Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Бухтіярової І.О., Костенка М.І., Приходько І.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Дергачівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Харківській області

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04.12.2013 року

та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19.02.2014 року

у справі № 820/10234/13-а

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "КОМ-ФОР" (далі - позивач, ТОВ "КОМ-ФОР")

до Дергачівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Харківській області (далі - відповідач, Дергачівська ОДПІ)

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

ТОВ "КОМ-ФОР" звернулось у жовтні 2013 року до суду з адміністративним позовом до Дергачівської ОДПІ про скасування податкових повідомлень-рішень від 16.10.2013 року № 0000222202 та № 0000232202.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 04.12.2013 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 19.02.2014 року, позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій були прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а саме: п. 135.1 ст. 135, пп. 139.1.6 п. 139.1 ст. 139, пп. 153.2.1, пп. 153.2.33 п. 153.2 ст. 153, п. 198.1.б, п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України (далі - ПК України (2755-17) ), ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України.

Позивач у своїх запереченнях на касаційну скаргу зазначає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з дотриманням норм матеріального та процесуального права, вважає касаційну скаргу відповідача необґрунтованою, а тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Справу розглянуто у попередньому судовому засіданні відповідно до ст. 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що відповідачем проведено планову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2012 року по 31.12.2012 року, за результатами якої складено акт від 30.09.2013 року № 214/20-11-22-01/33337750, яким встановлені порушення позивачем: п. 198.1.б, п. 198.3 ст. 198 ПК України, а саме завищено суму податкового кредиту всього в сумі 7695,00 гривень; пп. 153.2.1, пп. 153.2.3 п. 153.2 ст. 153 ПК України, а саме занижено доходи, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування за період з 01.01.2012 року по 31.12.2012 року в сумі 2 064 055,00 гривень, в результаті чого занижено податок на прибуток за 1 квартал 2012 року в сумі 66 414,00 гривень, півріччя 2012 року в сумі 133 737,00 гривень, за 3 квартал 2012 року в сумі 195 338,00 гривень, за рік у сумі 433 452,00 гривні; пп. 139.1.6. п. 139.1 ст. 139 ПК України, а саме завищено витрати, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування в сумі 412 617,00 гривень, в результаті чого занижено податок на прибуток в сумі 86 650,00 гривень.

На підставі вказаного акту відповідачем винесені податкові повідомлення-рішення від 16.10.2013 року: № 0000222202, яким позивачу донараховано податкові зобов'язання з податку на додану вартість на суму 112 771,00 гривня і штрафні санкції на суму 45 502,75 гривні; № 0000232202, яким позивачу донараховано податок на прибуток на суму 520 102,00 гривні і штрафні санкції на суму 130 025,50 гривень.

Суди першої та апеляційної інстанцій вирішуючи спір по суті та задовольняючи позовні вимоги, з чим погоджується суд касаційної інстанції, виходили з наступних мотивів.

Відповідно до пп. 14.1.181 п. 14.1 ст. 14 ПК України, податковий кредит визначено як суму, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до п. 198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

При цьому, не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу). У разі якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону.

Судами встановлено, що податковий орган як на підставу висновків про завищення сум податкового кредиту посилається на не надання позивачем при проведенні перевірки, зокрема - дозволу на проведення будівельно-монтажних робіт, що здійснювались підприємством у квітні-грудні 2012 року на орендованому об'єкті, які підтвердили б правомірність віднесення до податкового кредиту сум ПДВ, сплачених за проведення робіт з реконструкції орендованих виробничих приміщень.

Однак, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, виробничі та складські приміщення, що розташовані за адресою смт. Солоницівка, вул. Бєлгородська, 5, Дергачівського району Харківської області у період з 01.04.2009 року до 30.03.2012 року використовувались ТОВ "КОМ-ФОР" на підставі договору оренди цілісного майнового комплексу № 35, укладеного 01.04.2009 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 - орендодавець та ТОВ "КОМ-ФОР" - орендар. При цьому, орендодавець відповідно до умов договору надав згоду на проведення реконструкції приміщень з виготовлення м'яких меблів та побутового текстилю, та між сторонами 01.04.2011 року укладено додаткову угоду до договору оренди.

Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що з 31.03.2012 року ті ж самі об'єкти цілісного майнового комплексу за адресою вул. Бєлгородська, 5 в смт. Солоницівка, Дергачівського району Харківською області використовуються ТОВ "КОМ-ФОР" на підставі договору оренди № 41 від 31.03.2012 року, укладеного з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4. При цьому, орендар відповідно до умов договору має право з письмового дозволу орендодавця та за додатковою угодою за рахунок власних коштів проводити добудову, реконструкцію та поліпшення об'єкту оренди.

