Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді-доповідача Голубєвої Г.К.

Суддів Карася О.В.

Ланченко Л.В.

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Білгород-Дністровської об'єднаної державної податкової інспекції Одеської області на ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 08.12.2011 року та постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14.09.2010 року по справі № 2а-2691/10/1570 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Акрополь" до Білгород-Дністровської об'єднаної державної податкової інспекції Одеської області про скасування податкового повідомлення-рішення, -

Товариство з обмеженою відповідальністю "Акрополь" звернулось до суду з позовною заявою до Білгород-Дністровської об'єднаної державної податкової інспекції Одеської області про скасування податкового повідомлення-рішення.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 14.09.2010 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 08.12.2011 року у даній справі позов задоволено з огляду на правомірність заявлених вимог.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким повністю відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог, оскільки вважає, що постанову та ухвалу було прийнято з порушенням норм матеріального права та без належного врахування всіх обставин справи.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Білгород-Дністровською ОДПІ Одеської області за результатами планової виїзної документальної перевірки ТОВ "Акрополь" з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2008 року по 30.09.2009 року від 19.02.2010 року встановлено порушення позивачем п.7.2.3 п.7.2 ст. 7 Закону України від 03.04.1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі - Закон № 168/97-ВР (168/97-ВР) ) та прийнято спірне податкове повідомлення-рішення № 0000092301/0 від 02.03.2010 року, яким визначено податкове зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 232045,50 грн., з яких 154697,00 грн. основного платежу, 77348,50 грн. штрафних санкцій

Задовольняючи позов, суди виходили з наступних мотивів, з чим погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону № 168/97-ВР датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Згідно з підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону № 168/97-ВР не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивачем включено до складу податкового кредиту суми податку на додану вартість, сплачені в ціні придбаного у контрагентів товару, на підставі належним чином оформлених податкових накладних, виписаних на його адресу особами, які станом на дату їх виписки мали статус платників податку на додану вартість.

При цьому, слід зазначити, що податкове законодавство не ставить в залежність податковий облік (стан) певного платника податку від інших осіб, від фактичної сплати контрагентом податку до бюджету, від перебування постачальника за юридичною адресою, а також від його господарських та виробничих можливостей. Питання віднесення певних сум податку на додану вартість до податкового кредиту поширюється виключно на окремо взятого платника та не залежить від розрахунків з бюджетом третіх осіб.

Лише встановлення в ході судового розгляду факту узгодженості дій платника податків з недобросовісним постачальником з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаності з такими діями контрагента може слугувати підставою для висновку про неправомірне формування податкового кредиту з податку на додану вартість.

Разом з тим, як встановлено судами, відповідачем не надано належних та допустимих доказів, які підтверджували б відсутність фактичного виконання господарських операцій за спірними договорами та узгодженість дій позивача з контрагентами з метою незаконного отримання податкових вигод або його обізнаність з такими діями постачальників, у зв'язку з чим твердження податкового органу про нікчемність укладених позивачем з контрагентами правочинів є необґрунтованими належними засобами доказування припущеннями.

Сам лише факт невідповідності задекларованих постачальником товарів (робіт, послуг) податкових зобов'язань з ПДВ розміру задекларованого контрагентом такого постачальника податкового кредиту з ПДВ з огляду на приписи Закону № 168/97-ВР (168/97-ВР) не може слугувати достатньою підставою для висновку про нікчемність укладеного між ними правочину, позаяк названі особи в силу статті 2 та статті 10 Закону № 168/97-ВР є окремими платниками ПДВ, а відтак, згідно з статтею 61 Конституції України мають нести індивідуальну юридичну відповідальність за вчинені ними діяння.

За таких обставин та з урахуванням вимог ч. 3 ст. 2, ч. 2 ст. 71 КАС України, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для задоволення позову.

Відповідно до п. 3 ст. 220-1 КАС України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 210 - 232 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , суд -

Касаційну скаргу Білгород-Дністровської об'єднаної державної податкової інспекції Одеської області відхилити.

Ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 08.12.2011 року та постанову Одеського окружного адміністративного суду від 14.09.2010 року по справі № 2а-2691/10/1570 залишити без змін.

Справу повернути до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили та може бути переглянута Верховним Судом України в порядку передбаченому ст. ст. 235 - 239, ч. 5 ст. 254 КАС України.