Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

Головуючого Рецебуринського Ю.Й.,

Суддів Ємельянової В.І.,

Черпака Ю.К.,

секретаря судового засідання Горбатюка В.С.,

за участю:

позивача - ОСОБА_2,

представників:

Міністерства доходів і зборів України - Грищенко В.Ю.,

Державної судової адміністрації України - Бурлаченка С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_2 до Київського апеляційного господарського суду, Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України), Державної казначейської служби України, Міністерства доходів і зборів України про стягнення коштів,

за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 листопада 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2014 року,

У серпні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив:

стягнути солідарно з Київського апеляційного господарського суду та ДСА України 29152 грн 49 коп. незаконно утриманого податку;

стягнути солідарно з Київського апеляційного господарського суду та ДСА України невиплачену надбавку за вислугу років та довічне утримання в сумі 75555 грн;

стягнути солідарно з Київського апеляційного господарського суду та ДСА України 16200 грн невиплаченої середньомісячної заробітної плати за 2006 та 2007 роки;

стягнути солідарно з Київського апеляційного господарського суду, ДСА України, Державного казначейства України 20000 грн моральної шкоди;

стягнути солідарно з відповідачів 15818 грн 73 коп. незаконно утриманого податку.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 листопада 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2014 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалені ними судові рішення та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Заслухавши пояснення позивача, представників відповідачів, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права згідно статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів прийшла до наступних висновків.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 працював суддею з 6 червня 1981 року, з 2 серпня 2002 року - суддею Київського апеляційного господарського суду.

Протягом 2006 - 2008 років з нарахованої позивачу заробітної плати утримано податок з доходів фізичних осіб.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині стягнення незаконно утриманого податку з нарахованої йому заробітної плати, суди попередніх інстанцій правильного виходили з того, що з 1 січня 2004 року набрав чинності Закон України від 22 травня 2003 року № 889-IV "Про податок з доходів фізичних осіб" (889-15) , який не передбачає пільг для суддів при сплаті цього податку.

Щодо вимог про невиплачену набавку за вислугу років у сумі 36209 грн впродовж 2006-2008 років, колегія суддів зазначає наступне.

Із матеріалів справи вбачається, що набавку за вислугу років за 2006-2008 роки позивачу нараховували у розмірі 40% від посадового окладу відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2005 року № 865 "Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів" (865-2005-п) (далі - постанова № 865).

Відповідно до частини четвертої статті 44 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-XII "Про статус суддів" (далі - Закон № 2862) (в редакції Закону від 15 грудня 1992 року) суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах: при стажі роботи понад 25 років - 40 відсотків від загальної суми щомісячного заробітку з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.

Статтею 113 Закону України від 20 грудня 2005 року № 3235-IV "Про Державний бюджет України на 2006 рік" (далі - Закон N 3235-IV (3235-15) ) установлено, що у 2006 році суддям виплачується щомісячна надбавка за вислугу років у розмірах, передбачених частиною четвертої статті 44 Закону № 2862-XII від посадового окладу з урахуванням доплати за кваліфікаційні класи.

Підпунктом "б" підпункту 2 пункту 61 розділу II Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-VI "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (107-17) були внесені відповідні зміни до Закону № 2862-XII (2862-12) . Зокрема, в абзаці другому частини четвертої слова "загальної суми щомісячного заробітку" замінено словами "посадового окладу".

Рішенням від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 (v010p710-08) Конституційний Суд України визнав неконституційними низку положень Закону № 107-VI (107-17) , в тому числі й пункту 61 розділу II Закону № 107-VI (107-17) щодо внесення зазначених вище змін.

Водночас пунктом 22 постанови № 865 (865-2005-п) установлено, що суддям щомісяця виплачується надбавка за вислугу років у відсотках від посадового окладу з урахуванням надбавки за кваліфікаційний клас в таких розмірах: при стажі роботи понад 25 років - 40 відсотків.

Таким чином, Закон № 2862-XII (2862-12) і постанова № 865 (865-2005-п) по-різному врегульовують питання виплати суддям надбавки за вислугу років.