Крім цього, судами встановлено, що 06.04.2011 року між ТОВ "КОМ-ФОР" - замовник та ПП "НВФ Будметалпроект" - підрядник укладено договір № 2/6/37, згідно якого підрядник зобов'язувався виготовити проектно-кошторисну документацію на реконструкцію приміщень з виготовлення м'яких меблів та побутового текстилю ТОВ "КОМ-ФОР" та виконати відповідно до неї монтажно-будівельні роботи. Виконання вказаного договору підтверджується дослідженими судами попередніх інстанцій відповідними податковими накладними.

Також судами встановлено, що у складі цілісного майнового комплексу ТОВ "КОМ-ФОР" орендує приміщення з виготовлення м'яких меблів та побутового текстилю, де безпосередньо розміщено виробничі потужності (устаткування, обладнання, механізми) підприємства. Основним видом діяльності ТОВ "КОМ-ФОР" за КВЕД є виробництво матраців. Роботи з реконструкції приміщення по його розширенню проводились на підприємстві з метою подальшого використання його в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності за основним видом діяльності - виробництво матраців, їх подальшої реалізації та отримання доходу.

Реальність зазначених господарських операцій підтверджується дослідженими судами попередніх інстанцій належним чином оформленими актами виконаних робіт з довідками про вартість виконаних робіт, банківськими виписками про оплату.

Щодо посилання відповідача у акті перевірки на те, що проведення будівельно-монтажних робіт по реконструкції приміщень з виготовлення м'яких меблів та побутового текстилю за адресою: вул. Бєлгородська, 5, смт. Солоницівка, Дергачівського району, Харківської області, є самочинним будівництвом, то колегія суддів касаційної інстанції погоджується з судами попередніх інстанцій, які вірно зазначили, що висновки про самочинність будівельних робіт зроблені відповідачем з перевищенням компетенції органів державної податкової служби, оскільки ПК України (2755-17) не передбачає компетенції податкових органів щодо контролю в сфері містобудування. Та крім цього, податковим законодавством не передбачено наявність дозвільної, чи технічної документації на проведення будівельних робіт як умову включення до податкового кредиту сум податку, сплаченого у складі вартості таких робіт.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для позбавлення ТОВ "КОМ-ФОР" права на віднесення до складу податкового кредиту сум податку на додану вартість, отриманих і сплачених ним у зв'язку з придбанням робіт по реконструкції об'єкту за період червень-грудень 2012 року та, як наслідок, підстави для донарахування податкових зобов'язань з податку на додану вартість та штрафних санкцій.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що у період з 03.08.2011 року по 16.08.2011 року відповідачем було здійснено позапланову виїзну перевірку позивача з питань достовірності визначення суми залишку від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду за травень 2011 року, за наслідками якої винесено податкове повідомлення-рішення № 0000061602 від 07.09.2011 року, яким зменшено розмір від'ємного значення різниці між сумою податкового зобов'язання та сумою податкового кредиту всього на суму 72 698,00 гривень, у зв'язку з тим, що під час перевірки не надано документів, які підтвердили б правомірність віднесення до податкового кредиту сум ПДВ, сплачених за проведення будівельно-монтажних робіт ПП "НВФ "Будметалпроект". При цьому, основним аргументом було ненадання дозволу на проведення будівельно-монтажних робіт з реконструкції, що здійснювались підприємством у квітні-травні 2011 року на орендованому об'єкті, в зв'язку з чим будівництво є самочинним, і особа, яка його здійснює не набуває права власності на нього, тобто не може ним володіти, користуватися та розпоряджатися.

Однак, як встановлено судами, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 28.11.2011 року, яка залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 21.02.2012 року, вказане податкове повідомлення-рішення визнано нечинним та скасовано.

Також, судами встановлено, що за результатами планової виїзної перевірки з питань дотримання позивачем вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.2010 року по 31.12.2011 року, яка проводилась з 14.02.2012 року по 27.03.2012 року винесене податкове повідомлення-рішення № 0000112223 від 18.04.2012 року, яким було донараховано податкові зобов'язання з податку на додану вартість на суму 124 111,00 гривень і штрафні санкції на суму 62 055,50 гривень з викладених вище підстав.

Однак, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 03.07.2012 року, яка залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 31.10.2012 року, податкові повідомлення-рішення від 18.04.2012 року № 0000112223 та № 0000122223 скасовані.

Таким чином, враховуючи викладене, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність тверджень податкового органу щодо завищення позивачем сум податкового кредиту, з огляду на що оскаржуване податкове повідомлення-рішення № 0000222202 від 16.10.2013 року є таким, що підлягає скасуванню.

Щодо висновків податкового органу про заниження позивачем податку на прибуток, то колегія суддів касаційної інстанції погоджується з судами попередніх інстанцій, які зазначили наступне.

