Справа «Грубник проти України» (Заява № 58444/15) - 17.09.2020 прийняття

3. Заявник стверджував, посилаючись, зокрема, на пункт 1 статті 5 Конвенції (995_004) , що його затримання було незадокументованим з 10 год. 30 хв.19 жовтня 2015 року, коли його фактично позбавили свободи, до складання протоколу про затримання наступного дня, і що його затримання на підставі протоколу про затримання від 20 жовтня 2015 року було незаконним, оскільки згідно з національним законодавством були відсутні підстави для його затримання без постановлення ухвали суду. Заявник також стверджував, посилаючись на пункт 2 статті 5 Конвенції (995_004) , що його не було негайно поінформовано про підстави затримання. Заявник також стверджував, посилаючись на пункт 3 статті 5 Конвенції (995_004) , що Кримінальний процесуальний кодекс України (4651-17) забороняв застосування в його справі будь-яких запобіжних заходів, окрім тримання під вартою під час досудового слідства. Посилаючись на пункт 2 статті 6 Конвенції (995_004) , заявник скаржився на порушення принципу презумпції невинуватості у зв’язку з виразом, використаним у первинній постанові про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою.

4. 21 квітня 2016 року Уряд було повідомлено про зазначені скарги, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду (980_067) .

5. 03 вересня 2019 року палата запропонувала сторонам надати подальші зауваження щодо скарги заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції (995_004) з огляду на Рішення Конституційного Суду України від 25 червня 2019 року (v007p710-19) (див. пункт 53) та будь-яку іншу відповідну практику національних судів, зокрема наведену у пунктах 54-56.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1983 році і на момент отримання Судом останнього листа від сторін тримався під вартою у м. Одесі.

A. Довідкова інформація

7. У своєму звіті від 04 листопада 2015 року Міжнародна дорадча група - міжнародний орган, створений Генеральним Секретарем Ради Європи для оцінки ефективності проведених українськими органами влади розслідувань щодо жорстоких сутичок під час демонстрацій на Майдані у період з 30 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року та подій у м. Одесі у травні 2014 року - описала події у м. Одесі так:

"2. Навесні 2014 року, після політичних змін в Україні, групи учасників акцій протесту (в цьому Звіті вони по-різному називаються, наприклад, як "прихильники федералізації" або "федералісти") дотримувались поглядів від простої опозиції новосформованому уряду до вимог федералізації України і навіть відокремлення певних регіонів та їхнє подальше приєднання до складу Російської Федерації. Активісти "ЄвроМайдану" зі свого боку протидіяли прихильникам федералізації шляхом проведення демонстрацій на підтримку єдиної України (в цьому Звіті вони також називаються "прихильниками єдності").

3. До травня 2014 року ситуація в Одесі залишалася нестабільною після численних масових протестів, захоплень адміністративних будівель, провокацій та сутичок між прихильниками федералізації та єдності.

02 травня відбулися [основні сутички між прихильниками єдності та федералізації, а також пожежа у Будинку профспілок].

31. Згідно з офіційною статистикою, у результаті сутичок 02 травня загинуло 48 осіб (сім жінок та 41 чоловік). Шестеро осіб загинули від вогнепальних поранень, які вони отримали під час сутичок …, а також 42 особи загинули в результаті пожежі в Будинку профспілок. З цих 42 осіб 34 особи загинули в результаті безпосередньо самої пожежі, а вісім загинули в результаті вистрибування чи падіння з висоти ...".

8. Зазначені події відбувалися паралельно з подіями, які приблизно у той самий час мали місце в Донецькій та Луганській областях. З початку квітня 2014 року збройні формування почали захоплювати у цих областях адміністративні будівлі та оголосили про створення самопроголошених утворень, відомих як "Донецька народна республіка" та "Луганська народна республіка" (далі - "ДНР" і "ЛНР"). У відповідь 14 квітня 2014 року Уряд України санкціонував застосовування проти них збройних сил шляхом введення в правове поле поняття "антитерористична операція" (див. рішення у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункти 8-12, від 25 липня 2017 року). У низці документів, у тому числі у своїй Постанові від 04 лютого 2015 року (145-19) щодо визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду, Верховна Рада України назвала "ДНР" і "ЛНР" терористичними організаціями.

9. Наприкінці 2014 року та на початку 2015 року у м. Одесі відбулася низка вибухів. Здебільшого вони були спрямовані на військові об’єкти та будівлі, зайняті добровольцями, які підтримували воєнні дії українських військовослужбовців на сході України.

10. Згідно з твердженнями Уряду заявник є членом російського націоналістичного руху "Суть времени" ("Суть часу"), головний офіс якої розташований у м. Москві, Росія. Лідер руху, п. Кургінян, надав коментарі щодо справи та затримання заявника (див. пункти 13 і 16) у відеопрезентації, опублікованій на вебсайті руху 28 жовтня 2015 року. Пан Кургінян визнав, що заявник раніше був членом руху, але залишив рух до відповідних подій, також п. Кургінян зазначив про закриття всіх відділень руху в Україні за межами так званих "ДНР" і "ЛНР". Однак відділення продовжували діяти в "ДНР" і "ЛНР", а їхні члени боролись з урядовими силами України. Пан Кургінян заперечив наявність будь-якого зв’язку між заявником, діяльністю його групи та рухом, і припустив, що заявник був або потерпілим, або інструментом в організованій Службою безпеки України операції під чужим прапором.

B. Вибух 27 вересня 2015 року та затримання заявника

11. 27 вересня 2015 року біля адміністративної будівлі Управління Служби безпеки України в Одеській області (далі - СБУ, орган національної безпеки України) було встановлено вибуховий пристрій, де він згодом вибухнув. Потерпілих не було.

12. Того ж дня СБУ порушила кримінальне провадження за фактом інциденту, який був кваліфікований як терористичний акт. Інцидент отримав значне висвітлення у засобах масової інформації.

13. Згідно з офіційним повідомленням про підозру та пред’явленими згодом заявнику обвинуваченнями (див. пункти 23 та 33), вибух був організований групою осіб, яку створив та очолив заявник, і до складу якої входив він сам та троє його спільників - Г., В. і Ч. Вони бажали помститися за затримання Службою безпеки України активістів, які виступали проти Уряду України, та за потерпілих під час подій 02 травня 2014 року, відповідальність за які, на їхню думку, несли органи державної влади України.

Упродовж липня-вересня 2015 року заявник планував здійснення вибуху. Спілкуючись зі своїми спільниками за допомогою програм для обміну зашифрованими повідомленнями, він і члени його групи придбали необхідне обладнання та виготовили вибуховий пристрій. Вони також визначили місце проведення та розробили план операції.

Після вибуху 27 вересня 2015 року заявник почав планувати новий терористичний акт: у період з 27 вересня по 18 жовтня 2015 року він придбав низку компонентів для виготовлення вибухових пристроїв і почав виготовляти додаткові вибухові речовини в квартирі, яку орендував на вулиці Парковій у м. Одесі. Він також доручив одному зі спільників, Г., згодом визнаному винним у вчиненні цих дій (див. пункт 32), вивчити технологію виготовлення вибухових речовин, і останній запропонував використовувати для виготовлення вибухових пристроїв порох, який йому належав.

14. 01 жовтня 2015 року після обшуку в будинку Ч. та отримання інформації з мобільного телефону, Г. було ідентифіковано як підозрюваного. Самого Ч. знайти не вдалося. 23 жовтня 2015 року його було оголошено у розшук.

15. 15 жовтня 2015 року в будинку Г. було виявлено значну кількість пороху. Згодом його визнали винним в окремому провадженні (див. пункт 32). Було виявлено мобільний телефон, який використовувався для спілкування з іншими членами групи, і Г. допитали. 19 жовтня 2015 року працівники слідчого органу також пред’явили йому низку фотознімків для впізнання, у тому числі фотознімки заявника.

16. 19 жовтня 2015 року о 10 год. 30 хв. працівники СБУ затримали заявника в його автомобілі поза межами житла за підозрою в організації вибуху.

17. Згідно з твердженнями Уряду, під час затримання заявника працівники СБУ представились, поінформували його про підстави затримання та роз’яснили йому його права, як від них вимагалося відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) (див. пункт 45). Згідно з твердженнями Уряду заявник чинив опір затриманню. Заявник це заперечив і зазначив, що насправді саме працівники СБУ поводились "агресивно". Він також заперечив, що працівники СБУ поінформували його про підстави затримання.

18. З 11 год. 00 хв. до 20 год. 30 хв. того дня слідчий СБУ проводив обшук у житлі заявника. Було вилучено велику кількість мобільних телефонів, SIM-карт, блокнотів, амуніцію, бронежилет, шапок типу "балаклава" та камуфляжну форму, а також договір оренди квартири на вулиці Парковій та інші предмети. Також було проведено обшук заявника та вилучено численні предмети, у тому числі кільце, яке скріплювало декілька ключів.

19. 20 жовтня 2015 року з 00 год. 02 хв. до 07 год. 00 хв. слідчий проводив обшук орендованої заявником квартири на вулиці Парковій. Згідно з протоколом цього обшуку після закінчення попереднього обшуку в житлі заявника той повідомив слідчому, що в орендованій квартирі можна було знайти вибухові речовини та інше обладнання для виготовлення вибухових пристроїв. Також у протоколі було зазначено, що заявник надав добровільну згоду на проведення обшуку. Усі мешканці багатоквартирного будинку були евакуйовані. Відкривши квартиру власним ключем, заявник увійшов до неї разом зі спеціалістом-вибухотехніком, щоб переконатися у відсутності загрози вибуху. Під час подальшого обшуку було вилучено певні хімічні речовини, радіостанції, електричні та інші інструменти та обладнання.

