Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого -Мойсюка М.І.,

суддів:Іваненко Я.Л.,Тракало В.В.,

при секретарі - Буденку В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області, Полтавського міського управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області про визнання незаконними та скасування наказів, скасування висновку службового розслідування, поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2013 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 5 лютого 2014 року, -

У жовтні 2013 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області (далі УМВС), Полтавського міського управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області (МВ МВСУ) про визнання незаконними та скасування наказів від 19 вересня 2013 року № 1172 та від 3 жовтня 2013 року № 484 о/с (далі спірні накази), скасування висновку службового розслідування від 19 вересня 2013 року, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що проходив службу у званні сержанта міліції на посаді інспектора патрульної служби взводу № 5 батальйону патрульної служби Полтавського міського управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області та спірними наказами його звільнено зі служби за скоєння вчинку, що дискредитує звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ.

ОСОБА_4 вважає, що вищевказані накази та висновок не відповідають вимогам законодавства і порушують його права, а тому просив про їх скасування.

Постановою Полтавського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2013 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 5 лютого 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та задовольнити позов.

Заслухавши доповідача, сторін та їх представників, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення скарги з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову суди виходили з того, що факт скоєння позивачем вчинку, що дискредитує звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ доведений та підтверджується висновком службового розслідування, а тому відповідачі діяли на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією (254к/96-ВР) та законами України.

Проте до такого висновку суди дійшли без з'ясування дійсних прав та обов'язків сторін, в порушення норм матеріального і процесуального права.

У відповідності зі статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За змістом цієї норми процесуального права у мотивувальній частині рішення суд зобов'язаний навести дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено також посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках - на норми Конституції України (254к/96-ВР) , на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, а в разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (3477-15) є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі.

Судами встановлено, що згідно з висновком службового розслідування, затвердженого начальником УМВС України в Полтавській області від 19 вересня 2013 року, позивач скоїв вчинок, що дискредитує звання рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, зокрема, вимагав гроші в розмірі 200 гривень у неповнолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6

На підставі вищезгаданого висновку службового розслідування, начальником УМВС України в Полтавській області винесені спірні накази, якими позивача звільнено з органів внутрішніх справ України, за пунктом 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 (114-91-п) (далі Положення).

Так, порядок та умови проходження служби в міліції, згідно з частиною 1 статті 18 Закону України від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ "Про міліцію", регламентуються Положенням.

Зокрема, за приписами підпункту пункту 66 Положення особи рядового і начальницького складу, які скоїли вчинки, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, звільняються з органів внутрішніх справ. При цьому звільнення проводиться з урахуванням вимог пункту 62 цього Положення.

В свою чергу, чинне законодавство не містить визначення поняття "дискредитація".

Однак, аналіз цього поняття дає підстави для визначення дискредитації (від французького слова discrediter - підривати довіру) як підрив довір'я когось, приниження чиєїсь гідності, авторитету. Аналізуючи складові цього поняття, приходимо до висновку, що вони тісно пов'язані з морально-етичними нормами. Отже, вчинки, що дискредитують працівників органів внутрішніх справ та власне органи внутрішніх справ, пов'язані насамперед із низкою моральних вимог, які пред'являються до них під час здійснення службових функцій та у повсякденному житті.

Ці вимоги відображені у статті 5 Закону України "Про державну службу", Кодексі честі працівника органів внутрішніх справ, Етичному кодексі працівника органів внутрішніх справ та інших нормативно-правових актах, що регулюють діяльність органів системи МВС України та їх особового складу.

Тому, під вчинками, що дискредитують звання працівника органів внутрішніх справ та власне органів внутрішніх справ, слід розуміти протиправні, винні діяння, які здійснені посадовою особою органу внутрішніх справ у зв'язку з виконанням службових обов'язків або не пов'язані з їх виконанням, але за своїм характером здатні принизити в очах громадськості гідність та авторитет працівника органів внутрішніх справ та власне органи внутрішніх справ.

До таких вчинків, слід віднести: вчинення злочину, встановленого вироком суду, що набрав законної сили; скоєння корупційного діяння як різновиду адміністративного правопорушення; систематичне скоєння адміністративних правопорушень, що посягають на встановлений порядок управління, громадський порядок та громадську безпеку; заняття підприємницькою діяльністю; організацію страйків та участь у них; розголошення службової таємниці; появу на службі або поза службою в нетверезому стані, що ображає людську гідність; вживання алкогольних напоїв у форменому одязі у громадських місцях; прийняття наркотичних або токсичних препаратів без рецепту лікаря; систематичне порушення правил носіння форменого одягу, зовнішньої охайності; неодноразове грубе і зверхнє ставлення до громадян; прояви жорстокого або принизливого ставлення до людей; скоєння аморального проступку, не сумісного з продовженням служби в ОВС; систематичне поширення компрометуючої ОВС України інформації за допомогою засобів мас-медіа.