25.07.2011 року ТОВ "КОМ-ФОР" укладено контракт № 13/Т з додатками до нього на поставку меблів з турецькою фірмою "BAYTAS DIS TIC. LTD. STI.". Відповідно до умов контракту ціна на одиницю товару, комплект і партію в цілому зазначається в додатку по кожній партії товару і інвойсі.

20.09.2013 року відповідачем прийнято рішення про застосування звичайних цін при визначенні податкових зобов'язань, в зв'язку з тим, що договірна ціна на меблі відрізняється більш, ніж на 20 відсотків від звичайної ціни.

Відповідно до пп. 1.20.1 п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", якщо цим пунктом не встановлено інше, звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена сторонами договору. Якщо не доведене зворотне, вважається, що така звичайна ціна відповідає рівню справедливих ринкових цін.

Справедлива ринкова ціна - це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності - однорідних) товарів (робіт, послуг).

Порядок визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) регламентований пп. 1.20.2 п. 1.20 ст. 1 цього Закону, в межах якого податковий орган зобов'язаний діяти при визначенні рівня звичайних цін.

Відповідно до пп. 1.20.2 п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" для визначення звичайної ціни товару (послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (послугами) у спів ставних умовах. Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг товарів) (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну.

Зокрема, враховуються знижки, пов'язані з сезонними та іншими коливаннями споживчого попиту на товари (послуги), втратою товарами якості або інших властивостей; закінченням строку зберігання (придатності, реалізації) збутом неліквідних або низько ліквідних товарів; маркетинговою політикою у тому числі при просуванні товарів (робіт, послуг) на ринки, наданням дослідних моделей і зразків товарів з метою ознайомлення з ними споживачів.

Відповідно до пп. 1.20.8 п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" обов'язок доведення того, що ціна договору не відповідає рівню звичайної ціни у випадках, визначених цим законом, покладається на податковий орган. Тобто, при проведенні перевірки платника податку податковий орган надає запит, а платник податку обґрунтовує рівень договірних цін або посилається на норми абзацу першого пп. 1.20.1 цього пункту.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що запит щодо обґрунтування рівня цін до платника податку - ТОВ "КОМ-ФОР" не надсилався. Не було враховано висновки звіту про експертну оцінку майна - меблів дерев'яних типу спальні (ламіноване ДСП, у розібраному стані) у комплектах, країна походження Туреччина, що був зроблений 26.08.2011 року суб'єктом оціночної діяльності, що має відповідну ліцензію, на запит ТОВ "КОМ-ФОР" з метою визначення ринкової вартості майна, що ввозиться на територію України.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, розраховуючи оптову ціну, за якою ТОВ "КОМ-ФОР" реалізовувало імпортовані меблі своїм контрагентам на території України, собівартість товару в розумінні її згідно ст. 138 ПК України, для визначення витрат підприємства, відповідно до вимог закону формувалась із закупівельної ціни, витрат на сплату митних зборів та платежів, витрат підприємства на доставку, зберігання, оренду, маркетингові послуги, та інших витрат, та крім того, в розрахунку ціни враховано плановий процент прибутку. При цьому враховувалась кон'юнктура саме внутрішнього меблевого ринку України, та споживчі властивості і характеристики самого товару .

У пункті 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" наведено ряд факторів, які можуть бути підставою для визначення звичайної ціни, та жоден із них не передбачає формування звичайної ціни на рівні митної вартості, отже податковим органом для визначення звичайної ціни використано елементи, не передбачені законом.

Однак, судами попередніх інстанцій зазначено, що відповідачем відповідно до пп. 1.20.2 п. 1.20 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" будь-яких даних про укладені на момент продажу меблів договори про реалізацію ідентичних товарів у співставних умовах на внутрішньому ринку України при вирішенні питання про застосування звичайних цін не наведено.

Отже, судами попередніх інстанцій зазначено, що податковим органом ототожнені поняття "митна вартість" та "ринкова ціна", і на цій підставі прийнято рішення про застосування звичайних цін до операцій продажу імпортованих меблів ТОВ "КОМ-ФОР" на території України контрагентам, що не є платниками податку на прибуток на загальних підставах.

Однак, звичайна ціна та митна вартість, що є умовною розрахунковою величиною, яка розраховується відповідно до положень Митного кодексу України (4495-17) і застосовується при переміщенні товарів через митний кордон України (зокрема для ведення митної статистики), не є тотожними, і не можуть бути порівнюваними.

Щодо висновків податкового органу про завищення витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування, то колегія суддів касаційної інстанції погоджується з судами попередніх інстанцій, які зазначили наступне.