20. Протоколи обшуку підписали заявник, його батько (перший протокол), власник квартири (другий протокол), двоє понятих, слідчий та два інші працівники СБУ, були вказані їхні повні імена та звання. У протоколах були вказані дати, час початку та закінчення, а також місця проведення обшуків.

21. Згідно з висновком експерта, короткий виклад якого був згодом наведений у повідомленні про підозру заявнику (див. пункт 33), виявлені вибухові речовини могли заподіяти шкоду в радіусі щонайменше шістдесяти семи метрів.

22. Того ж ранку о 09 год. 00 хв. слідчий склав протокол про затримання, в якому було зазначено, що він затримав заявника попереднього дня о 10 год. 30 год. Текст протоколу містив цитату з Кримінального процесуального кодексу України щодо підстав для затримання особи за відсутності ухвали суду, в якій були дослівно викладені пункти 1 та 2 частини першої статті 208 Кодексу (4651-17) (див. пункт 45). Були підкреслені такі слова: "якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, у тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин". У протоколі було зазначено, що заявник підозрювався в участі у терористичному акті, вчиненому 27 вересня 2015 року, здійсненому за попередньою змовою з Г., В. і Ч. У протоколі також містилося роз’яснення прав заявника, у тому числі право оскаржити законність його затримання.

23. 20 жовтня 2015 року о 10 год. 30 хв. заявнику було вручено офіційне повідомлення про підозру, в якому зазначалося, що у період з липня по вересень 2015 року заявник вступив у змову з Г., В. і Ч. та іншими невстановленими особами для планування та підготовки терористичного акту, а також згодом, 27 вересня 2015 року, заявник вчинив терористичний акт - злочин, передбачений частиною другою статті 258 Кримінального кодексу України (2341-14) (див. пункт 49).

24. Не оскаржується, що лише з 20 жовтня 2015 року після складання протоколу про затримання та вручення офіційного повідомлення про підозру заявник отримав право на доступ до захисника.

C. Взяття заявника під варту під час досудового слідства

25. Того ж дня, 20 жовтня 2015 року, слідчий звернувся до Приморського районного суду міста Одеси (далі - районний суд) з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у виді тримання під вартою під час досудового слідства. Клопотання було викладено на шести сторінках, а матеріали для обґрунтування клопотання займали 240 сторінок і містили протоколи обшуку та висновок експерта, протоколи допитів, а також результати пред’явлення фотознімків для впізнання, проведені з іншими підозрюваними та свідками, у тому числі з Г. (його допит і результати пред’явлення фотознімків для впізнання датувалися 15 та 19 жовтня 2015 року, див. пункт 15), повідомлення між заявником та іншими підозрюваними, якими вони обмінювалися за допомогою програм зашифрованого зв’язку, і протоколи пред’явлення для впізнання особи за фотознімками.

26. Того ж дня районний суд провів засідання, на якому заслухав доводи прокурора, заявника та його захисника. Суд обрав заявнику запобіжний захід у виді тримання під вартою на строк шістдесят діб, який мав обчислюватися з 19 год. 30 хв. 19 жовтня 2015 року. Підстави для такого рішення були сформульовані так:

"Органами досудового розслідування [заявник] підозрюється у вчиненні [терористичного акту], за наступних обставин:

[далі у сімнадцяти абзацах наводився опис поданих слідчим фактів, як вони наведені у пункті 13].

19 жовтня 2015 року [заявник був затриманий на підставі положень Кримінального процесуального кодексу Україн (4651-17) и, які передбачали можливість затримання за відсутності ухвали суду про обрання запобіжного заходу].

20 жовтня 2015 року [заявнику було вручено офіційне повідомлення про підозру].

Слідчий звернувся до суду з клопотанням, погодженим з прокурором, про застосування відносно заявника запобіжного заходу у виді тримання під вартою, мотивуючи клопотання тим, що заявник підозрюється у вчиненні особливо тяжкого злочину, покарання за яке передбачено у виді позбавлення волі на строк більше десяти років … знаходячись на свободі може переховуватись від органів досудового слідства та суду, вчинити нове кримінальне правопорушення, продовжити свою злочинну діяльність, [або] незаконно впливати на потерпілого, що свідчить про неможливість запобігання ризикам шляхом застосування більш м’яких запобіжних заходів.

[... Під] час досудового розслідування встановлено наявність ризику, [що заявник може переховуватися]. В обґрунтування необхідності застосування запобіжного заходу ставиться запобігання подальших спроб переховуватись від органів досудового слідства. Інші, менш суворі запобіжні заходи, не забезпечать виконання заявником його [процесуальних обов’язків].

Прокурор у судовому засіданні підтримав клопотання слідчого: …

[Заявник] та його захисник заперечили проти ...

Вивчивши матеріали, які обґрунтовують доводи клопотання, допитавши підозрюваного, його захисника …, вислухавши думку прокурора, приходжу до висновку, що клопотання слідчого підлягає задоволенню з наступних підстав.

З наданих матеріалів досудового розслідування вбачається, що заявник обґрунтовано підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, [передбаченого Кримінальним кодексом України (2341-14) щодо покарання за вчинення терористичного акту], за яке передбачено покарання тільки у виді позбавлення волі на строк більше десяти років.

Викладені обставини свідчать про наявність ризиків, які дають достатні підстави вважати, що підозрюваний може порушити покладені на нього Законом процесуальні обов’язки.

Метою застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою [заявника] є запобігання спробам переховуватися від органу досудового розслідування або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого або свідків у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню та вчинити інше кримінальне правопорушення.

Доказами цього є те, що Грубник В.Ю. вчинив особливо тяжкий злочин.

При [обранні] запобіжного заходу у виді тримання під вартою, також враховую вагомість наявних доказів про вчинення заявником кримінального правопорушення, тяжкість покарання, що йому загрожує, вік та стан його здоров’я.

Вважаю, що прокурором під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою надано матеріали [для доведення думки], що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не може запобігти доведеним під час розгляду ризикам.

Обставини, передбачені частиною другою статті 183 Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) ], які є перешкодою для застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, не встановлено.

Таким чином, на підставі наданих матеріалів, приходжу до висновку, що більш м’які запобіжні заходи можуть не забезпечити належної поведінки [заявника].

При цьому, відповідно до частини п’ятої статті 176 Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) більш м’які запобіжні заходи за тримання під вартою не можуть бути застосовані до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, [передбаченого положенням Кримінального кодексу України (2341-14) щодо покарання за вчинення терористичного акту].

Запобігти ризикам, зазначеним у клопотанні, шляхом застосування більш м’яких запобіжних заходів неможливо.".

27. Цієї дати районний суд також обрав запобіжний захід у вигляді тримання під вартою для двох інших підозрюваних.

28. Заявник звернувся до Апеляційного суду Одеської області (далі - апеляційний суд) з апеляційною скаргою, стверджуючи, зокрема, про те, що: існувала затримка у складанні протоколу про його затримання; протягом цього часу йому не були повідомлені підстави його затримання та не роз’яснено його права; не було підстав для затримання без ухвали суду, оскільки він не був затриманий безпосередньо після вчинення злочину; надані слідчим докази були недостатніми для обґрунтування підозри стосовно нього, а районний суд недостатньо врахував його стійкі соціальні зв’язки і не розглянув належним чином можливість застосування запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі. З огляду на ці аргументи заявник просив апеляційний суд скасувати ухвалу про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та відмовити у задоволенні клопотання слідчого. Заявник також вказав, що твердження в ухвалі про обрання запобіжного заходу, згідно з яким він "вчинив особливо тяжкий злочин", суперечило принципу презумпції невинуватості.

29. 28 жовтня 2015 року апеляційний суд залишив без змін ухвалу про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. У відповідь на аргументи заявника суд зазначив, зокрема, що під час розгляду справи районним судом було достатньо доведено наявність обґрунтованої підозри щодо нього та існування ризику його переховування або перешкоджання кримінальному провадженню. Апеляційний суд вважав, що районний суд врахував особливу тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрювався заявник, тяжкість покарання, яке йому загрожувало, та суспільну небезпеку кримінального правопорушення, в якому заявник підозрювався. Суд вирішив, що з огляду на зазначені ним ризики жоден інший запобіжний захід не буде належним.

30. Щодо підстав для затримання заявника клопотання слідчого про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, ухвали районного та апеляційного суду містили одне і те саме формулювання: "19 жовтня 2015 року [заявник] був затриманий у порядку статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) " (див. пункт 45).

D. Подальше кримінальне провадження

31. 17 грудня 2015 року районний суд продовжив строк тримання заявника та інших двох підозрюваних під вартою. Суду не було надано копії відповідної ухвали.

32. 09 лютого 2016 року провадження щодо Г. було виділено в окрему справу. Він визнав свою вину, і 29 березня 2016 року районний суд визнав його винним в участі у створенні терористичної групи, вчиненні терористичного акту, підготовці до терористичних актів і незаконному зберіганні вогнепальної зброї. Зменшивши покарання у зв’язку з угодою Г. про визнання винуватості, суд обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири з половиною роки.

33. 11 березня 2016 року, майже через п’ять місяців після його затримання, до пред’явлених заявнику обвинувачень було внесено зміни. Заявнику було повідомлено, що його обвинувачували у створенні, керівництві та членстві у терористичній групі, незаконному виготовленні вибухових речовин, незаконному зберіганні вогнепальної зброї (два пістолети, амуніція та глушник), вчиненні терористичного акту та підготовці нового терористичного акту після здійснення вибуху біля будівлі СБУ.

34. 30 березня 2016 року районний суд знову продовжив строк тримання заявника під вартою.

35. 08 квітня 2016 року апеляційний суд залишив без змін ухвалу про продовження строку тримання під вартою. Він вказав, що згідно з наданими стороною обвинувачення матеріалами підозрюваний організовував протиправну діяльність, шукав знаряддя для вчинення терористичних актів і забезпечував безпечне пересування членів терористичної групи. Ці елементи свідчили, що у випадку перебування заявника на свободі існував ризик вчинення нових тяжких злочинів, переховування або перешкоджання розслідуванню.

