2а-3323/12/2070 Про скасування податкового повідомлення-рішення про збільшення грошового зобов'язання по сплаті ПДВ - 09.10.2012 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Західної міжрайонної державної податкової інспекції м. Харкова Харківської області Державної податкової служби України на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 07.06.2012р. по справі № 2а-3323/12/2070

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Енергомонтажний поїзд № 767»

до Західної міжрайонної державної податкової інспекції м. Харкова Харківської області Державної податкової служби України

про скасування податкового повідомлення-рішення, -

Позивач, ТОВ «Енергомонтажний поїзд № 767», звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ в Жовтневому районі м. Харкова № 0000202303 від 07.02.12 р. про збільшення грошового зобов'язання по ПДВ в сумі 215320,0 грн. та застосування штрафних санкцій в розмірі 53830,0 грн.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 11.05.12 р. замінено первинного відповідача ДПІ в Жовтневому районі м. Харкова на Західну МДПІ м. Харкова Харківської області Державної податкової служби України.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 07.06.12 р. по справі № 2а-3323/12/2070 позов був задоволений в повному обсязі.

Відповідач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 07.06.12 р. по справі № 2а-3323/12/2070 та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального законодавства з мотивів, наведених в апеляційній скарзі.

Позивач письмові заперечення на апеляційну скаргу не подав.

Сторони по справі в судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явилися, про дату, час та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, причину неявки не повідомили.

Відповідно до ч. 4 ст. 196 КАС України, неприбуття в судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час та місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.

Колегія суддів на підставі п. 2 ч. 1 ст. 197 Кодексу адміністративного судочинства України вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши постанову суду, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції було встановлено, що TOB «Енергомонтажний поїзд № 767»зареєстроване виконавчим комітетом Харківської міської ради 08.11.06 р., що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи.

Підставою для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, перш за все, є акт № 2768/23-03-05/01387834 від 06.12.11 р. документальної позапланової невиїзної перевірки TOB «Енергомонтажний поїзд № 767»з питань правомірності формування податкового кредиту та податкових зобов'язань щодо операцій по взаємовідносинам з ПП «Артаніа»за серпень 2011 р., в якому були зафіксовані порушення підприємством позивача вимог п. 198.3, п. 198.6 ст. 198, п. 201.1, п. 201.6, п. 201.7, п. 201.10 ст. 201 ПК України, пов'язані із неправомірним віднесенням до складу податкового кредиту суми ПДВ по взаємовідносинах з ПП «Артаніа», що призвело до заниження ПДВ за серпень 2011 р. в сумі 215320,0 грн.

За результатами вказаної перевірки відповідачем було прийняте податкове повідомлення-рішення № 0001422303 від 08.12.11 р. про збільшення податкового зобов'язання з ПДВ в сумі 215320,0 грн. та застосування штрафних санкцій в розмірі 107660,0 грн. Після оскарження позивачем в адміністративному порядку вказаного податкового повідомлення-рішення відповідачем було винесене нове податкове повідомлення-рішення № 0000202303 від 07.02.12 р. про збільшення грошове зобов'язання з ПДВ в сумі 215320,0 грн. та застосування штрафних санкцій в розмірі 53830,0 грн.

За твердженням відповідача здійснені операції не були направлені на реальне настання правових наслідків, оскільки станом на 16.12.11 р. була розпочата процедура ліквідації ПП «Артаніа»у зв'язку з прийняттям рішення про його припинення, за інформацією, отриманою від ДПІ у Червонозаводському районі м. Харкова, дане підприємство не знаходиться з юридичною адресою та не має виробничих потужностей, автотранспорту для доставки товарів та надання послуг, що має свідчити про нікчемність укладеного ним з позивачем правочину.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції процитував зміст п. 198.3 ст. 198, п.198.6 ст.198 ПК України, зазначивши при цьому, що наявність належним чином оформлених податкових накладних є підставою для включення до податкового кредиту платника сум ПДВ за такими накладними.

