Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Головуючого судді Малиніна В.В., суддів Черпака Ю.К., Швеця В.В. розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника Державної міграційної служби України на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 серпня 2012 року за позовом ОСОБА_4 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Управління міграційної служби в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -

ОСОБА_4 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігій (правонаступником, якого є Державна міграційна служба - клопотання від 01.10.2012 р.), Управління міграційної служби у Харківській області, в якому просив: визнати протиправними та скасувати рішення № 25-10 від 13.12.2010 року відповідача про відхилення скарги позивача, наказ від 26.10.2010 року № 215-0; зобов'язати Державний комітет України у справах національностей та релігій надати вказівку підпорядкованому йому Управлінню міграційної служби у Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця позивачу.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 15.11.2011 р., у задоволені позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.08.2012 року рішення суду першої інстанції скасовано. Позов задоволено частково: визнано протиправними та скасовано рішення від 13.12.2010 року № 25-10 Державної комітету України у справах національностей та релігій про відхилення скарги позивача на рішення Управління міграційної служби у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні та наказ Управління міграційної служби у Харківській області № 215-2 від 26.10.2010 року "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину Ірану ОСОБА_4.". В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вважаючи, що рішення апеляційної інстанцій прийнято з порушенням норм процесуального права, Державна міграційна служба України звернулась до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить його скасувати та залишити в силі постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15.11.2011 р.

Письмових заперечень на касаційну скаргу від другого відповідача та позивача до суду касаційної інстанції не надходило.

Відповідно до частини першої статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга відповідача підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що 11 жовтня 2010 року громадянин Ірану ОСОБА_4 звернувся до Управління міграційної служби у Харківській області з заявою про надання статусу біженця.

Наказом Управління міграційної служби у Харківській області № 215-о від 26.10.2010 року ОСОБА_4 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 13 грудня 2010 року № 25-10 скаргу позивача на рішення управління міграційної служби у Харківській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні - відхилено, з підстав відсутності розумної можливості того, що позивачеві буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності. З заяви слідує, що побоювань за своє життя він не має, до груп ризику, визначених УВКБ ООН, не належить.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та постановляючи нове рішення, виходив з того, що оскаржувані рішення відповідачами були ухвалені без дотримання критеріїв протиправності рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень передбачених частиною 3 статті 2 КАС України.

Однак з таким висновком суду апеляційної інстанції, колегія суддів не погоджується, з огляду на наступне.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) , відповідно до статті 1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ч. 5 ст. 10 вказаного Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року (995_011) та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року (995_363) ), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) та ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року (995_011) , а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Враховуючи, що в матеріалах справи відсутні докази чи документи, які б підтвердили факт переслідування позивача за ознаками віросповідання, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо відсутності підстав для надання позивачу статусу біженця.

Щодо висновків суду апеляційної інстанції, які слугували на користь позивача, про його кримінальне переслідування у країні його походження, у зв'язку із прийняттям християнства є передчасними та не ґрунтуються на матеріалах справи, так як Кримінальний Кодекс (2341-14) Ірану, де закріплена дане положення набрав чинності 15 березня 2011 року (про що сам позивач зазначив у своїй апеляційній скарзі), напроти оскаржувані рішення були прийняті відповідачами у 2010 році.

Згідно з частиною 3 статті 211 КАС України підставами касаційного оскарження є порушення судами норм матеріального чи процесуального права.

Відповідно до ст. 226 КАС України, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції та залишає в силі рішення суду першої інстанції, яке ухвалено відповідно до закону і скасоване або змінене помилково.

З огляду на невірне застосування апеляційним судом положень законів України рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 210, 211, 220, 221, 223, 226, 230, 231 Кодексу про адміністративне судочинство України, колегія суддів, -

1. Касаційну скаргу представника Державної міграційної служби України задовольнити.

2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 20.08.2012 року у справі № 2а-6748/11/2070 скасувати, а постанову Харківського окружного адміністративного суду від 15.11.2011 р залишити в силі.

3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.