Суд послався на частину п’яту статті 176 Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) , яка не передбачала можливості застосування застави чи іншого, не пов’язаного з позбавленням волі, запобіжного заходу до осіб, які підозрювалися або обвинувачувалися у вчиненні певних злочинів, пов’язаних з тероризмом або національною безпекою (див. пункт 40). Суд відхилив аргумент заявника, що це положення суперечило статті 5 Конвенції (995_004) . Суд зазначив, що стаття 5 Конвенції (995_004) передбачала те, що затримання особи могло бути здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення. Районний суд встановив наявність саме таких ризиків у цій справі.

36. 12 квітня 2016 року обвинувальний висновок щодо заявника було направлено до районного суду для розгляду по суті.

37. Згодом районний суд неодноразово продовжував строк тримання заявника під вартою. Згідно з останньою наданою сторонами інформацією 03 жовтня 2019 року строк тримання його під вартою було продовжено до 02 грудня 2019 року.

38. Згідно з повідомленнями засобів масової інформації 26 листопада 2019 року районний суд продовжив строк тримання заявника під вартою до 25 січня 2020 року, але 29 грудня 2019 року заявник був звільнений з-під варти і переданий так званій "ДНР" у межах великого обміну полоненими, узгодженого під час переговорів між Україною та Росією.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року (254к/96-ВР)

39.Стаття 29, яка стосується цієї справи, передбачає:

"Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою ...".

B. Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року (4651-17)

40.Частиною першою статті 176 передбачено такі запобіжні заходи:

(i) особисте зобов’язання;

(ii) особиста порука;

(iii) застава;

(iv) домашній арешт; та

(v) тримання під вартою.

Слідчий суддя або суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий або прокурор не доведе існування достатніх підстав для переконання, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам. Найбільш м’яким запобіжним заходом є особисте зобов’язання, а найбільш суворим - тримання під вартою (частина третя статті 176).

Запобіжні заходи застосовуються слідчим суддею за клопотанням слідчого, за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором (частина четверта статті 176).

Частиною п’ятою статті 176 (додана Законом України від 07 жовтня 2014 року (1689-18) (далі також - положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, див. пункт 50 щодо історії розробки цього положення)) передбачено, що "запобіжні заходи у виді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються" у:

(i) тероризмі (стаття 258 Кримінального кодексу України (2341-14) , див. пункт 49) та певних злочинах, пов’язаних з тероризмом: створення терористичної групи, вербування з метою вчинення терористичного акту, публічні заклики до вчинення терористичного акту та фінансування тероризму;

(ii) вчиненні певних злочинів проти основ національної безпеки, таких як зрада, посягання на територіальну цілісність України, створення незаконного збройного формування тощо.

41.Частиною першою статті 177 передбачено, що метою запобіжних заходів є забезпечення виконання процесуальних обов’язків і запобігання спробам підозрюваного чи обвинуваченого:

(i) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

(ii) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

(iii) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта ...;

(iv) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

(v) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, в якому підозрюється або обвинувачується особа.

Частиною другою статті 177 передбачено, що запобіжний захід може бути застосований за умови наявності обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення та наявності ризиків, які дають достатні підстави судді вважати, що підозрюваний, обвинувачений або засуджений може вчинити дії, передбачені частиною першою статті 177.

42.Стаття 183 характеризує запобіжний захід у виді тримання під вартою як "винятковий" запобіжний захід, який може застосовуватися виключно у разі, якщо прокурор доведе, що більш м’який запобіжний захід не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 Кодексу (4651-17) (див. пункт 41). Крім того, ця стаття передбачає, що запобіжний захід у вигляді тримання під вартою може бути застосований лише до категорії відповідачів, прямо зазначеної у частині другій цієї статті. Серед них є певні обвинувачені з попередньою судимістю та без неї, але які обвинувачуються у вчиненні злочинів, що караються позбавленням волі на строк понад п’ять років (щодо кваліфікації злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України (2341-14) , див. пункт 48).

43.Частиною першою статті 194 передбачено, що під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу суд зобов’язаний встановити, чи були доведені такі обставини:

(i) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним або обвинуваченим кримінального правопорушення;

(ii) прокурор стверджує у клопотанні про застосування запобіжного заходу про наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177;

(iii) недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання відповідним ризикам, зазначеним у клопотанні.

Частиною другою статті 194 передбачено, що суд зобов’язаний відмовити у застосуванні запобіжного заходу, якщо прокурор не довів наявність всіх обставин, передбачених частиною першою статті 194.

Частиною третьою статті 194 передбачено, що якщо прокурор довів наявність обґрунтованої підозри, але не наявність ризиків і неможливість їхнього запобігання, суд може зобов’язати підозрюваного або обвинуваченого прибувати за кожною вимогою до суду або до іншого органу державної влади. Це зобов’язання не вважається "запобіжним заходом".

44.Статтею 198 передбачено, що висловлені в ухвалі про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри або обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду першої інстанції, для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального провадження.

45.Стаття 208 санкціонує затримання без ухвали суду у таких випадках і передбачає такі вимоги:

"1. [За відсутності ухвали суду] уповноважена службова особа має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках:

(1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину чи замаху на його вчинення; або

(2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або [поєднання] очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин …

4. … Службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити [третіх] осіб про своє затримання і місце перебування …, вимагати перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

5. Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається протокол, в якому [зокрема,] зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання …; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов’язків затриманого. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому ...".

46.Стаття 276 передбачає, що у випадку затримання особи їй необхідно офіційно повідомити про підозру. З цього моменту особа набуває процесуального статусу підозрюваного. Під час здійснення офіційного повідомлення особа має бути проінформована про свої процесуальні права, у тому числі право зберігати мовчання та право на правову допомогу.

C. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (1001-05)

47. Відповідні положення Кодексу, який був чинним до 18 листопада 2012 року, передбачали:

Стаття 106. Затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину

"Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у виді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:

(1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

(2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;

(3) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли її місце проживання чи перебування не зареєстровано, або коли не встановлено особи підозрюваного. ...".

Стаття 115. Затримання слідчим підозрюваного у вчиненні злочину

"Слідчий вправі затримати … особу, підозрювану у вчиненні злочину, за підставами і в порядку, передбаченими [статтею] 106 … цього Кодексу. ...".

D. Кримінальний кодекс України 2001 року (2341-14)

48.Стаття 12 Кодексу (2341-14) поділяє кримінальні правопорушення на чотири категорії - від нетяжких до особливо тяжких злочинів з огляду на суворості покарання, передбаченого Кодексом. Особливо тяжким злочином є злочин, який карається позбавленням волі на строк більше десяти років.

49.Частина друга статті 258 передбачає позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років за вчинення терористичного акту за попередньою змовою або терористичного акту, який призвів до заподіяння значної майнової шкоди чи інших тяжких наслідків.

E. Історія прийняття положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою

50. Закон України від 07 жовтня 2014 року (1689-18) , яким до Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) було внесено положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, було прийнято на підставі "Проєкту Закону про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини".

Насамперед законопроєкт стосувався запровадження нової системи провадження in absentia щодо злочинів, пов’язаних із національною безпекою та корупцією. Пояснювальна записка до проєкту здебільшого була присвячена цій процедурі. Єдиний пункт пояснювальної записки щодо положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, був таким:

"запровадження єдиного можливого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за сепаратистські та терористичні злочини підвищить оперативність проведення їх досудового розслідування".

F. Закон України (2136-19) "Про Конституційний Суд України" 2017 року

51. Закон України (2136-19) , який набрав чинності 03 серпня 2017 року, вперше в законодавстві України передбачив право фізичних осіб безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України для перевірки конституційності положень законодавства, застосовних судами у їхніх справах. Він ґрунтувався на змінах, внесених до Конституції України (254к/96-ВР) у 2016 році.

Стаття 55 Закону (2136-19) України передбачає, що особа, яка вважає неконституційним положення Закону України, прийнятого Верховною Радою України і застосованого в її справі, може подати конституційну скаргу до Конституційного Суду України. Скарга може бути подана після винесення остаточного судового рішення у справі.

52.Стаття 91 Закону (2136-19) передбачає, що закони, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їхню неконституційність, якщо Конституційний Суд України не постановить, що вони втратять чинність пізніше.

G. Рішення Конституційного Суду України щодо положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою (v007p710-19)

53. 25 червня 2019 року Конституційний Суд України визнав положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, таким, що суперечить статті 29 Конституції України (254к/96-ВР) , що гарантує право на свободу та особисту недоторканість (див. пункт 39). Справа була порушена чотирма заявниками і стосувалася застосування цього положення в їхніх справах (див. пункт 51 щодо цієї процедури). Проте в Рішенні Конституційного Суду України обставин цих справ описано не було. Рішення (v007p710-19) ґрунтувалося на таких підставах:

(i) положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, перешкоджало судам виносити належним чином умотивовані рішення щодо тримання під вартою під час досудового слідства. Посилаючись на рішення у справі "Корнійчук проти України" (974_c53) (Korniychuk v. Ukraine), заява № 10042/11, пункт 57, від 30 січня 2018 року, суд зазначив, що згідно з практикою Суду обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке, має бути переконливо продемонстроване органами державної влади, а посадова особа, яка відправляє правосуддя, зобов’язана навести відповідні та достатні підстави для затримання;

(ii) відповідно до рішень у справах "Хайредінов проти України" (974_665) (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пункти 29 та 31, від 14 жовтня 2010 року, та "Харченко проти України" (974_662) (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункт 80, від 10 лютого 2011 року, суди були зобов’язані розглядати можливість застосування інших запобіжних заходів, альтернативних триманню під вартою. Однак положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, позбавило суди права застосовувати менш суворі запобіжні заходи, ніж тримання під вартою;

(iii) стаття 29 Конституції (254к/96-ВР) вимагала винесення вмотивованого рішення суду як підстави для тримання під вартою. Таке рішення мало бути справедливим і не могло бути просто формальним. Це мінімізувало ризик допущення свавілля, яке існувало б, якби тримання під вартою ґрунтувалось лише на тяжкості злочину, без оцінки конкретних обставин справи та підстав для тримання під вартою;

(iv) положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, дозволяло тримання під вартою на підставі формальних судових рішень, які ґрунтувалися виключно на офіційній кваліфікації злочину, що суперечило принципам верховенства права і не забезпечувало правильного балансу між суспільними інтересами, що виправдовують тримання під вартою, та особистою свободою - вимогою, передбаченою статтею 29 та іншими положеннями Конституції України (254к/96-ВР) .