Крім того, суд першої інстанції дослідив укладений позивачем з ТОВ «Артанія»договір поставки № 1/8-11 від 01.08.11 р., предметом якого є поставка товару, найменування, кількість, ціна та вартість узгоджується у специфікаціях. Залучені до матеріалів справи документи свідчать про те, що поставка товарів проводилася на підставі рахунків-фактур № СФ-020811 від 02.08.11 р., № СФ-030811 від 03.08.11 р., № СФ-050811 від 05.08.11 р., № СФ-100811 від 10.08.11 р., № СФ-110811 від 11.08.11 р., № СФ-150811 від 15.08.11 р., № СФ-170811 від 17.08.11 р., та видаткових накладних № РН-020811 від 02.08.11 р., № РН-030811 від 03.08.11 р., № РН-050811 від 05.08.11 р., № РН-100811 від 10.08.11 р., № РН-110811 від 11.08.11 р., № РН-150811 від 15.08.11 р., № РН-170811 від 17.08.11 р., що підтверджує узгодження сторонами договору суттєвих умов для договору поставки. Оплата за товар здійснювалась з поточного рахунку, що підтверджується долученими до матеріалів справи копіями платіжних доручень, остаточна сплата за ТМЦ проведена в серпні 2011 р. в сумі 1291920,0 грн.

Податковий кредит позивачем був сформований на підставі податкових накладних № 6 від 02.08.11 р., № 10 від 03.08.11 р., № 15 від 05.08.11 р., № 17 від 10.08.11 р., № 18 від 11.08.11 р., № 21 від 15.08.11 р., № 22 від 17.08.11 р.

За результатами дослідження матеріалів справи суд першої інстанції також дійшов висновку, що викладені в акті перевірки висновки про порушення позивачем вимог ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України зроблені відповідачем з перевищенням компетенції органів державної податкової служби, оскільки ПК України (2755-17) та Закону України «Про державну податкову службу в Україні» (509-12) не визнають за податковими органами компетенції на встановлення фактів порушення платниками податків норм цивільного або господарського законодавства. За загальним визначенням компетенцією є сукупність повноважень, прав та обов'язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов'язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань.

Порядок дій органів ДПС під час реалізації владної управлінської функції контролю за правильністю та повнотою справляння податкових зобов'язань, у тому числі щодо спірних зобов'язань, визначався Законом України «Про державну податкову службу в Україні» (509-12) та ПК України (2755-17) , які не містити і не містять норм, які б наділяли відповідача повноваженнями на визнання правочинів нікчемними або такими, що не відповідають вимогам законодавства, повноваженнями на оцінку відповідності будь-якого правочину вимогам ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України.

Відповідно ст. 228 ЦК України (в редакції, що діяла з 01.01.11 р.): 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

З вищевказаних суд першої інстанції зробив висновок про те, що законодавець з 01.01.11 р. виключив правочини, які були укладені з метою суперечною інтересам держави та суспільства, з кола нікчемних правочинів і відніс такі правочини до оспорюваних. Відтак можна зробити висновок, що повноваження на встановлення законності правочинів, вчинених позивачем за тими критеріями ознак, що містяться в складеному відповідачем акті, належать виключно до прерогативи судових органів.

Окрім того, відповідно п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.09 р. (v0009700-09) «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема, правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу -землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Проте відповідачем під час судового розгляду справи не надано допустимих та належних доказів того, що фактична господарська діяльність позивача та вчинювані ним правочини містять прояви обставин, що перелічені у ч. 1 ст. 228 ЦК України. Крім того, відповідно ч. 1 та ч. 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно висновків акту перевірки правочин, вчинений позивачем, відповідач кваліфікує як такий, що не направлений на реальне настання правових наслідків, а отже визнає його нікчемним. Проте згідно приписів ст. 234 ЦК України правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається недійсним судом. Відповідач не навів посилання на судові рішення щодо недійсності вчинених позивачем правочинів як фіктивних або інших доказів щодо фіктивності здійснюваної позивачем діяльності. Таким чином, ДПІ, перекручуючи норми чинного законодавства України, невірно їх застосовує в частині кваліфікації вчинених позивачем правочинів. За відсутності фактів, що відповідно до законодавства свідчили б про нікчемність укладених угод, інших доказів та обґрунтувань недійсності укладених позивачем правочинів, а тим більш, їх нікчемності відповідачем не надано, що додатково свідчить про неправомірність дій відповідача під час проведення оспорюваної перевірки.

