Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого - судді Олексієнка М.М. (доповідач),

суддів: Швеця В.В., Штульман І.В.,

здійснивши в касаційному порядку попередній розгляд справи за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної інспекції сільського господарства України (далі - Держінспекція сільського господарства України), Державної інспекції сільського господарства в Рівненській області (далі - Держінспекція сільського господарства в Рівненській області), треті особи: Головне управління Державної казначейської служби України в Рівненській області, начальник Державної інспекції сільського господарства в Рівненській області Гарбарук Вадим Миколайович про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди за касаційною скаргою позивача на судові рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2014 року та Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2014 року,

У червні 2014 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом, відповідно до якого просив:

визнати протиправним та скасувати наказ Голови Держінспекції сільського господарства України від 7 травня 2014 року № 58-кт про звільнення його з посади начальника Держінспекції сільського господарства в Рівненській області;

поновити на попередній посаді;

зобов'язати Держінспекцію сільського господарства України виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення по день фактичного поновлення на роботі та стягнути 5000 грн. моральної шкоди;

Посилався на незаконність оскаржуваного рішення, оскільки заява про звільнення за власним бажання була написана в примусовому порядку та відкликана в останній день роботи.

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2014 року, залишеною без змін ухвалою Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2014 року, в позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, з посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, допущені судами, просить попередні судові рішення скасувати і ухвалити нове про задоволення позову. Вказує на те, що в останній день роботи до закінчення строку попередження про звільнення, не залишав роботу і відкликав заяву про звільнення за власним бажанням, тому судами невірно застосовані положення частини четвертої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України (322-08) ).

З'ясувавши обставини справи в межах, передбачених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги з урахуванням наступного.

Відповідно до положень статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Виходячи зі змісту зазначеної норми та роз'яснень, викладених у абзаці 2 пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 (v0009700-92) (з подальшими змінами та доповненнями) "Про практику розгляду судами трудових спорів", працівник який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (частина четверта статті 24 КЗпП).

Як установлено судами попередніх інстанцій, що відповідає дійсним обставина справи, сторони трудового договору, укладеного на невизначений строк, в особі ОСОБА_1 як працівника, Голови Держінспекції сільського господарства України як роботодавця, домовилися про підстави та строк звільнення, про що свідчить зміст заяви, згідно якої позивач просив звільнити його з посади начальника Держінспекції сільського господарства в Рівненській області з 12 травня 2014 року за власним бажанням та резолюція з погодженням.

В останній день роботи ОСОБА_1 відкликав раніше подану заяву про звільнення, проте прохання враховано не було, тому що на його місце був запрошений інший працівник в порядку переведення.

Обставини запрошення на місце, яке обіймав позивач, іншого працівника в порядку переведення стверджується належними та допустимими доказами, зокрема заявою від 06.05.2014 року з проханням про призначення на посаду начальника Держінспекції сільського господарства в Рівненській області за переведенням з Держінспекції сільського господарства України, погодженням відповідних державних установ та наказом від 16.06.2014 року № 95-кт.

З урахуванням зазначених обставин та норм права, суди попередніх інстанцій прийшли до обґрунтованого висновку про безпідставність позову щодо незаконності звільнення, відшкодування моральної шкоди та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, висновок судів не спростовують і не дають підстав вважати судові рішення такими, що ухвалені з порушенням норм матеріального чи процесуального права.

Так, відповідно до частини першої статті 70 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Заява, датована 06.05.2014 року, містить інформацію про предмет доказування, зокрема про намір Гарбарука В.М. обійняти посаду начальника Держінспекції сільського господарства в Рівненській області за переведенням з іншої установи, тому такий письмовий доказ є належним і допустимим.

До 12.05.2014 року посада начальника Держінспекції сільського господарства в Рівненській області не була вакантною, а отже Гарбарук В.М. не міг бути прийнятий до цієї дати. В той же час з 06.05.2014 року вчинялися процедурні дії (узгодження) про переведення його на вказану посаду і остаточним рішенням від 16.06.2014 року він був призначений.

Не встановлено судами й обставин, які б свідчили, що позивач написав заяву про звільнення під тиском керівництва.

На підставі наведеного, суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні рішень, які є предметом оскарження, тому немає підстав до їх скасування чи зміни.

Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 11 вересня 2014 року та ухвалу Житомирського апеляційного адміністративного суду від 19 листопада 2014 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає, проте може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строки та в порядку, встановленими статтями 237, 238, 239-1 Кодексу адміністративного судочинства України.