Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі суддів:

Чалого С. Я.

Гончар Л.Я.

Конюшка К.В.

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за касаційною скаргою Української Православної Церкви від імені та в інтересах якої діє Тульчинське єпархіальне управління на постанову Липовецького районного суду Вінницької області від 17 травня 2012 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2012 року у справі за позовом Української Православної Церкви від імені та в інтересах якої діє Тульчинське єпархіальне управління до Росошанської сільської ради Липовецького району Вінницької області про визнання нечинним рішення,-

В листопаді 2011 року Українська Православна Церква від імені та в інтересах якої діє Тульчинське єпархіальне управління звернулась до суду з позовом до Росошанської сільської ради Липовецького району Вінницької області про визнання нечинним рішення від 19.05.1995 року 4 сесії 22 скликання Росошанської сільської ради Липовецького району Вінницької області.

Постановою Липовецького районного суду Вінницької області від 17 травня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2012 року, в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанції Українська Православна Церква від імені та в інтересах якої діє Тульчинське єпархіальне управління звернулась з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами та підтверджується наявними у справі матеріалами, рішенням 4 сесії 22 скликання Росошанської сільської ради народних депутатів Липовецького району Вінницької області від 19.05.1995 року, виділено земельну ділянку в кількості 0, 10 га на місці бувшої церкви під будівництво Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що Росошанська сільська рада приймаючи оскаржуване рішення керувалася положеннями ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", згідно якої релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності, а отже позовні вимоги є необґрунтованими.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 22 Земельного Кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), виникнення права власності або користування земельною ділянкою виникає після встановлення меж ділянки в натурі і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або користування землею посвідчується державними актами, що видаються і реєструються сільськими радами народних депутатів.

На момент прийняття рішення сільської ради про виділення земельної ділянки 0,10 га, апелянт не мав документів, що посвідчують право на земельну ділянку відповідно до вимог діючого тоді Земельного кодексу України (2768-14) , а тому, ділянка не вилучалась в попереднього користувача, бо її власником до 1992 року була держава - Українська Радянська Соціалістична Республіка в складі СРСР і не надавалась в користування чи власність апелянта для будівництва храму чи інших цілей.

Приймаючи рішення про виділення землі під будівництво, сільська рада діяла відповідно до Земельного кодексу України (2768-14) (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), зокрема ст. 65, якою встановлено, що до земель сільського населеного пункту належать усі землі населеного пункту. Землі сільського населеного пункту перебувають у віданні сільської ради народних депутатів.

Статтею 4 ЗК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих в колективну і приватну власність. Суб'єктами права державної власності на землю виступають : обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності. Землі, що перебувають в державній власності можуть передаватися у колективну або приватну власність і надаватися в користування, в тому числі на умовах оренди.

Наявність діючого храму Української православної церкви Київської Митрополії дає змогу в повній мірі задовольнити потреби вірян на здійснення необхідних духовних та релігійних обрядів, а тому рішення 4 сесії 22 скликання Росошанської сільської ради від 19.05.1995 року про виділення земельної ділянки під будівництво Української Православної Церкви Київського Патріархату в кількості 0,10 га на місці бувшої церкви ніяким чином не порушує прав позивача та вимог законодавства. Вказане рішення, з огляду на наявність у с. Росоша діючого храму, який належить позивачу, прийнято органом місцевого самоврядування насамперед з дотриманням вимог ст. 5, 7, 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

За таких обставин судова колегія дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій повно і правильно встановлені фактичні обставини справи, характер правовідносин сторін і вірно застосовані до них норми матеріального права. Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Тому, підстав для задоволення касаційної скарги судова колегія не вбачає.

Згідно з частиною першою статті 224 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись ст. ст. 220, 222, 223, 224, 230, 231 КАС України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України, -

Касаційну скаргу Української Православної Церкви від імені та в інтересах якої діє Тульчинське єпархіальне управління залишити без задоволення, а постанову Липовецького районного суду Вінницької області від 17 травня 2012 року та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15 листопада 2012 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі і може бути переглянута з підстав, у строк та у порядку, визначених ст.ст. 235- 244-2 КАС України.