H. Національна практика щодо затримання обвинувачених у тероризмі та вчиненні злочинів, пов’язаних з національною безпекою

54. 13 жовтня 2016 року Апеляційний суд Харківської області скасував ухвалу про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою підсудної (заявниці у справі № 38718/16 "Олександровська проти України" (Aleksandrovskaya v. Ukraine), про справу було повідомлено 18 лютого 2017 року), якій були пред’явлені обвинувачення у посяганні на територіальну цілісність України - злочині, на який поширюється дія положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, і помістив обвинувачену під домашній арешт. Посилаючись по суті на статті 2, 3 та 5 Конвенції (995_004) , суд постановив, що продовження строку тримання обвинуваченої під вартою могло негативно вплинути на стан її здоров’я, а наявність ризику переховування або перешкоджання розслідуванню, яке тривало, не була переконливо доведена.

55. 12 березня 2018 року Голосіївський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою підсудного (заявника у справі № 71818/17 "Авраімов проти України" (Avraimov v. Ukraine), про справу було повідомлено 05 січня 2018 року), якому були пред’явлені обвинувачення у фінансуванні тероризму - злочині, передбаченому статтею 258-5 Кримінального кодексу України (2341-14) , на який поширюється дія положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою. Суд звільнив з-під варти обвинуваченого, який перебував під вартою з 24 квітня 2017 року, і зобов’язав його прибувати до суду за викликом.

Суд встановив, що сторона обвинувачення не змогла довести наявність з боку заявника будь-яких ризиків, передбачених статтею 177 Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) (див. пункт 41). Суд врахував, що заявник мав постійне місце проживання та міцні соціальні зв’язки, а саме: у нього були неповнолітні діти та мати похилого віку, яких він утримував, а також відсутність у нього судимості. Суд процитував рішення у справі "Яблонський проти Польщі" (Jablonski v. Poland), заява № 33492/96, пункт 80, від 21 грудня 2000 року, для підтвердження того, що хоча існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманим злочину було умовою sine qua non для законності продовження строку тримання під вартою, зі спливом певного проміжку часу його було вже недостатньо, і судові органи мали навести інші підстави для продовження строку позбавлення свободи.

56. У ще одній справі (Справа на національному рівні № 11-сс/796/4904/2017) 27 вересня 2017 року Апеляційний суд міста Києва скасував ухвалу про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та звільнив з-під варти підсудного, пана О.Л., якому були пред’явлені обвинувачення у змові з метою здійснення державного перевороту або повстання - злочину, передбаченого статтею 109 Кримінального кодексу України (2341-14) , на який поширюється дія положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою. Апеляційний суд встановив, що сторона обвинувачення не довела наявності ані обґрунтованої підозри у зв’язку з пред’явленими обвинуваченнями, ані ризиків, яким мав запобігти обраний запобіжний захід.

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ

A. Управління Верховного комісара ООН з прав людини (далі - УВКПЛ)

57. У доповіді УВКПЛ щодо ситуації з правами людини в Україні за період з 16 травня по 15 серпня 2016 року зазначено:

"81. УВКПЛ зафіксувало чітку та послідовну тенденцію, що порушення прав людини стосовно осіб, яким пред’являються обвинувачення у вчиненні злочинів, пов’язаних з конфліктом, або міркуваннями національної безпеки, або "тероризмом", часто починаються зі свавільного затримання та тримання під вартою. Відповідно до Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) (зі змінами, внесеними у жовтні 2014 року) запобіжний захід у виді тримання під вартою обов’язково застосовується в усіх справах, пов’язаних з конфліктом, національною безпекою та "тероризмом". За повідомленням Міністра юстиції України "тримання під вартою осіб, які підозрюються у злочинах, пов’язаних з тероризмом або сепаратизмом, … підвищує ефективність досудового слідства".

83. Під час моніторингу судових засідань УВКПЛ звернуло увагу на те, що ані сторона обвинувачення, ані судді не перевіряють підстави для продовження строку тримання підозрюваних під вартою. Суди рідко розглядають можливість застосування альтернативних запобіжних заходів, не пов’язаних із триманням під вартою, як-от внесення застави або інших вимог, які б гарантували прибуття у судове засідання та усунули необхідність тримання під вартою у конкретних випадках …

84. УВКПЛ вважає, що відповідні положення Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) , які передбачають обов’язкове застосування тримання під вартою як єдиного можливого запобіжного заходу у справах, пов’язаних із конфліктом або національною безпекою або тероризмом, суперечать міжнародним стандартам прав людини та призводять до надмірного, а іноді свавільного тримання під вартою. У травні 2015 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звернувся до Конституційного Суду України, оскаржуючи конституційність цих змін, посилаючись на практику Європейського суду з прав людини. Однак пізніше Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відкликав звернення без пояснення причин.".

B. Міжнародна дорадча група

58. У своєму звіті щодо розслідування подій 02 травня 2014 року Міжнародна дорадча група розкритикувала необрання жодного запобіжного заходу особі, яка обіймала керівну посаду у міліції та підозрювалася у причетності або бездіяльності стосовно запобігання насильству того дня, що призвело до його втечі, як стверджувалося, до самопроголошеної "Придністровської Молдавської Республіки" (пункти 86 і 230 звіту), яка має протяжний кордон з Одеською областю і розташована на відстані близько 72 км від м. Одеси. Щодо статусу цієї республіки див. рішення у справі "Мозер проти Республіки Молдова та Росії" [ВП] (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia) [GC], заява № 11138/10, пункти 99-112, від 23 лютого 2016 року. У звіті також задокументовано декілька інших випадків втечі підозрюваних або обвинувачених у зв’язку з подіями 2014 року у м. Одесі (пункти 143, 144, 162, 163 та 277 звіту).

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ (995_004)

59. Заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 5 Конвенції (995_004) , оскільки він був затриманий за відсутності ухвали суду, протокол про затримання був складений лише наступного дня після його затримання, а сам протокол про затримання було викладено у нечітких формулюваннях. Відповідні частини пункту 1 статті 5 Конвенції (995_004) передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

A. Прийнятність

60. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції (995_004) . Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

1. Доводи сторін

61. Невідкладний характер ситуації не завадив працівникам міліції, які проводили обшук, скласти два деталізовані протоколи обшуку, на семи сторінках кожен, і надруковані на ноутбуці. Це свідчило про те, що вони мали достатньо часу для документування деталей обшуку. Уряд не пояснив, чому те саме не можна було зробити щодо протоколу про затримання. Було залучено багато працівників міліції, тому це було можливо. Заявник вважав, що справжньою причиною затримки було прагнення відкласти його доступ до захисника.

62. Той факт, що у протоколі про затримання було правильно вказано дату фактичного затримання, не мав великого значення, оскільки сам протокол був складений із затримкою. До його складання 20 жовтня 2015 року жодного іншого документа про затримання не існувало. В рішенні у справі "Смолик проти України" (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, пункти 43-48, від 19 січня 2012 року, Суд встановив, що подальше визнання фактичної дати затримання в судовому рішенні не є достатнім для виправлення ситуації з відсутністю документів, складених одночасно із затриманням. Відсутність будь-яких офіційних документів про затримання одразу після його здійснення призвело до відмови у процесуальних гарантіях. Це погіршило становище заявника, оскільки він не був поінформований про своє право зберігати мовчання та право на захисника, внаслідок чого в протоколах обшуку нібито були задокументовані його зізнавальні показання.

63. Злочин, в якому обвинувачувався заявник, був вчинений за декілька тижнів до його затримання. Тому затримання не могло здійснюватися за відсутності ухвали суду, оскільки не були дотримані умови для затримання "за відсутності ухвали", передбачені статтею 208 Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) . У протоколі не вказувалося, хто саме "вказав" на заявника як на злочинця або які чіткі "ознаки" свідчили, що він щойно вчинив злочин. У зв’язку з цим було порушено національне законодавство.

64. Уряд посилався на події у певних районах Донецької та Луганської областей, де з квітня 2014 року проводилася антитерористична операція проти так званих "ДНР" і "ЛНР", які Уряд вважав незаконними збройними формуваннями та терористичними організаціями. Рішення розпочати цю військову операцію було вмотивоване швидким розповсюдженням сепаратистського руху в низці областей України, у тому числі Одеській. Цей рух користувався, як це описав Уряд, "всебічною підтримкою" Російської Федерації. Одеса залишалася одним з міст із найвищим рівнем терористичної загрози. Заявник був членом організації "Суть времени", того самого руху, учасники якого також брали участь у збройній діяльності "ДНР" і "ЛНР" (див. також пункт 10).

65. Уряд вказав, що ситуацію у цій справі слід відрізняти від справ, коли Суд засуджував практику незадокументованого затримання працівниками міліції. Зокрема, у протоколі про затримання було задокументовано, що затримання відбулося 19 жовтня 2015 року о 10 год. 30 хв. (див. пункт 22).

