Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Головуючої: Гончар Л.Я.,

Суддів: Голяшкіна О.В.,

Конюшка К.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу за касаційною скаргою Рівненського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів на постанову Рівненького окружного адміністративного суду від 02 червня 2010 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2013 року у справі за позовом Рівненського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів до відкритого акціонерного товариства "Любомирський вапняно-силікатний завод" про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів,

Рівненське обласне відділення фонду соціального захисту інвалідів звернулось до суду з позовом до відкритого акціонерного товариства "Любомирський вапняно-силікатний завод" про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів за 2008 рік у розмірі 17 640 грн. та пені у розмірі 2060,36 грн.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відкритим акціонерним товариством "Любомирський вапняно-силікатний завод" в порушення вимог Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) при середній обліковій чисельності штатних працівників 317 осіб за фактичного працевлаштування 12 інвалідів не виконано у повному обсязі норматив по створенню 13 робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Постановою Рівненького окружного адміністративного суду від 02 червня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2013 року, у задоволенні позову відмовлено.

У поданій касаційній скарзі Рівненське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів із посиланням на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій та постановити нове рішення, про задоволення позову.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відкритим акціонерним товариством "Любомирський вапняно-силікатний завод" вжито вичерпних заходів для працевлаштування інвалідів та недопущення порушення, у тому числі шляхом подання до міського центру зайнятості звітів у формі №3-ПН про наявність вільних робочих місць.

З урахуванням викладеного, судами попередніх інстанцій зроблено висновок про відсутність підстав для стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу по створенню місць для працевлаштування інвалідів.

Колегія суддів, виходячи з меж касаційного перегляду, встановлених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, вказує на обґрунтованість зазначених висновків судів попередніх інстанцій, з огляду на наступне.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Відповідно до статті 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Аналіз вказаних положень дає підстави для висновку про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця.

З урахуванням викладеного, факт відсутності працевлаштування інваліда не є достатнім для висновку про невиконання підприємством нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та притягнення до господарсько-правової відповідальності у вигляді накладення адміністративно-господарських санкцій.

Статтею 218 Господарського кодексу України встановлено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Відповідно до частини четвертої статті 20 Закону України "Про зайнятість населення", за якою підприємства, установи і організації незалежно від форми власності реєструються у місцевих центрах зайнятості за їх місцезнаходженням як платники збору до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, щомісяця подають цим центрам адміністративні дані у повному обсязі про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем протягом 2008 року щомісячно інформовано Рівненський районний центр зайнятості Рівненської області про наявність вакантних посад для працевлаштування інвалідів шляхом подання звітів форми 3-ПН. Також, для працевлаштування інвалідів відкрите акціонерне товариство "Любомирський вапняно-силікатний завод" звертався до органів виконавчої влади з питань праці та соціальної політики та до органів місцевого самоврядування. У той же час, позивачем не надано судам попередніх інстанцій доказів направлення для працевлаштування державною службою зайнятості на підприємство відповідача інвалідів або ж відмови відповідача у працевлаштуванні інваліда.

З урахуванням викладеного, зважаючи на факт вжиття відповідачем вичерпних заходів щодо недопущення порушення, колегія суддів вказує на обґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у примусовому порядку.

Доводи касаційної скарги висновків суду першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Правова оцінка встановлених обставин справи судами першої та апеляційної інстанцій дана вірно, порушень норм матеріального чи процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень судами не допущено.

Відповідно до частини третьої статті 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 160, 167, 220, 220-1, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,-

Касаційну скаргу Рівненського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів відхилити, а постанову Рівненького окружного адміністративного суду від 02 червня 2010 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення копій особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута в порядку ст.ст.235 - 2391 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .