства слід розглядати як придбання ним за власні кошти або за рахунок майна, що знаходиться у його власності, права власності на частку (пай) у статутному фонді товариства, тобто як придбання корпоративного права, а не як дохід у розумінні п. 1.2 '...' Закону № 889-ІУ (889-15) . Визначення терміна "корпоративні права" надано у п. 1.8 '...' Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) . При відчуженні (продажу, переуступці) у подальшому такого корпоративного права (інвестиційного активу) об'єктом оподаткування податком з доходів фізичних осіб вважатиметься інвестиційний прибуток, при визначенні якого врахуються витрати, пов'язані з придбанням такого корпоративного права.

Крім того, слід зазначити, що згідно з п. 1.2 ст. 1 Закону № 889-IV дохід визначено як сума будь-яких коштів, вартість матеріального і нематеріального майна, інших активів, що мають вартість, у тому числі цінних паперів або деривативів, одержаних платником податку у власність або нарахованих на його користь протягом відповідного звітного податкового періоду як на території України, так і за її межами, до складу якого, зокрема, включаються доходи у вигляді інвестиційного прибутку від здійснення операцій з цінними паперами та корпоративними правами, випущеними в інших, ніж цінні папери, формах (пп. "в" п. 1.3 ст. 1 цього Закону).

Порядок оподаткування доходів у вигляді інвестиційного прибутку визначено у п. 9.6 ст. 9 Закону № 889-IV.

Інвестиційний прибуток розраховується як позитивна різниця між доходом, отриманим платником податку від продажу окремого інвестиційного активу, та його вартістю, що розраховується виходячи із суми витрат, понесених у зв'язку з придбанням такого активу. До продажу інвестиційного активу прирівнюються також операції з обміну одного інвестиційного активу на інший, зворотного викупу корпоративного права його емітентом, яке належало платнику податку.

Вклад (внесок) учасника та засновника до статутного фонду господарського товариства слід розглядати як придбання ним за власні кошти або за рахунок майна, що перебуває у його власності, права власності на частку (пай) у статутному фонді товариства, тобто як придбання корпоративного права, а не як дохід у розумінні п. 1.2 ст. 1 Закону № 889-IV. Корпоративні права - право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи право на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства, незалежно від того, чи створено таку юридичну особу у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на власності однієї юридичної чи фізичної особи, або в інших організаційно-правових формах (п. 1.8 ст. 1 Закону № 334/94-ВР (у редакції Закону України від 22.05.1997 № 283/97-ВР (283/97-ВР) , зі змінами та доповненнями)).

Отже, при відчуженні (продажу, переуступці) у подальшому такого корпоративного права (інвестиційного активу) об'єктом оподаткування податком з доходів фізичних осіб вважатиметься інвестиційний прибуток, при визначенні якого враховуються витрати, пов'язані з придбанням такого корпоративного права.

З огляду на зазначене у суду відсутні правові підстави для висновку про законність оскаржуваних податкових повідомлень-рішень.

За таких обставин судові рішення першої та апеляційної інстанцій у справі відповідають приписам чинного законодавства, а доводи касаційної скарги визнаються непереконливими.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд, -

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Московському районі м. Харкова відхилити.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 22.09.2011 та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 13.12.2011 у справі № 2а-7993/11/2070 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237- 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.