Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:

Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Тракало В.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_4 до Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної державної адміністрації Харківської області про визнання дій неправомірними, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Шевченківського районного суду Харківської області від 28 вересня 2010 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2011 року, -

У січні 2010 року ОСОБА_4 звернувся до Управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної державної адміністрації Харківської області, у якому просив визнати неправомірними дії щодо невиконання індивідуальної програми реабілітації інваліда у частині надання санаторно-курортної путівки за період з 8 червня 2006 року по 8 червня 2008 року. Посилаючись на те, що відповідач вказаними діями порушив його законні права та інтереси як інваліда 2 групи, та на вимоги Конституцією України (254к/96-ВР) , Законом України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" (2961-15) , позивач просив про задоволення позову.

Постановою Шевченківського районного суду Харківської області від 28 вересня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2011 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх рішення скасувати та задовольнити позовні вимоги.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, в межах статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про відхилення скарги з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди на підставі наявних у справі даних встановили і правильно виходили з того, що відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним Законом.

Судами встановлено, що позивач хворіє на "цукровий діабет", перебуває на обліку відповідача як інвалід 2 групи до 2010 року за загальним захворюванням. У зв'язку з чим позивачу рекомендовані заходи по відновленню працездатності, зокрема санаторно-курортне лікування та лікування органів травлення. Після звернення позивача до відповідача із заявою про видачу путівки в санаторій "Бермінводи" на підставі пункту 11.1.2 індивідуальної прогарами реабілітації, останній запропонував грошову компенсацію на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2007 року № 150 "Про затвердження Порядку виплати деяким категоріям інвалідів грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки та курортного лікування" (150-2007-п) (далі Порядок).

Відмовляючи у задоволенні повних вимог суди правильно виходили з вимог Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" (2961-15) , за змістом статті 23 якого індивідуальна програма реабілітації інваліда розробляється відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів та має для інваліда рекомендаційний характер. Інвалід самостійно вирішує питання про вибір та забезпечення конкретними засобами чи послугами реабілітації.

Суди правильно встановили, що позивач не отримав путівку з причини відсутності такої в розпорядженні відповідача у достатній кількості для задоволення потреб усіх пільговиків інвалідів. При цьому наявні путівки на санаторно-курортне лікування надавались громадянам виключно по черзі.

Також правильним є посилання судів на вимоги Постанови Кабінету Міністрів України від 22 червня 2007 року № 187, якою визначено, що путівки видаються особам, зазначеним у пункті 2 цього Порядку, відповідно до медичних рекомендацій з урахуванням пільг, передбачених законодавством для конкретної категорії осіб, в порядку черговості у міру надходження путівок.

Згідно абзацу 3 статті 29 Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" порядок виплати і розміри грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки і компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування визначаються Кабінетом Міністрів України.

На виконання вимог статті 29 вказаного Закону постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2007 року № 150 (150-2007-п) затверджено Порядок виплати деяким категоріям інвалідів грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки та вартості самостійного санаторно-курортного лікування.

За приписами пункту 9 і 11 цього Порядку витрати, пов'язані з виплатою грошової компенсації за путівку та за самостійне лікування, інвалідам, які перебувають на обліку для забезпечення санаторно-курортним лікуванням, покриваються за рахунок коштів державного бюджету в межах видатків, передбачених Мінпраці на цю мету. Грошова компенсація за путівку виплачується інваліду, якщо він протягом попередніх трьох календарних років не одержував безоплатної санаторно-курортної путівки (не рахуючи рік, коли інвалід звернувся за нею).

Окрім цього, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2007 року № 150 (150-2007-п) Міністерством праці та соціальної політики України видано Наказ від 13 березня 2009 року № 103 (z0310-09) , яким установлено в межах обсягу бюджетних коштів, виділених відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2009 рік" (835-17) середню вартість путівки для виплати грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки для інвалідів 2 групи на рівні - 195 грн.

Суди правильно встановили, що саме таку суму власне і запропонував відповідач виплатити позивачу замість спірної путівки.

Колегія суддів не приймає посилання позивача на недотримання індивідуальної програми реабілітації відповідачем, оскільки такі вимоги не були предметом розгляду в судах попередніх інстанцій. Фактично спір сторін зводиться за своєю суттю до оскарження невидачі путівки на санаторно-курортне лікування, замість пропозиції компенсувати вартість такої.

Таким чином, суди дійшли правильного висновку, що відповідач діяв у спосіб та в межах чинного законодавства, як того вимагає стаття 19 Конституції України.

Суди обґрунтовано виходили з вимог частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення і визнали, що всупереч даній нормі позивач не довів протиправність дії відповідача.

Враховуючи зазначене, суди дійшли правильного висновку, що підстав для задоволення позовних вимог немає.

Тому рішення судів відповідають дійсним обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, такі ґрунтуються на помилковому трактуванні правових норм, а тому підстав для скасування судових рішень колегія суддів не вбачає.

За правилами частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанцій залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Не може бути скасовано правильне і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 223, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів, -

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а постанову Шевченківського районного суду Харківської області від 28 вересня 2010 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 17 січня 2011 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.