Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом заступника прокурора Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мірам" про стягнення штрафних санкцій та пені, за касаційною скаргою Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2011 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 грудня 2014 року, -

У липні 2011 року прокурор в інтересах держави в особі Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернувся до суду (далі - відділення Фонду) звернувся до суду з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Мірам" (далі - Товариство) адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2010 році в розмірі 15481,63 грн. та 250,56 грн. пені.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що Товариством не дотримано вимоги статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХII "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 875-ХII (875-12) ), а саме - не виконано 4 % нормативу зі створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів у 2010 році.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 грудня 2014 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить ухвалені ними судові рішення скасувати та задовольнити позовні вимоги.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про залишення скарги без задоволення з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суди попередніх інстанцій на підставі наявних у справі даних встановили і правильно виходили з того, що Товариство про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів звітувало міському центру зайнятості за формою № 3-ПН, тобто виділяло робочі місця для працевлаштування інвалідів. При цьому, суди встановили, що центр зайнятості інвалідів для працевлаштування не направляв, а відповідач не відмовляв у працевлаштуванні інвалідам за направленням центру зайнятості, що підтверджується наявними у справі матеріалами.

Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку, що у спірний період відповідач вжив усіх необхідних і залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Так, за змістом статті 19 Закону № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.

Частиною першою статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України (254к/96-ВР) та Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII "Про систему оподаткування" (1251-12) , а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.

Разом із тим, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він ужив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно зі статтею 18 Закону № 875-ХІІ працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів. Законом України від 23 лютого 2006 року № 3483-IV "Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість" (3483-15) зазначену статтю було викладено в іншій редакції, а Закон № 875-ХІІ (875-12) доповнено статтею 18-1, за змістом якої пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Таким чином, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування.

У зв'язку з тим, що відповідач ужив усіх залежних від нього заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, відсутність у населеному пункті за місцем знаходження підприємства інвалідів, які бажають працевлаштуватись, тощо. Саме тому, підстав для задоволення позовних вимог не має.

За таких обставин, висновок судів про безпідставність вимог позивача є правильним, їх рішення ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права, відповідають судовій практиці Верховного Суду України. Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, а тому підстав для скасування судових рішень колегія суддів не вбачає.

За правилами частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанцій залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Керуючись статтями 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

Касаційну скаргу Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2011 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 грудня 2014 року - без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам і оскарженню не підлягає.