Колегія суддів Вищого адміністративного суду України

в складі: головуючий - Стародуб О.П.,

судді - Заїка М.М., Штульман І.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці Полтавської області на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 23.07.2012 р. у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці Полтавської області про визнання дій протиправними та зобов'язання здійснити перерахунок пенсії, -

У травні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про визнання нечинним протокол Управління Пенсійного фонду України в м. Кременчуці Полтавської області від 08.05.2008 р. № 2, зобов'язання призначити пенсію за вислугою років з 11.02.2008 р. та здійснити перерахунок та доплату невиплаченої суми пенсії.

Постановою Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 14.10.2010 р. у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 23.07.2012 р. скасовано рішення суду першої інстанції, позовні вимоги задоволено частково. Визнано незаконною відмову в призначенні пенсії за вислугою років у зв'язку з відсутністю спеціального стажу роботи, зобов'язано призначити позивачу пенсію за вислугу років з 11.02.2008 р. та здійснити відповідні виплати.

З таким рішенням суду апеляційної інстанції не погодився відповідач, подав касаційну скаргу, в якій посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Просить скасувати постановлене рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заслухавши доповідача по справі, перевіривши матеріали справи та касаційну скаргу в межах наведених у ній доводів, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Пунктом "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" передбачено право на пенсію працівників освіти, охорони здоров'я та соціального захисту, при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку. Постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993 р. № 909 "Про перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років" (909-93-п) передбачено, що до установ охорони здоров'я відносяться лікарняні заклади, лікувально-профілактичні заклади особливого типу, лікувально-трудові профілакторії, амбулаторно-поліклінічні заклади, заклади швидкої та невідкладної медичної допомоги, заклади переливання крові, заклади охорони материнства і дитинства, санаторно-курортні заклади, санітарно-епідеміологічні заклади, діагностичні центри. До посад відносяться - лікарі та середній медичний персонал (незалежно від найменування посад).

Судами встановлено, що позивач 11.02.2008 р. звернулась до Управління Пенсійного фонду в Автозаводському районі м. Кременчука із заявою про призначення пенсії за вислугу років як працівнику закладів охорони здоров'я.

Рішенням комісії відділу пенсійного забезпечення Управління Пенсійного фонду Автозаводського району м. Кременчука від 08.05.2008 р., згідно протоколу № 2, позивачу було відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років, оскільки наявний стаж роботи на території України становить 23 роки 4 місяці 9 днів, що не відповідає вимогам статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення". В зв'язку з відсутністю угоди між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення, підстав для зарахування періоду роботи з 06.03.2000 р. по 06.03.2002 р. на території зазначеної країни в спеціальний стаж, що дає право на пенсію за вислугу років, немає.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що рішення відповідача про відмову у призначенні пенсії за вислугу років є правомірним, оскільки позивач не має достатнього стажу роботи, передбаченого статтею 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", а відповідної угоди про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією, для зарахування оспорюваного періоду роботи в страховий стаж позивача, не укладено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги частково, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки за період з 06.03.2000 р. по 06.03.2002 р. Україно-Лівійське підприємство з іноземними інвестиціями "Ібн-Сіна", де працювала позивач, сплачувало внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування вчасно та в повному обсязі, то період роботи на зазначеному підприємстві має бути включений до страхового стажу та до спеціального стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугою років.

Поряд з тим, апеляційним судом не враховано, що за правилами частини 4 статті 24 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховуються до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше.

Враховуючи, що Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (1058-15) набрав чинності лише у серпні 2003 року, а тому застосування його положень при вирішенні питання включення до стажу позивача періодів її роботи до набрання ним чинності не можна визнати обґрунтованим.

Разом з тим, судами встановлено, що рішення відповідача про відмову в зарахування до спеціального стажу позивача період роботи з 06.03.2000 р. по 06.03.2002 р. в Лівії було обґрунтовано відсутністю між Україною та Лівією міжнародного договору про співробітництво.

В той же час, за правилами статті 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення" провадження пенсійного забезпечення на основі договорів (угод) з іншими державами передбачено лише щодо тих громадян України, які проживають за її межами.

Враховуючи, що позивач на час звернення за призначенням пенсії проживала на території України, тому відмова у зарахуванні до спеціального стажу відповідних періодів з мотивів відсутності угоди про співробітництво в галузі пенсійного забезпечення між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією не можна визнати обґрунтованою.

В той же час, судами в порушення вимог статті 159 КАС України щодо законності та обґрунтованості судового рішення не з'ясовано чи відноситься підприємство, на якому працювала позивач у спірний період, до закладів охорони здоров'я, робота у яких дає право на призначення пенсії за вислугу років.

Відповідно до частини 1 статті 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати доказів, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

В свою чергу підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд відповідно до частини 2 статті 227 КАС України є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За наведених обставин колегія суддів приходить до висновку, що судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 210, 220, 222, 223, 227, 230, 231, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в м.Кременчуці Полтавської області задовольнити частково.

Постанову Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 14.10.2010 р. та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 23.07.2012 р. у даній справі - скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.