Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Карася О.В. (головуючого), Олендера І.Я., Рибченка А.О.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2012 по справі № 2а-1670/7483/11

за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4

до Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції в Полтавській області

про визнання протиправним та скасування наказу та податкового повідомлення-рішення, -

Підприємець звернувся до суду з позовом про визнання протиправними та скасування наказу від 15.06.2011 № 3138 про проведення позапланової невиїзної перевірки та податкового повідомлення - рішення від 15.07.2011 № 0033691702/11099, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість (далі - ПДВ) за основним платежем у розмірі 1200,00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями - 300,00 грн.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 01.11.2011 позовні вимоги Підприємця задоволено, оскаржувані наказ та податкове повідомлення - рішення визнано протиправними та скасовано.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2012 рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

Не погодившись із судовим рішенням суду апеляційної інстанції, позивач до Вищого адміністративного суду України подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

У поданих запереченнях на скаргу відповідач просить у задоволенні скарги відмовити через її необґрунтованість.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідь судді, перевіривши повноту встановлених обставин справи та правильність їх юридичної оцінки судами, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.

Судами першої і апеляційної інстанцій встановлено та підтверджено матеріалами справи, що підставою для прийняття оскаржуваного позивачем податкового повідомлення-рішення були висновки, викладені у акті від 29.06.2011 про результати документальної позапланової невиїзної перевірки Підприємця з питань правильності визначення повноти нарахування та своєчасності сплати ПДВ по взаємовідносинам з ПП "Кременчук-Нафтотрансервіс" за період з 01.03.2011 по 31.03.2011, в якому було зазначено про порушення позивачем п. 198.3, п. 198.4 ст. 198 Податкового кодексу України внаслідок безпідставного віднесення до складу податкового кредиту з ПДВ в ціні вартості придбаних товарів на підставі договору поставки, укладеного з контрагентом ПП "Кременчук-Нафтотрансервіс", оскільки, згідно акту "Про неможливість проведення зустрічної звірки", останній не має необхідних умов для здійснення господарських операцій (технічного персоналу, основних фондів, складських приміщень, транспортних засобів), відсутній за юридичною адресою, що свідчить про порушення позивачем ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочину, а отже укладений договір між позивачем та його контрагентом є нікчемним та не породжує правових наслідків, зокрема, і щодо формування податкового кредиту.

Визначивши характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень, суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсним оскаржуваного податкового повідомлення - рішення, виходив з того, що висновки податкового органу щодо фіктивності операцій, внаслідок чого формування позивачем податкового кредиту спрямоване на отримання лише податкової вигоди, є безпідставними, оскільки господарські операції, за наслідками яких позивачем було сформовано дані податкового обліку фактично відбулися, що підтверджено відповідними первинними документами. В свою чергу, податковим органом належними доказами факту вчинення платником податку податкового правопорушення не підтверджено.

Так, відповідно до п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.4 ст. 198 Податкового кодексу України передбачено, якщо платник податку придбає (виготовляє) товари/послуги та необоротні активи, які призначаються для їх використання в операціях, що не є об'єктом оподаткування або звільняються від оподаткування, то суми податку, сплачені (нараховані) у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не відносяться до податкового кредиту зазначеного платника.

А, за змістом положень п. 198.6 цієї ж статті не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п. 201.11 ст. 201 цього Кодексу).

Отже, всі витрати господарюючого суб'єкта мають бути здійснені саме для і в межах провадження господарської діяльності, а не з іншими цілями, та підтверджені відповідними первинними документами. Водночас, наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів.

У ході розгляду справи судом першої інстанції було надано належну оцінку доказам, наданих позивачем та зібраних судом на підставі ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України, та іншим обставинам, що спростовують позицію державного податкового органу про недостовірність даних податкового обліку платника податків. Зокрема, судом досліджено первинні документи, які є підставою для бухгалтерського обліку та податкового обліку, встановлено реальне виконання договору поставки, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями належно оформлених первинних документів (договір, податкові та видаткові накладні, платіжні документи), факт отримання товару підтверджується довіреностями на отримання товарно - матеріальних цінностей, також, згідно договору поставки відвантаження товару позивачу здійснювалось на складі контрагента, а відповідно доставка товару була здійснена Підприємцем власним автотранспортом.

Крім того, під час вирішення справи судом було враховано також і правосуб'єктність сторін на час укладення спірного правочину, зокрема, контрагент позивача на момент укладення договору та оформлення податкових накладних був належними учасниками цивільних та господарських правовідносин.

Доводи відповідача про нікчемність угоди, укладеної між позивачем та його контрагентом ПП "Кременчук-Нафтотрансервіс", судом першої інстанції правомірно не прийнято до уваги, оскільки відсутність достатніх матеріальних та трудових ресурсів для здійснення господарської діяльності, не має своїм наслідком нікчемність укладеного ним правочину чи слугувати доказом наявності у вказаного суб'єкта господарювання такої мети як порушення інтересів держави у сфері оподаткування.

Наявність чи відсутність певних обставин встановлюється на підставі будь-яких фактичних даних, що мають значення для справи, та які є доказами у розумінні ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України та відповідають висунутим процесуальним законом критеріям належності, допустимості та достовірності таких доказів, а тому, за обставин, які склалися у даній справі, визначенню правочину як такого, що є нікчемний, повинен передувати або вирок суду про притягнення учасника (учасників) такого правочину до кримінальної відповідальності, який би набрав законної сили, або рішення суду про визнання правочину недійсним.

Проте, всупереч вимогам ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідачем належних та допустимих доказів суду надано не було.

Також, колегія суддів зазначає, що позивач, як платник податку, самостійно несе відповідальність за достовірність і своєчасність обчислення та внесення ним податку до бюджету відповідно до законодавства України і не може нести відповідальність за порушення контрагентом правил здійснення господарської діяльності та/або податкової дисципліни. У разі якщо контрагентом були допущені порушення норм податкового чи норм іншого законодавства то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи.

Отже, платник податків належними та допустимими доказами, оцінка яких зроблена судами з дотриманням норм ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, спростував доводи податкового органу щодо вчинення ним податкового правопорушення.

З огляду на зазначене у суду відсутні правові підстави для висновку про законність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Крім того, суд погоджується з обґрунтованим висновком суду першої інстанції про протиправність наказу Державної податкової інспекції від 15.06.2011 № 3138 про проведення позапланової невиїзної перевірки Підприємця, оскільки, жодної з підстав для її проведення, передбаченої п. 78.1.7 п. 78.1 ст. 78 Податкового кодексу України, у контролюючого органу не було, що останнім також не заперечувалось і під час розгляду справи у суді першої інстанції.

Таким чином суд першої інстанції застосував норми матеріального та процесуального права та спір у справі вирішив правильно, тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення ухвалене судом першої інстанції - залишенню в силі.

Керуючись ст. ст. 160, 167, 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд, -

Касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 07.02.2012 по справі № 2а-1670/7483/11 скасувати та залишити в силі постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 01.11.2011.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237- 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.