66. В органів державної влади були вагомі підстави вважати, що заявник займався терористичною діяльністю, і вони були зобов’язані діяти невідкладно, зокрема вилучити вибухові речовини з житлового будинку, де вони зберігалися. Після цього заявника доставили до кабінету, де було складено протокол про затримання.

67. Затримка у закінченні складання протоколу не вплинула на становище заявника: йому був наданий доступ до захисника і вже 20 жовтня 2015 року його доставили до суду. У своїй ухвалі, якою було санкціоновано тримання заявника під вартою, суд зазначив, що заявник був узятий під варту 19 жовтня о 10 год. 30 хв., тому його затримання підлягало судовому перегляду, а його скарги у зв’язку з цим були визнані необґрунтованими.

68. У протоколі про затримання містилася конкретна інформація про підстави затримання заявника, у тому числі злочин, у вчиненні якого він підозрювався, імена підозрюваних співучасників, час і місце вчинення злочину. Це доводило наявність обґрунтованої підозри щодо нього. Питання законності затримання розглянули національні суди двох інстанцій, які встановили відповідність затримання національному законодавству.

2. Оцінка Суду

(a) Затримка у складанні протоколу про затримання

69. Не оскаржується, що вперше заявник був позбавлений свободи 19 жовтня 2015 року о 10 год. 30 хв. (див. пункт 16) і між фактичним часом затримання та складанням протоколу про затримання наступного дня існувала затримка у понад двадцять три години (див. пункт 22). Хоча заявник скаржився на затримку (див. пункт 28), під час провадження на національному рівні жодного пояснення такій затримці ніколи не надавалося.

70. Суд встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції (995_004) у низці справ, в яких була наявна затримка у складанні таких протоколів (див., серед багатьох інших прикладів, рішення у справах "Гріненко проти України" (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункти 9, 75 і 76, від 15 листопада 2012 року, в якій затримка перевищувала чотирнадцять годин, і "Фортальнов та інші проти Росії" (Fortalnov and Others v. Russia), заява № 7077/06 та 12 інших заяв, пункт 78, від 26 червня 2018 року, в якій стосовно восьми заявників затримка складала від семи до двадцяти трьох годин).

71. Дійсно, у цій справі органи державної влади одразу визнали, що протокол про затримання було складено із затримкою. Однак в рішенні у справі "Смолик проти України" (Smolik v. Ukraine), заява № 11778/05, пункт 46, від 19 січня 2012 року, Суд встановив, що подальше визнання затримки у складанні протоколу про затримання не могло усунути проблему за пунктом 1 статті 5 Конвенції (995_004) у випадку відсутності документів, складених одночасно із затриманням. У зв’язку з цим Суд нагадує, що відсутність протоколу про затримання має само собою вважатися серйозним недоліком, оскільки усталена позиція Суду полягає у тому, що незадокументоване тримання особи під вартою є повним запереченням фундаментально важливих гарантій, що містяться у статті 5 Конвенції (995_004) (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Фортальнов та інші проти Росії" (Fortalnov and Others v. Russia), пункти 76 і 79; див. також рішення у справах "Макаренко проти України" (974_c45) (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункти 60 і 65, від 30 січня 2018 року, та "Белей проти України" (974_e32) [Комітет] (Beley v. Ukraine) [Committee], заява № 34199/09, пункт 60, від 20 червня 2019 року). Відсутність необхідного протоколу про затримання особи як підозрюваного може позбавити цю особу доступу до захисника та всіх інших прав підозрюваного (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Фортальнов та інші проти Росії" (Fortalnov and Others v. Russia), пункт 77).

72. Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку за конкретних обставин цієї справи. Стосовно аргументу Уряду про відсутність впливу затримки на заявника Суд зазначає, що через затримку у складанні протоколу про затримання доступ заявника до захисника та роз’яснення йому його прав як обвинуваченого були надані із затримкою (див. пункти 22 та 24).

73. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції (995_004) у зв’язку із затримкою у складанні протоколу про затримання.

(b) Затримання за відсутності попередньо постановленої ухвали суду

74.Частина перша статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) передбачає лише два випадки, коли особа може бути затримана за відсутності попередньо постановленої ухвали суду (див. пункт 45):

(1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; або

(2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або поєднання очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

75. Саме остання з двох підстав була підкреслена у протоколі про затримання (див. пункт 22). Жоден національний орган влади ніколи не припускав, що також була застосовною перша із двох підстав.

76. У цьому Суді, як і на національному рівні, заявник доводив, що другий пункт частини першої статті 208 не був до нього застосовний. По-перше, із протоколу про затримання було незрозуміло, ким були "очевидці", які звинуватили його у вчиненні стверджуваного злочину. По-друге, не була виконана вимога "безпосередності", оскільки між терористичним актом, у вчиненні якого на той момент підозрювався заявник, та його затриманням минуло декілька тижнів (див. пункт 63).

77. Суд зазначає, що органи державної влади мали показання щонайменше від одного очевидця, спільника заявника Г. (див. пункти 25 і 32). Проте відповідні положення національного законодавства передбачали, щоб таке впізнання очевидцем відбувалося "безпосередньо" після вчинення злочину. Залишається з’ясувати, чи була дотримана ця вимога "безпосередності".

78. Сторони не вказали на жодну практику національних судів, в якій було б надано точне визначення поняття "безпосередній" у цьому контексті.

79. У своїх попередніх рішеннях Суд встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції (995_004) у зв’язку із затриманнями, здійсненими на підставі еквівалентного положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (1001-05) (див. пункт 47), яке також дозволяло затримання за відсутності ухвали суду "безпосередньо після" вчинення злочину, коли між стверджуваним вчиненням злочину та затриманням минав значний проміжок часу (див., наприклад, рішення у справах "Малик проти України" (974_a61) (Malyk v. Ukraine), заява № 37198/10, пункт 27, від 29 січня 2015 року, в якому відповідний період становив півроку, та "Строган проти України" (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 88, від 06 жовтня 2016 року, в якому він становив чотири місяці).

80. У цій справі заявника було затримано приблизно через три тижні після вчинення відповідного злочину, терористичного акту біля будівлі СБУ (див. пункти 11 та 16).

81. У національних судах заявник доводив, що така затримка була несумісною з вимогою "безпосередності" згідно з відповідними положеннями Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) . Враховуючи, що буквальне формулювання підтверджує тлумачення заявника, його аргумент не вбачається нерозумними та таким, який не вимагає відповіді. Однак національні суди, зокрема апеляційний суд, його не розглянули (див. пункт 29).

82. Суд не виключає, що в національному законодавстві могли існувати інші правові підстави для затримання заявника, але Суд не може робити припущення щодо цього, оскільки національні органи влади не посилалися на жодну таку альтернативну підставу.

83. Загалом національні суди не надали пояснення, чому пункт 2 частини першої статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) міг бути підставою для затримання заявника без ухвали суду, незважаючи на аргументи заявника про протилежне, які ґрунтувалися на формулюваннях, використаних у відповідному положенні законодавства. Суди також не вказали на будь-які інші положення національного законодавства, які передбачали б правові підстави для тримання заявника під вартою.

84. За таких обставин Суд не може встановити, що затримання заявника за відсутності попередньо постановленої ухвали суду було здійснено "відповідно до процедури, встановленої законом".

85. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції (995_004) у зв’язку із затриманням заявника за відсутності попередньо постановленої ухвали суду.

86. З огляду на наведені висновки немає необхідності розглядати скаргу за пунктом 1 статті 5 Конвенції (995_004) щодо формулювання протоколу про затримання.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ (995_004)

87. Заявник скаржився на порушення пункту 2 статті 5 Конвенції (995_004) :

"2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.".

A. Прийнятність

88. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції (995_004) . Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

1. Доводи сторін

89. Заявник стверджував, що працівники СБУ, які здійснили його затримання, не поінформували його про підстави затримання або обшуку (див. пункт 17). Протоколи обшуку (див. пункти 18 та 19) не містили жодних вказівок, які б дозволяли йому зрозуміти ці підстави, і не було жодного іншого документа, що містив би таку інформацію. Під час проведення першого обшуку у нього вдома працівники СБУ виявили договір оренди квартири (див. пункт 18). Саме на цій знахідці, а не на його показаннях ґрунтувалося рішення про обшук орендованої квартири.

90. Крім того, під час першого обшуку у нього були вилучені його ключі, а тому він не міг відчинити орендовану квартиру своїм ключем, як було зазначено у протоколі другого обшуку (див. пункти 18 та 19). Він не висловив жодних заперечень проти змісту останнього протоколу, оскільки на той момент не мав захисника. Заявнику було надано доступ до нього лише 20 жовтня 2018 року. У будь-якому випадку відповідні працівники СБУ довго допитували його після затримання, не роз’яснивши йому його права або не забезпечивши йому доступу до захисника. Тому не можна було допустити, щоб органи державної влади мали можливість отримувати "вигоду від своїх протиправних дій", у тому числі посилаючись на показання, отримані від нього під час проведення обшуків з порушенням його прав, як на доказ його поінформованості про підстави затримання.

91. Заявник посилався на рішення у справі "Зуєв проти Росії" (Zuyev v. Russia), заява № 16262/05, пункти 84 і 85, від 19 лютого 2013 року, в якому Суд визнав затримку у чотирнадцять годин занадто довгою, щоб задовольнити вимоги пункту 2 статті 5 Конвенції (995_004) .

92. Заявник був усно поінформований про підстави затримання одразу після його здійснення, як передбачено законодавством (див. пункт 45). Пункт 2 статті 5 Конвенції (995_004) не вимагає наведення підстав у письмовій або в будь-якій іншій конкретній формі (посилання на ухвалу щодо прийнятності у справі "Кейн проти Кіпру" (Kane v. Cyprus), заява № 33655/06, від 13 вересня 2011 року).