Висновки податкового органу про завищення позивачем витрат, що враховуються при визначенні об'єкта оподаткування зроблено в зв'язку з віднесенням позивачем до складу витрат сум ПДВ у розмірі 412 617,07 гривень, що були нараховані та сплачені позивачем для виконання вимог п. 188.1 ст. 188 ПК України.

Відповідно до абз.3 п. 188.1 ст. 188 ПК України база оподаткування податком на додану вартість операцій з постачання товарів, ввезених на митну територію України, визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, але не нижче митної вартості товарів, з якої були визначені податки і збори, що справляються під час їх митного оформлення, з урахуванням акцизного податку та ввізного мита, за винятком податку на додану вартість, що включаються в ціну товарів/послуг згідно із законом.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що оскільки ТОВ "КОМ-ФОР" на території України імпортовані меблі реалізовувались за цінами, виходячи з їх контрактної вартості, що є нижчою за митну вартість, підприємство самостійно донараховувало та сплачувало податкові зобов'язання з податку на додану вартість на різницю між ціною реалізації та митною вартістю, та відображало ці показники в податковій звітності.

Відповідно до п. "в" пп. 138.10.4 п. 138.10 ст. 138 ПК України, до складу витрат відносяться, зокрема, суми нарахованих податків та зборів, установлених цим Кодексом (крім тих, що не визначені в переліку податків та зборів, встановлених цим Кодексом), а також інших обов'язкових платежів, встановлених законодавчими актами, за винятком податків та зборів, передбачених підпунктами 139.1.6 і 139.1.10 статті 139 цього Кодексу, та пені, штрафів, неустойки, передбачених підпунктом 139.1.11 статті 139 цього Кодексу.

Податок на додану вартість відноситься до податків, що визначені ст. 9 ПК України, тобто відповідно до п. "в" пп. 138.10.4 ст. 138 ПК України ПДВ може бути включений до складу витрат платника податку на прибуток, за умови виконання обмежень, визначених пп. 139.1.6 п. 139.1 ст. 139 ПК України.

Обмеження, визначені в пп. 139.1.6 п. 139.1 ст. 139 ПК України, стосуються сум податку на прибуток, податків, встановлених п. 153.3. ст. 153 (оподаткування дивідендів) та ст. 160 (оподаткування нерезидентів) ПК України (2755-17) , та сум податку на додану вартість, включеного до ціни товару (роботи, послуги), що придбаваються платником податку для виробничого або невиробничого використання, п. 139.10. стосується сум збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності, які враховуються у зменшення податкового зобов'язання платника податку в порядку, передбаченому пунктами 152.1 і 152.2 статті 152 Кодексу (щодо здійснення діяльності, що підлягає патентуванню).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що при донарахуванні податкових зобов'язань з ПДВ позивач діяв з метою виконання вимог закону, зокрема п. 188.1 ст. 188 ПК України. Донарахована сума ПДВ не включена до ціни товару. Таким чином, суди дійшли вірного висновку, що умови, визначені п. "в" пп. 138.10.4 п. 138.10 ст. 138 ПК України позивачем дотримані.

Відповідно до п. 140.5 ст. 140 ПК України установлення додаткових обмежень щодо складу витрат платника податку, крім тих, що зазначені в цьому розділі, не дозволяється.

Пункт 138.2 ст. 138 ПК України передбачає, що витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Судами вірно зазначено, що відповідач, посилаючись на порушення позивачем пп. 139.1.6. п. 139.1. ст. 139 ПК України, не вірно відніс суми ПДВ, самостійно донараховані підприємством, до сум ПДВ, що включені до ціни товару, що придбавається платником податку.

Проте в даному випадку немає операції постачання товару в розумінні її відповідно до пп. 14.1.191 п. 14.1 ст. 14 ПК України, яка зазначає, що постачання товарів - будь-яка передача права на розпоряджання товарами як власник, у тому числі продаж, обмін чи дарування такого товару, а також постачання товарів за рішенням суду.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що позивач не втрачав в даному випадку права власності на товар - меблі. Перехід права власності на цей товар було здійснено під час постачання його позивачем контрагентам на території України, через що по факту продажу товару у позивача виникло зобов'язання, передбачене п. 188.1 ст. 188 ПК України. Донараховані суми ПДВ фактично сплачені підприємством до бюджету. В акті перевірки відсутні посилання на те, що самостійно донараховані позивачем зобов'язання з ПДВ згідно п. 188.1 ст. 188 ПК України ним не сплачені.

За таких обставин та з урахуванням вимог ч. 3 ст. 2, ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до п. 3 ст. 220-1 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана вірно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 220- 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

Касаційну скаргу Дергачівської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Харківській області - відхилити.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04.12.2013 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 19.02.2014 року у справі № 820/10234/13-а - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236- 238 Кодексу адміністративного судочинства України.