Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Головуючої: Гончар Л.Я.,

Суддів: Конюшка К.В.,

Голяшкіна О.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою Чернігівського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів на постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 червня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2013 року у справі за позовом Чернігівського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів до товариства з обмеженою відповідальністю "Нове життя" про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів,

Чернігівське обласне відділення фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Нове життя" про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів за 2012 рік у розмірі 16 511,12 грн. та 165,00 грн.

Позовні вимоги мотивовано тим, що товариством з обмеженою відповідальністю "Нове життя" в порушення вимог Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) при середній обліковій чисельності штатних працівників 45 осіб не виконано норматив по створенню 2 робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 червня 2013 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій касаційній скарзі Чернігівське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів із посиланням на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій та постановити нове, про задоволення позову.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати та працевлаштувати інвалідів. Додатково, судами попередніх інстанцій в обґрунтування судових рішень вказано на те, що товариством з обмеженою відповідальністю "Нове життя" вжито вичерпних заходів для працевлаштування інвалідів та недопущення порушення, у тому числі шляхом подання до міського центру зайнятості звітів у формі №3-ПН про наявність вільних робочих місць.

З урахуванням викладеного, судами попередніх інстанцій зроблено висновок про відсутність підстав для стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу по створенню місць для працевлаштування інвалідів.

Колегія суддів, виходячи з меж касаційного перегляду, встановлених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, вказує на обґрунтованість зазначених висновків судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Відповідно до статті 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Аналіз вказаних положень дає підстави для висновку про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.

З урахуванням викладеного, факт відсутності працевлаштування інваліда не є достатнім для висновку про невиконання підприємством нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та притягнення до господарсько-правової відповідальності у вигляді накладення адміністративно-господарських санкцій.

Статтею 218 Господарського кодексу України встановлено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Відповідно до частини четвертої статті 20 Закону України "Про зайнятість населення", чинного на момент виникнення спірних правовідносин, за якою підприємства, установи і організації незалежно від форми власності реєструються у місцевих центрах зайнятості за їх місцезнаходженням як платники збору до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, щомісяця подають цим центрам адміністративні дані у повному обсязі про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем протягом 2010 року щомісячно інформовано Харківський міський центр зайнятості про наявність вакантних посад для працевлаштування інвалідів шляхом подання звітів форми 3-ПН про наявність вільних робочих місць та потреби у працівниках.

При цьому, колегія суддів вказує на необґрунтованість доводів касаційної скарги в частині неналежного виконання відповідачем обов'язку щодо інформування центру зайнятості про створенні місця для працевлаштування інвалідів з мотивів не заповнення графи "15"у звіті № 3-ПН "Звіт про наявність вакансій".

Так, відповідно до Інструкції щодо заповнення форми звітності № 3-ПН "Звіт про наявність вакансій", затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005 № 420 (z1534-05) , чинного на момент виникнення спірних правовідносин, дані про можливість працевлаштування на вільне робоче місце (вакантну посаду), зокрема, інвалідів, вносяться до графи 15 звіту.

Згідно з копіями звітів форми № 3-ПН "Звіт про наявність вакансій" за січень-грудень 2012 року, що наявні в матеріалах справи, графа 15 відповідачем не заповнена. У той же час, у графі 8 звіту до вакантних місць, про які відповідачем поінформовано центр зайнятості, наводяться додаткові характеристики, а саме вказано на можливість працевлаштування інвалідів.

На думку колегії суддів, порушення порядку заповнення відповідачем форми звітності форми № 3-ПН в частині помилкового зазначення можливості працевлаштування інвалідів в іншій графі, ніж визначено Інструкцією щодо заповнення форми звітності № 3-ПН "Звіт про наявність вакансій", затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 19.12.2005 № 420 (z1534-05) , не є таким, що свідчить про невжиття відповідачем заходів щодо інформування центра зайнятості про вакантні робочі місця, у тому числі для працевлаштування інвалідів, оскільки, з огляду на характер відомостей, зазначених відповідачем у звіті, центр зайнятості мав об'єктиву можливість дійти висновку, що заявлені відповідачем місця призначені саме для працевлаштування інвалідів.

У той же час, на підприємство відповідача інваліди центром зайнятості не направлялися; самостійно інваліди для працевлаштування на підприємство відповідача не зверталися; відмов інвалідам у працевлаштуванні не встановлено.

З урахуванням викладеного, зважаючи на факт вжиття відповідачем вичерпних заходів щодо недопущення порушення, колегія суддів вказує на обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у примусовому порядку.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Правова оцінка встановлених обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій дана вірно, порушень норм матеріального чи процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень судами не допущено.

Відповідно до частини третьої статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 220-1, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу Чернігівського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів відхилити, а постанову Чернігівського окружного адміністративного суду від 19 червня 2013 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 01 серпня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута в порядку ст.ст. 235- 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.