93. Під час першого обшуку в його житлі, проведеному одразу після затримання, заявник повідомив працівникам СБУ, що обладнання для виготовлення вибухових пристроїв знаходилося в орендованій ним квартирі. Це доводило, що він повністю розумів характер підозр щодо нього. Пункт 2 статті 5 Конвенції (995_004) дозволяв інформувати про підстави затримання під час опитування або допиту після затримання (посилання на рішення у справі"Мюррей проти Сполученого Королівства" (Murray v. the United Kingdom), від 28 жовтня 1994 року, пункт 77, Серія A № 300-A). У будь-якому випадку детальні письмові підстави затримання були надані заявнику вже наступного дня, 20 жовтня 2015 року, що було достатньо швидко у контексті відповідності вимогам пункту 2 статті 5 Конвенції (995_004) .

2. Оцінка Суду

94. Уряд стверджував, що під час затримання працівники СБУ усно поінформували заявника про підстави затримання, як передбачено законодавством (див. пункт 92). Заявник заперечив проти цього (див. пункт 89). Однак, тоді як пояснення Уряду підтверджуються контекстом і послідовністю подій, заперечення заявника є нечітким, необґрунтованим та не вбачається правдоподібним. Зокрема, заявник докладно не пояснив, що саме сказали йому працівники СБУ стосовно його затримання та обшуків, чи вимагав він від них пояснення і, якщо так, якою була відповідь.

95. Як вбачається, заявник визнав, що під час обшуку працівники Служби безпеки України допитали його стосовно вибухових речовин (див. пункт 90), але наполягав на тому, що цей факт та його відповіді, задокументовані у протоколі обшуку, не могли вважатися належним інформуванням про підстави для цілей пункту 2 статті 5 Конвенції (995_004) , оскільки його показання були отримані з порушенням його права на захисника. Проте навіть за відсутності будь-якої відповіді заявника суть запитань повинна була вказати йому на підстави позбавлення його свободи.

96. Крім того, питання, чи призвів якийсь допит під час проведення обшуку до порушення права заявника на правову допомогу, може мати значення у контексті статті 6 Конвенції (995_004) . Однак це питання не є частиною цієї заяви.

97. Першочергова мета пункту 2 статті 5 Конвенції (995_004) полягає не у забезпеченні права заявника на правову допомогу у кримінальному провадженні щодо нього, а в наданні гарантій захисту від свавільного позбавлення свободи та отримання заявником ефективного перегляду законності його затримання, що було б неможливим без обізнаності про підстави такого затримання (див. рішення у справі "Ван дер Лер проти Нідерландів" (Van der Leer v. the Netherlands), від 21 лютого 1990 року, пункт 28, Серія A № 170A). В рішенні Суду у справі "Дікме проти Туреччини" (Dikme v. Turkey), заява № 20869/92, пункти 54-57, ЄСПЛ 2000-VIII) наведений хороший приклад такої відмінності: хоча у цій справі існували достовірні твердження про жорстоке поводження із заявником під час допиту за відсутності захисника, Суд не встановив порушення пункту 2 статті 5 Конвенції (995_004) , оскільки сама суть цього потенційно проблемного допиту дала заявнику можливість зрозуміти підстави його затримання.

98. Як би там не було, враховуючи ситуацію у м. Одесі у відповідний період часу та сумнозвісний характер низки відповідних вибухів (див. пункти 9 та 12), сам факт проведення обшуку працівниками СБУ у супроводі спеціаліста-вибухотехніка, під час якого були виявлені вибухові пристрої, мав достатньою мірою дати зрозуміти заявнику підстави для позбавлення його свободи (див., для порівняння, mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі "Оджалан проти Туреччини" (<...>), заява № 46221/99, від 14 грудня 2000 року).

99. Ніщо не свідчить про те, що будь-яка можлива затримка у наданні офіційного пояснення підстав затримання заявника яким-небудь чином зашкодила йому з точки зору його можливості оскаржити законність тримання його під вартою: насправді він постав перед суддею наступного дня після затримання, і на той момент заявник та його захисник вже отримали офіційне повідомлення про підозру щодо нього.

100. Отже, не було порушено пункт 2 статті 5 Конвенції (995_004) .

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ (995_004)

101. Заявник скаржився на те, що у результаті застосування у його справі частини п’ятої статті 176 Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) , яка виключала можливість застосування не пов’язаних з позбавленням волі запобіжних заходів до підозрюваних у тероризмі, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенція, яка передбачає:

"Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.".

A. Прийнятність

102. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції (995_004) . Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

1. Доводи сторін

103. Частина п’ята статті 176 Кримінального процесуального кодексу України (4651-17) (див. пункт 40, далі також - положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою) заборонила застосовування будь-яких інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою під час досудового слідства, до осіб, які, як заявник, обвинувачувалися у причетності до тероризму. На його думку, ця ситуація була аналогічною ситуації в рішеннях у справах "С.Б.С. проти Сполученого Королівства" (S.B.C. v. the United Kingdom), заява № 39360/98, пункт 23, від 19 червня 2001 року, та "Бойченко проти Молдови" (Boicenco v. Moldova), заява № 41088/05, пункти 135-138, від 11 липня 2006 року, а також свідчила про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (995_004) .

104. Після постановлення первинної ухвали про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою суди продовжували посилатися на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, у своїх подальших ухвалах. 08 квітня 2016 року апеляційний суд навіть пояснив, чому вважав положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, таким, яке відповідало статті 5 Конвенції (995_004) (див. пункт 35). Це доводило, що посилання на це положення було важливою і зовсім не випадковою формальною згадкою, яка не мала жодного впливу, як переконував Уряд.

105. На противагу тому, що зазначив Уряд, суди жодним чином не могли відступити від положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою. У зв’язку з цим заявник надав пресреліз СБУ від 15 жовтня 2005 року, в якому повідомлялося про порушення кримінального провадження щодо судді у Донецькій області, який звільнив під заставу особу, підозрювану у фінансуванні тероризму. Заявник також посилався на доповідь УВКПЛ, в якій було піддано критиці положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою (див. пункт 57).

106. У подальших зауваженнях, наданих на пропозицію палати (див. пункт 5), заявник підтримав свою початкову позицію та стверджував, що Рішення Конституційного Суду України від 25 червня 2019 року (v007p710-19) , яким положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, було визнано неконституційним, та іншу практику національних судів за останні роки можна розглядати як заходи, які у принципі підтримували його позицію. Однак ці події не означали, що органи державної влади визнали порушення прав заявника або виправили його ситуацію. Зокрема, жодна ухвала про продовження строку тримання його під вартою не скасовувалася. Рішення Конституційного Суду України не мало зворотної сили. Отже, заявник все ще міг вважатися "потерпілим" від порушення його прав за пунктом 3 статті 5 Конвенції (995_004) , а його скарга залишалася прийнятною.

107. Уряд стверджував, що в ухвалі суду про обрання заявнику запобіжного заходу у виді тримання під вартою було лише pro forma посилання на положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою. Насамперед Суд посилався на такі підстави, як обґрунтована підозра у вчиненні заявником терористичного акту та ризик продовження ним злочинної діяльності або втечі у випадку звільнення. Тримання заявника під вартою було необхідним, оскільки він був членом "проросійської підпільної терористичної мережі" і, перебуваючи на свободі, міг переховуватися, як це зробив інший підозрюваний, Ч. (див. пункт 14). До того ж, той факт, що після нападу на будівлю СБУ заявник продовжив виготовляти вибухові пристрої, доводив його намір продовжувати свою небезпечну злочинну діяльність. Отже, заявник був би поміщений під варту незалежно від наявності положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою.

108. З цієї причини гіпотетичне питання про те, чи помістили б заявника під варту за відсутності цього положення законодавства, було неактуальним.

109. У подальших зауваженнях, наданих на пропозицію палати (див. пункт 5), Уряд повідомив, що після закінчення періоду, охопленого його первинними зауваженнями, строк тримання заявника під вартою було продовжено (див. пункт 37).

2. Оцінка Суду

(a) Відповідні загальні принципи

110. Питання про розумність тримання обвинуваченого під вартою слід оцінювати в кожній справі окремо на підставі відповідних фактів та із врахуванням її особливостей. Тривале тримання під вартою може бути виправданим у конкретній справі тільки за наявності чітких ознак існування суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи, закріплений у статті 5 Конвенції (995_004) (див. згадане рішення у справі "Бузаджи проти Республіки Молдова" (Buzadji v. the Republic of Moldova), пункт 90 з подальшими посиланнями). Будь-яка система обов’язкового тримання під вартою per se є несумісною з пунктом 3 статті 5 Конвенції (995_004) (див. рішення у справі "Ілійков проти Болгарії" (Ilijkov v. Bulgaria), заява № 33977/96, пункт 84, від 26 липня 2001 року).

111. Відповідальність покладається у першу чергу на національні судові органи для гарантування у кожному конкретному випадку того, що тримання обвинуваченого під вартою не перевищуватиме розумного строку. З цією метою вони повинні, належним чином враховуючи принцип презумпції невинуватості, розглянути усі факти, які свідчать "за" і "проти" існування згаданої вимоги публічного інтересу, що виправдовує відступ від принципу статті 5 Конвенції (995_004) , та повинні навести їх у своїх рішеннях щодо клопотань про звільнення з-під варти. По суті, саме на основі наведених в таких рішеннях підстав і документально підтверджених фактів, на які посилався заявник у своїх скаргах, Судові належить вирішити, чи було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції (995_004) (див. згадане рішення у справі "Бузаджи проти Республіки Молдова" (Buzadji v. the Republic of Moldova), пункт 91).