Проаналізувавши наведені норми права та виходячи із визначених в частині четвертій статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, колегія суддів дійшла висновку, що в частині визначення бази обчислення надбавки за вислугу років слід застосовувати положення Закону № 2862-XII (2862-12) , який має вищу юридичну силу, а не підзаконний нормативний акт - постанову № 865 (865-2005-п) .

Таким чином позовні вимоги у вказаній частині підлягають частковому задоволенню, а саме з 1 січня 2007 року по 31 грудня 2007 року та з 22 травня 2008 року по 31 грудня 2008 року.

Отже, відмовляючи у задоволенні позовних вимог в цій частині, суди попередніх інстанцій не врахували зазначеного.

За наведених обставин, безпідставним є висновок судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні похідної позовної вимоги про невиплачене довічне грошове утримання за вказаний період з врахуванням збільшення розміру щомісячної надбавки за вислугу років.

Що стосується вимог позивача про невиплату середньомісячної заробітної плати за період щорічної відпустки за 2006 рік у розмірі 7800 грн та 2007 рік у розмірі 8400 грн, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини 5 статті 44 Закону № 2862-XII (чинного на час виникнення спірних правовідносин) суддям надається щорічна відпустка тривалістю 30 робочих днів з наданням додаткового посадового окладу.

Пунктом 21 абзацу постанови № 865 (865-2005-п) встановлено, що у разі надання відпустки судді виплачується додатковий посадовий оклад відповідно до частини п'ятої статті 44 Закону України "Про статус суддів", а також надається матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх середньомісячної заробітної плати.

Судами встановлено, що позивачу нараховано та виплачено додатковий оклад до відпустки у сумі 6508 грн, з них 2006 року - 3254 грн, 2007 року -3254 грн.

З огляду на викладене, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення вказаних позовних вимог.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо стягнення солідарно з відповідачів 15818 грн 73 коп. незаконно утриманого податку з довічного грошового утримання на 2011 рік, суди попередніх інстанцій посилалися на статтю 43 Податкового кодексу України та зазначали, що позивач зобов'язаний був звернутися із заявою про повернення помилково сплачених коштів. Крім того, вимога про списання коштів з відповідних рахунків відповідачів позивачем не заявлялася.

Вказаний висновок судів є неправильним, оскільки з огляду на норми Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Державного казначейства України від 10 грудня 2002 року № 226 (z1000-02) , Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 № 845 (845-2011-п) , Податкового кодексу України (2755-17) , платник податку має право звернутись до суду за захистом порушеного права, навіть якщо останній не скористався можливістю досудового врегулювання спору, що є необов'язковим у таких правовідносинах. Крім того, колегія суддів вважає, що способом захисту порушеного права позивача є стягнення на його користь утриманих сум податку з державного бюджету, а стаття 43 Податкового кодексу України, на яку посилалися суди, визначає умови і механізм повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов'язань у випадках, передбачених податковим законодавством, та не поширюється на відшкодування податку за судовими рішеннями.

Щодо вимоги позивача про стягнення моральної шкоди, то суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо відмови в її задоволенні, оскільки, ОСОБА_2 не надано належних доказів на підтвердження вказаної вимоги.

Зважаючи на те, що позовна заява містить декілька вимог в адміністративній справі, в тому числі про стягнення боргу по заробітній платі, то в силу статті 233 Кодексу законів України про працю на вказані правовідносини строк звернення до суду не поширюються.

Конституційний Суд України в Рішенні від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 (v008p710-13) дійшов висновку, що у випадку порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат. У разі пред'явлення вимог про стягнення будь-яких виплат, що входять до структури заробітної плати, і застосування цих положень, не пов'язане з фактом нарахування чи не нарахування роботодавцем спірних виплат.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що судам для правильного вирішення спору потрібно було врахувати всі обставини, що мають значення для справи, однак, судами цього зроблено не було.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати обставини у справі та давати їм оцінку, то за правилами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України справу необхідно направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 221, 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 листопада 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 квітня 2014 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.