Згідно із частинами 1, 2 статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Разом з тим, суди, надаючи оцінку висновку службового розслідування не з'ясували на підставі яких доказів, обставин (крім показань самих неповнолітніх ОСОБА_5 та ОСОБА_6.) ґрунтується висновок відповідача про доведення факту скоєння позивачем вчинку, що дискредитує звання рядового і начальницького складу органу внутрішніх справ.

Зокрема, зі змісту висновку службового розслідування вбачається, що двоє невідомих чоловіків перебуваючи у форменому одязі працівника міліції вимагали у неповнолітніх осіб гроші в розмірі 200 гривень за не притягнення їх до відповідальності.

Про ці події неповнолітні ОСОБА_5 та ОСОБА_6 повідомили міліцію, а згодом вказали на позивача як на особу, яка вимагала у них гроші.

Проте, у висновку службового розслідування не встановлено, кому саме були передані гроші у розмірі 50 гривень, а при огляді речей та мобільного телефону ОСОБА_4 вказаних грошей не виявлено.

За визначенням абзацу 7 пункту 1.2 Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 12 березня 2013 року № 230 (z0541-13) , зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2013 року за № 541/23073 (z0541-13) (далі Інструкція) службове розслідування - комплекс заходів, які здійснюються у межах компетенції з метою уточнення причин і умов подій, що стали підставою для призначення службового розслідування, ступеня вини особи (осіб), якою (якими) вчинено дисциплінарний проступок, а також з'ясування інших обставин.

Суди, вирішуючи спір, не надали належної правової оцінки висновку службового розслідування щодо відповідності його описової частини вимогам пункту 8.3 Інструкції (z0541-13) , зокрема, чи встановлені у ньому відомості про обставини, за яких позивач скоїв дисциплінарний проступок та які стали підставою для призначення службового розслідування, а також те, чи мали вони місце взагалі, наслідки такого проступку (їх тяжкість), що настали у зв'язку з цим, характеристику особи (зокрема, про наявність або відсутність у неї діючих дисциплінарних стягнень), винної в учиненні дисциплінарного проступку, наявність причинного зв'язку між неправомірними діяннями особи РНС та їх наслідками; умови, що передували скоєнню дисциплінарного проступку або спонукали до цього; вимоги законодавства або посадові обов'язки, які було порушено; наявність вини особи (осіб) РНС, обставини, що пом'якшують чи обтяжують ступінь відповідальності.

Таким чином, висновок службової перевірки має бути оформлений у відповідності до положень Інструкції та відповідати її вимогам, при цьому такий висновок не може ґрунтуватись на припущеннях, а сама службова перевірка повинна відбуватись з дотриманням прав особи РНС, щодо якої вона проводиться, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин та підтверджених доказами фактів.

Отже, вирішуючи даний спір, суди повинні були з'ясувати, чи проведено відповідачем службове розслідування з урахуванням усіх вимог законодавства та Інструкції (z0541-13) , чи доведено відповідачем правомірність прийнятих ним рішень щодо наявності підстав для звільнення позивача за пунктом 66 (за дискредитацію звання рядовою і начальницького складу органів внутрішніх справ) Положення, а також перевірити наявність доказів скоєння позивачем проступку, який виразився у підриві довіри та авторитету органів внутрішніх справ України навмисними діями, що не сумісно із подальшим проходженням ним служби в ОВС України.

Окрім цього, суди не надали оцінки показанням свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які заперечують викладені у висновку службового розслідування факти та показали, що у спірний час позивач перебував у іншому місці.

Визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а у відповідності до частини 3 статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, суди попередніх інстанцій мали надати оцінку показанням усіх свідків та навести дані про встановлені обставини з урахуванням взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що суди попередніх інстанцій не з'ясували усіх обставин справи, не надали їм належної правової оцінки, а тому їх рішення не відповідають вимогам щодо законності та обґрунтованості і підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

За приписами частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 223, 227, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 28 листопада 2013 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 5 лютого 2014 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.