112. Існування обґрунтованої підозри є умовою sine qua non для законності тривалого тримання під вартою, але зі спливом певного періоду часу такої підозри вже буде недостатньо: тому Суд має встановити: (1) чи продовжували інші підстави, наведені органами судової влади, виправдовувати позбавлення свободи, та (2) якщо такі підстави були "відповідними" та "достатніми", чи виявили національні органи влади "особливу ретельність" під час здійснення провадження. Суд також встановлював, що органи державної влади мають переконливо продемонструвати обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи, незалежно від того, наскільки воно коротке (там само, пункт 87).

113. Обов’язок посадової особи, яка відправляє правосуддя, зазначати відповідні та достатні підстави тримання під вартою - на додаток до наявності обґрунтованої підозри - покладається на неї з моменту ухвалення першого рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (там само, пункт 102).

114. Вирішуючи питання про звільнення або подальше тримання особи під вартою, органи державної влади зобов’язані розглянути альтернативні засоби забезпечення її явки до суду (там само, пункт 87).

115. До обґрунтувань, які згідно з практикою Суду вважаються "відповідними" та "достатніми" доводами (окрім наявності обґрунтованої підозри), належать такі підстави, як небезпека переховування від слідства, ризик чинення тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризик змови, ризик повторного вчинення злочину, ризик спричинення порушення громадського порядку, а також необхідність захисту затриманого (там само, пункт 88).

(b) Застосування відповідних принципів у цій справі

116. Суд неодноразово встановлював, що існування законодавчих механізмів, що обмежують повноваження національних судів щодо ухвалення рішень у справах про тримання під вартою під час досудового слідства, було порушенням пункту 3 статті 5 Конвенції (995_004) (див. рішення у справі "С.Б.С. проти Сполученого Королівства" (S.B.C. v. the United Kingdom), заява № 39360/98, пункти 23 і 24, від 19 червня 2001 року, "Бойченко проти Молдови" (Boicenco v. Moldova), заява № 41088/05, пункти 134-138, від 11 липня 2006 року, та "Прузян проти Вірменії" (Piruzyan v. Armenia), заява № 33376/07, пункти 105 і 106, від 26 червня 2012 року).

117. У цьому контексті Суд вказує на Рішення Конституційного Суду України (v007p710-19) про визнання неконституційним положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, на тій підставі, що на практиці його дія обмежувала можливість національних судів виносити належним чином умотивовані рішення про тримання під вартою (див. пункт 53). Суд задоволений, що Рішення Конституційного Суду України усунуло ризик (про який також зауважило УВКПЛ - див. пункт 57), що положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, матиме такі ж негативні наслідки у подальших справах.

118. Однак Суд повторює, що його завдання полягає не у перевірці відповідного законодавства і практики abstracto, а у визначенні, чи призвів до порушення Конвенції (995_004) спосіб, в який воно застосовувалось до заявника або впливало на нього (див. рішення у справі "Н.С. проти Італії" [ВП] (N.C. v. Italy) [GC], заява № 24952/94, пункт 56, ЄСПЛ 2002-X). Як було зазначено, Рішення Конституційного Суду України (v007p710-19) насамперед стосувалося положення про неможливість застосування інших запобіжних заходів, окрім тримання під вартою, яке перешкоджало судам належним чином обґрунтовувати рішення про тримання під вартою, що також є питанням, тісно пов’язаним з конкретними обставинами цієї справи.

119. Всупереч ситуації у справах, наведених у пункті 116, у цій справі національні суди мали повноваження перевірити наявність обґрунтованої підозри щодо обвинуваченого, розглянути докази у зв’язку з цим і постановити ухвалу про його звільнення з-під варти у випадку виявлення ними відсутності обґрунтованої підозри щодо пред’явлених заявнику обвинувачень (див. приклад подібної ситуації в Хорватії, рішення у справі"Мерчеп проти Хорватії" (<...>), заява № 12301/12, пункт 102, від 26 квітня 2016 року, або у випадку відсутності ризиків, що виправдовували тримання під вартою (див. пункти 43 та 54-56)).

120. Матеріали справи свідчать про те, що національні суди, які мали у своєму розпорядженні численні докази на підтвердження підозри щодо заявника, справді здійснили ці повноваження контролю в його справі (див. пункти 14, 15, 18, 19, 25 і 26), як вони зробили в деяких інших справах, пов’язаних з тероризмом і національною безпекою (див. приклади рішень національних судів у пунктах 54-56).

121. Суд повторює, що в деяких випадках стосовно особливо тяжких злочинів великого значення набувають характер і тяжкість обвинувачень, висунутих обвинуваченому, які свідчать проти його звільнення та на користь тримання його під вартою (див. згадане рішення у справі "Мерчеп проти Хорватії" (<...>), пункт 96 з подальшими посиланнями). Загально сформульований ризик, який випливає з організованого характеру злочинної діяльності, у вчиненні якої обвинувачується заявник, приймається як підстава для тримання його під вартою, зокрема на початкових етапах провадження (див. рішення у справі "Дудек проти Польщі" (Dudek v. Poland), заява № 633/03, пункт 36, від 04 травня 2006 року).

122. В рішенні у справі "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), заява № 5829/04, пункт 196, від 31 травня 2011 року, Суд відзначив, що, хоча у зазначеній справі така ситуація не виникла, за певних обставин, наприклад, коли підозрюваний нібито входив до складу банди, причетної до насильницьких злочинів, або, ймовірно, до справ, пов’язаних з тероризмом, "неможливість застосування застави" могла бути очевидною (посилання на рішення у справах "Галуашвілі проти Грузії" (Galuashvili v. Georgia), заява № 40008/04, пункт 6 і далі, від 17 липня 2008 року, "Кусик проти Польщі" (Kusyk v. Poland), заява № 7347/02, пункт 37, від 24 жовтня 2006 року, та "Целеєвський проти Польщі" (Celejewski v. Poland), заява № 17584/04, пункти 35-37, від 04 травня 2006 року).

123. Суд вважає, що така ситуація існувала у справі заявника. Неможливість звільнення була очевидною з огляду на конкретні обставини справи заявника. Його підозрювали в організації та керівництві терористичною групою у складі декількох осіб, одна з яких втекла ще до затримання заявника. Група використовувала складні методи проведення таємних операцій та займалася надзвичайно небезпечною діяльністю, і, як стверджувалося, продовжувала нею займатися до моменту затримання.

124. У цьому контексті Суд має наголосити, що органи державної влади зобов’язані захищати права фактичних і потенційних потерпілих від насильницьких нападів відповідно до статей 2, 3 та пункту 1 статті 5 Конвенції (995_004) . Суд вважає, що за таких обставин, як у справі заявника, він має тлумачити обсяг зобов’язань органів державної влади за пунктом 3 статті5 Конвенції (995_004) щодо обґрунтування своїх рішень у спосіб, який відповідає практичним вимогам виконання цього зобов’язання (див., у контексті статті 6 Конвенції (995_004) , рішення у справі "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 50541/08 та 3 інші заяви, пункти 252 та 259, від 13 вересня 2016 року).

125. Крім того, його справу розглядали в умовах існування у відповідний момент часу великої напруженості у м. Одесі та втечі обвинувачених в інших попередніх резонансних справах (див. пункти 7-10 і 58).

126. Також ключове значення має те, що районний суд, який мав повну юрисдикцію стосовно цього, встановив, що під час провадження, яке не порушувало жодного іншого питання про відповідність пункту 3 статті 5 Конвенції (995_004) , обґрунтовану підозру щодо заявника у зв’язку з цими конкретними обвинуваченнями підтверджували докази, а також існував ризик його переховування у випадку звільнення з-під варти. Ці висновки були розглянуті та залишені без змін апеляційною інстанцією. З огляду на надані Суду матеріали відсутні підстави сумніватися в обґрунтованому характері висновків національних судів у зв’язку з цим.

127. Дійсно, підстави, наведені у первинній ухвалі районного суду про тримання під вартою, були викладені стисло з огляду на очевидність ризику переховування заявника. Однак стислі міркування суду не можуть самі собою означати порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (995_004) (див., наприклад, рішення у справі "Ван дер Танг проти Іспанії" (Van der Tang v. Spain), від 13 липня 1995 року, пункт 60, серія A № 321). До того ж, ступінь конкретності мотивів національних судів з часом збільшувалася: 08 квітня 2016 року, під час залишення без змін ухвали про продовження строку тримання заявника під вартою, апеляційний суд послався на особливу роль заявника в організації протиправної діяльності як підставу вважати, що існував ризик його переховування (див. пункт 35). Суд вказує на відсутність тверджень того, що органи державної влади не виявляли "особливу ретельність" під час здійснення провадження.

128. Насамкінець, найголовніше полягає у тому, що ухвала від 20 жовтня 2015 року не ґрунтувалася на положенні про неможливість застосування певних запобіжних заходів, хоча й містила посилання на останнє, і, як уже пояснювалося, його наявність була результатом виваженої оцінки, під час якої було враховано тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрювали заявника, та ризик, пов’язаний з його звільненням з-під варти.

129. З огляду на зазначені обставини Суд вважає, що національні суди надали "відповідні" підстави тримання його під вартою, які за цих обставин були "достатніми", щоб відповідати мінімальним стандартам пункту 3 статті 5 Конвенції (995_004) .

130. Отже, Суд приходить до висновку, що за конкретних обставин цієї справи не було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції (995_004) .

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ (995_004)

131. Заявник скаржився на порушення пункту 2 статті 6 Конвенції (995_004) у зв’язку з формулюваннями, використаними районним судом у первинній ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Пункт 2 статті 6 Конвенції (995_004) передбачає:

"2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.".