Колегія суддів також вважає доцільним зауважити, що обмеження права сумлінного платника податку на формування податкового кредиту у зв'язку з порушенням його контрагентами порядку обліку та звітування по податкам суперечать практиці Європейського суду з прав людини. Так, відповідно п. 57 Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Булвес» АД проти Болгарії від 22.01.09 р судом було зазначено, що оскільки компанія-заявник у повному обсязі та вчасно виконала обов'язки з дотримання встановлених Державою-членом Конвенції норм стосовно ПДВ та не мала засобів для забезпечення виконання податкових зобов'язань постачальником і не знала про невиконання останнім своїх обов'язків, вона могла правомірно очікувати отримання вигоди від застосування одного із основних правил системи оподаткування ПДВ, а саме від визнання права на податковий кредит щодо суми ПДВ, яка була сплачена постачальнику. Більше того, лише після подачі декларації із віднесенням відповідних сум до складу податкового кредиту та проведення податковими органами зустрічної перевірки постачальника могло бути встановлено, чи виконав постачальник свій обов'язок подання звітності з ПДВ у повному обсязі. Відповідачем не доведено обізнаності позивача щодо недобросовісного декларування своїх зобов'язань його контрагентами. Отже, позивач не може нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку. Такі вимоги, на думку зазначеного рішення Європейського суду з прав людини, є надмірним тягарем для платника податку, що порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

Що стосується посилання контролюючого органу на відсутність доказів фактичного перевезення товару від постачальника до покупця, колегія суддів зазначає, що ТТН не є документом обов'язкового обліку, оскільки наказ «Про затвердження типових форм первинного обліку роботи вантажного автомобіля», яким передбачено обов'язкове застосування для всіх суб'єктів господарської діяльності ТТН форми № 1-ТН, в порушення вимог Указу Президента України № 493/92 від 03.10.92 р. (493/92) «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади»не був зареєстрований в Міністерстві юстиції України.

Колегія суддів вважає необхідним зазначити, що дія наказу Міністерства транспорту України та Державного комітету статистики України № 228/253 від 07.08.96 р. (z0483-96) «Про затвердження Інструкції «Про порядок виготовлення, зберігання, застосування єдиної первинної транспортної документації для перевезення вантажів автомобільним транспортом та обліку транспортної роботи» зупинена публікацією в «Урядовому кур'єрі» від 07.03.00 р. № 43 Державним комітетом України з питань регуляторної реформи та підприємництва відповідно до Указу Президента України від 03.02.98 р. № 79/98 (79/98) «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності». Відновлення дії зазначеної Інструкції можливе лише у разі внесення змін, зазначених у рішенні Держпідприємництва від 16.10.98 р. № 17-02/10 (v2_10276-98) «Про необхідність усунення порушень вимог Указу Президента України від 03.02.98 р. № 79/98 (79/98) «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності»Мінтрансом України та Держкомстатом України». Отже, дія нормативного акта, що регулює порядок застосування єдиної первинної транспортної документації для перевезення вантажів автомобільним транспортом та обліку транспортної роботи зупинена, тому застосування ТТН в будь-якому вигляді не є обов'язковим. Дані обставини свідчать про те, що твердження відповідача про обов'язковість оформлення ТТН, які виключно мають підтвердити факт надання послуг на користь позивача, є хибними, оскільки факт надходження товару та його використання у власній господарській діяльності відповідач не спростував.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла до висновку, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 07.06.12 р. по справі № 2а-3323/12/2070 прийнята у відповідності до норм чинного матеріального та процесуального права, а тому підстави для її скасування відсутні. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.