A. Прийнятність

132. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції (995_004) . Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

1. Доводи сторін

133. Заявник стверджував, що у своїй ухвалі про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою районний суд зазначив, що заявник "вчинив особливо тяжкий злочин" (див. пункт 26) і, таким чином, підтвердив його вину за відсутності вироку. Це твердження було сформульовано як констатація факту, виражене без будь-яких умов чи застережень. Навівши таке твердження, районний суд підтримав сторону обвинувачення, передчасно вирішивши, яким буде результат провадження щодо заявника. Це твердження могло повідомити читачу лише те, що заявник насправді був винен. Хоча заявник порушував це питання в апеляційній інстанції, апеляційний суд його не прокоментував.

134. Цей останній факт мав вирішальне значення. Заявник вважав, що подібна ситуація була в рішенні у справі "Федоренко проти Росії" (Fedorenko v. Russia), заява № 39602/05, пункти 89-93, від 20 вересня 2011 року, в якому апеляційний суд не виправив суд першої інстанції, який зазначив у рішенні про тримання під вартою про те, що заявник "вчинив тяжке кримінальне правопорушення", а відхилив це твердження як "технічну помилку". У цій справі Суд встановив порушення пункту 2 статті 6 Конвенції (995_004) .

135. Уряд стверджував, що під час застосування пункту 2 статті 6 Конвенції (995_004) важливим є справжнє значення тверджень, а не їхнє дослівне формулювання. У своїй ухвалі від 20 жовтня 2015 року районний суд чітко вказав, що органи державної влади лише підозрювали заявника у вчиненні терористичного акту. Хоча дослівний вираз, використаний районним судом, "вчинив особливо тяжкий злочин", міг розглядатися як порушення принципу презумпції невинуватості, слід враховувати його контекст. Він був використаний в контексті розгляду питання, чи слід було обирати заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, і в цьому контексті було необхідно розглянути наявність обґрунтованої підозри щодо заявника. Саме це мав намір сказати суддя у своїй ухвалі, і це було пояснено в ухвалі апеляційного суду від 28 жовтня 2015 року. До того ж, відповідна ухвала суду не була доступна громадськості.

2. Оцінка Суду

(a) Відповідні загальні принципи

136. Суд повторює, що принцип презумпції невинуватості, закріплений у пункті 2 статті 6 Конвенції (995_004) , буде порушено, якщо судове рішення або по суті твердження представника держави щодо обвинуваченого у вчиненні злочину відображає думку, що він є винним, тоді як його вину ще не доведено відповідно до закону. За відсутності формального висновку цього достатньо для припущення, що суд або відповідна посадова особа вважає обвинуваченого винним, і передчасне висловлення такої думки судом неодмінно порушить принцип презумпції невинуватості (див. рішення у справі "Рамковські проти колишньої Югославської Республіки Македонія" (Ramkovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 33566/11, пункт 81, від 08 лютого 2018 року, з подальшими посиланнями). Однак слід розрізняти твердження, які відображають думку про винуватість особи, та твердження, які просто описують "стан перебування під підозрою". Перші порушують презумпцію невинуватості, тоді як другі розглядаються як беззаперечні у різних ситуаціях, розглянутих Судом.

137. Раніше Суд встановлював, що відповідні твердження слід тлумачити загалом та в їхньому належному контексті (там само, пункт 82). Якщо враховувати характер і контекст конкретного провадження, навіть використання певних невдалих формулювань може не мати вирішального значення. У практиці Суду є декілька прикладів випадків, коли порушення пункту 2 статті 6 Конвенції (995_004) встановлено не було, хоча використані національними органами влади та судами формулювання були піддані критиці (див. рішення у справі "Аллен проти Сполученого Королівства" [ВП] (Allen v. the United Kingdom) [GC], заява № 25424/09, пункт 126, ЄСПЛ 2013, посилання у зв’язку з останнім аспектом на ухвалу щодо прийнятності у справі "Рівз проти Норвегії" (Reeves v. Norway), заява № 4248/02, від 08 липня 2004 року, та рішення у справі "А.Л. проти Німеччини" (A.L. v. Germany), заява № 72758/01, пункти 38 і 39, від 28 квітня 2005 року).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

138. Суд встановлював порушення пункту 2 статті 6 Конвенції (995_004) у багатьох справах, коли національні суди в рішеннях про тримання під вартою під час досудового слідства категорично вказували про вчинення заявником злочину (див., наприклад, рішення у справах "Матьяшевіч проти Сербії" (<...>), заява № 23037/04, пункти 47-51, ЄСПЛ 2006-X, "Гарицький проти Польщі" (Garycki v. Poland), заява № 14348/02, пункти13, 71-73, від 06 лютого 2007 року, "Нестак проти Словаччини" (<...>), заява № 65559/01, пункти 89-91, від 27 лютого 2007 року, згадане рішення у справі "Федоренко проти Росії" (Fedorenko v. Russia), пункти 90-93, рішення у справах "Гуцанові проти Болгарії" (Gutsanovi v. Bulgaria), заява № 34529/10, пункти 202-204, ЄСПЛ 2013 (витяги), та "Мугоша проти Чорногорії" (<...>), заява № 76522/12, пункти 68 та 69, від 21 червня 2016 року).

139. В ухвалі про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою містились посилання на підозру щодо заявника, і по суті роль районного суду у провадженні полягала насамперед у перевірці, чи існувала обґрунтована підозра щодо заявника, як стверджував слідчий орган. Однак частина ухвали про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою, в якій містився відповідний вираз, не стосувалася опису доводів слідчого органу чи обговорення наявності або відсутності обґрунтованої підозри.

140. Скоріш цей вираз був використаний у контексті перевірки наявності обставин, які виправдовували тримання заявника під вартою: ризик його переховування, перешкоджання слідству чи продовження злочинної діяльності. На момент розгляду районним судом цих питань він уже узагальнив доводи слідчого органу та визнав встановленим факт наявності обґрунтованої підозри щодо заявника.

141. Суд не вбачає жодної причини для того, щоб районний суд знову повертався до цього питання, аби лише повторити, як стверджував Уряд (див. пункт 135), свою думку про існування обґрунтованої підозри щодо заявника. Крім того, згідно з національним законодавством існування обґрунтованої підозри та наявність певних ризиків, які виправдовували тримання під вартою, як-от ризик переховування, є двома окремими питаннями. Районний суд використав вираз саме у контексті останнього, а не першого.

142. Як вбачається, районний суд використав цей вираз не для того, щоб оголосити заявника винним як таким, а для обґрунтування свого рішення про поміщення його під варту. Однак, як вказує зазначена практика, це саме по собі не виключає встановлення порушення, оскільки Суд неодноразово встановлював порушення пункту 2 статті 6 Конвенції (995_004) через категоричне визнання вини в рішенні про тримання під вартою.

143. Обставини цієї справи слід відрізняти від справ, коли суди зазначали, що заявники "вчинили" певні дії, які кваліфікувалися певним чином за національним законодавством, лише для зазначення свої думки, що заявники відповідали певним критеріям законодавства для застосування для них заходів, наприклад, таких як екстрадиція (див. рішення у справі "Гафоров проти Росії" (Gaforov v. Russia), заява № 25404/09, пункти 212-216, від 21 жовтня 2010 року) або тримання під вартою під час досудового слідства (див. рішення у справі "Лада проти України" (974_c42) [КМТ] (Lada v. Ukraine) [CTE], заява № 32392/07, пункти 17, 18 та 51, від 06 лютого 2018 року). На противагу, у цій справі районний суд на момент використання виразу про вчинення злочину по суті вже вирішив відповідне питання, чи підпадав заявник під категорію обвинувачених, до яких через особливу тяжкість пред’явлених їм обвинувачень застосовувалося тримання під вартою під час досудового слідства, за національним законодавством (див. пункти 48) (див. відповідне положення національного законодавства у пункті 42).

144. Насамкінець, не можна стверджувати, що районний суд посилався на конкретні характеристики пред’явлених заявнику обвинувачень, такі як організований характер або складність стверджуваної злочинної діяльності (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Періча Ореб проти Хорватії" (Perica Oreb v. Croatia), заява № 20824/09, пункти 29 і 142, від 31 жовтня 2013 року, та згадане рішення у справі"Рамковські проти колишньої Югославської Республіки Македонія" (Ramkovski v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункти 18, 83 та 84) або її особливо жахливий характер, який перевищував "основні" ознаки відповідного злочину (див., в якості протилежного прикладу, ухвалу щодо прийнятності у справі "Каран проти Хорватії" (Karan v. Croatia), заява № 21139/05, від 07 грудня 2006 року), як підставу для висновку суду про обґрунтованість запобіжного заходу у виді тримання під вартою під час досудового слідства. У твердженнях районного суду не було жодної з цих передбачуваних особливостей, оскільки він посилався не на конкретні характеристики злочину, у вчиненні якого підозрювався заявник, а саме на "вчинення" його заявником.

145. За таких обставин Суд не може тлумачити відповідне твердження інакше, як висловлення думки районного суду, що заявник справді був винним у вчиненні особливо тяжкого злочину, в якому на той момент він лише підозрювався та не був визнаний винним в його вчиненні.

146. Суд готовий врахувати можливість, що районний суд міг просто допустити технічну помилку, неправильно сформулювавши свою ухвалу. Однак ані районний суд, ані апеляційний суд, ані будь-який інший національний орган влади не визнали, що така помилка була допущена, та не намагалися її виправити (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах "Матьяшевіч проти Сербії" (<...>), пункт 47,"Мугоша проти Чорногорії" (<...>), пункт 68, та, в якості протилежних прикладів, згадані рішення у справах "Федоренко проти Росії" (Fedorenko v. Russia), пункт 91, та "Лада проти України" (974_c42) (Lada v. Ukraine), пункти 18 та 51).

Справа "Грубник проти України"

(Заява № 58444/15)

ПРОЦЕДУРА

ФАКТИ

ПРАВО